В'ячеслав Гук. Кримські елегії. Поезія

В’ячеслав Гук

Поезія 

PATRICK KAVANAGH

Ти струшував дні, як попіл цигарки, – поле

тебе вабило значно, і в ванній – чавунний бойлер

грів воду не надто швидко – і ржу він лущив;

дорога край моря робилася – вища й вужча,

дороговказ доводив, що вона взагалі скінчилась –

і починалось поле, де вівці знайшли свій випас;

онде стародавній маяк – дивитися дуже смішно,

барви життя мерехтіли довкола мішма;

ти вернуся додому і ліг на підлогу навощену –

у пасмугу світла, в простір кімнати вмощену,

що вимита водою повені, може, й зливи,

під якою діти завжди бавитися любили;

все сіре було: і твій підбитий ватою кітель,

і волосся в свічаді, густо попелом часу вкрите,

і навіть далекий змерхлий нерідний Дублін –

ніби повтори життя і його ваговиті дублі, –

який нагадував наповнену винну склянку,

де в мебльованих кімнатах, було, щоранку

ти голив борлака, – відводячи вправо бритву,

надто довго мив шию, у піну густу сповиту,

щоб не бруднивсь, не лищав комірець сорочки;

ти завжди міркував: ітиму вздовж поля мовчки,

де земля дочекалась нарешті ж – зерна і рала,

де чайка над ріллею довго вві сні кружляла,

а в пальцях твоїх сірник спалахнув-потухнув,

і сон над морем – відлунням торкнувся вуха,

туман, як марля, дерся в ярах – на шмаття,

між тканиною трав – тліло журби багаття;

ти вухо приклав до дошки, ніби до скойки,

під стелею в клітці висіли притихлі сойки,

вони не зчинили галас, коли ти плакав,

світло хиталось над тобою доволі плавко,

і дув із сірого моря у відчинені вікна – вітер,

але того, здається, ти – не вчув, не помітив,

тільки дивився потім на небо, сповите млою,

пригадуючи концерт для скрипки і для гобоя.

СЕЗОН НА КАТРАНА В КРИМУ

I was in his house. His wife carried a tray of coffee…

Carolyn Forché

Електрика – вимикається – і наче із сухого хижого мерхлого мерехтіння

назавше вислизає – пустельне узбережжя, стара парусина, сон, пакгауз,

а сіра мертва вода гострим лезом уздовж берега – зрізає крихке каміння,

як горло ріжуть слова з набором незвичних ритмів або незграбних пауз;

чоловік чекає в приміщенні, зчепивши, як боксер-бульдог, дужі щелепи,

осінь у Криму – нагадує поховання мертвих – по битві, – сіпання жовен

під ледь засмаглою шкірою обличчя, на якій в’їлися пасмуги поту теплі,

жоден колишній солдат – суцільно не покориться – почуванню, жоден

не погодиться на те, що зазвичай відчуває – беззахисна плоть; Мальпіґі,

італійський учений-анатом, це той, який узяв і вигадав брати з пальців

їхні відбитки як засіб установлення особи, – колись, було, уривав інтриги

в анатомічнім театрі щодо злочину совісті; цей же очима узяв обмацав

пристань, що лежала пустельна, споруду маяка, високих вікон фрамуги,

уже гаразд потемнілі, витяг із кишені складаного ножа, вичавив посміх

із майже безкровних губ, – пошкрябав лезом, як риб’ячу луску, попруги

шерхкого, давно фарбованого підвіконня, ніби слухав чайок безголосих,

що дуже довго метушилися над морем; збавлений змоги кохання й честі –

наполегливо хотів з’єднатися телефоном; там пахло кропом, тим зелом,

що навдивовижу прагло лишитись, де вибирав остюки із собачої шерсті

день, що минав, – просочений запахом солі, – вельми грубим її помелом;

напнуті стяги рівно хитали крильми, а час життя заперечив – і ствердив,

збита дощем, плавала на підлозі в синій калюжі груба жовтувата нічниця,

вапно на стінах – стало вологим і подекуди облущилося, мов од свердел

численних ручаїв, що стікали вниз, утворюючи на дошках кола й кільця;  

порожній простір, як цупка сіть із дощу, зненацька – рвався перед очима,

жаль жаский вирував у душі, як хвилі на збуреному морі, що рвали безмір

тих почувань, не підвладних серцю й душі, як година сієсти, яка навчила

губити й знаходити щось нове у сплетах днів, без сили кохання – змерзлих;

потому він збіг із ґанку, сів у автомобіль і навпрошки вирушив до лікарні,

беручи все вгору, вище, потім – край поля, що лежало у скошених смугах,

тобто ближче до того, що так прагла душа, і вода поволі кам’яніла в крані,

лунала, як призабута музика у ватними ґнотиками щільно затулених вухах;

і лісосмуг полум’я холодне журно горіло – мов жирне їдло для нюху й зору,

він міркував про те, як складно бути патріотом і як просто стати дезертиром,

кози біля дороги ненажерливо жували жуйку, виявляючи безмежну покору,

це те, що лишилось, як камінь, як кістка, як чайка зі смиканням полохливим;

голова ж його відчувала вчорашнє похмілля – це притча про блудного сина,

ще в старій закуреній валізі лежав вологий рушник – і шию тис новий комір,

гадав, – як приємно тепер було б стати під душ, бо геть загусла у роті слина,

як приємно було б відіспатися в готелі, найнявши для себе дешевий номер;

як у важкій роботі надвереджений м’яз сіпонувся – спинився посеред дороги,

він висів із машини, скинув капелюха, став навколішки, мов знову збаг норов,

який душу обліг, як чоло хворого на пропасницю – облягає рушник вологий,

з почуттям, що переміг життя, мов той убогий ратай, упокорив його, упорав;

а потім була лікарня, запалене світло і він, – промоклий до рубця, що мовчки

довго стояв, закуривши, під іржавим піддашшям ґанку, коли дощ уже стишив

свій плин, але стікав бритою потилицею, лип до шкіри, біг за комір сорочки,

де гортань прагла відвертих зізнань, спонук, слів або все ж таки щирих віршів.

М’ЯСОПЛАСТИКА FILIPPO TOMMASO MARINETTI

Натискаю одну по одній кнопки – старого ліфта,

ще вагаюся зупинити руку – мов на твоїм коліні,

напшиканий пріллю запах розгойданого повітря –

як цівка, що вихоплюється з чайника при кипінні.

Напір синхронного плавання повз поверхи, – ще не

увиразнений до решти, запроторений під одежу, –

так набуває значення місто, увільнене і священне,

за яким я крізь отвір у склі жадібно, спрагло стежу.

Вірогідно, давніш я не надав тому бодай будь-якого

значення, виловлюючи мляві свідчення з мли і виру

навідних запитань, до яких плентався надто довго

і значно виразніше (ніж спершу) в них, може, вірив.

Сили, як колись, сповнюють тіло так само стрімко,

як з відкритої рани рота вдаряє кров пружно, в моці,

і страждає від гуркотнечі махини вушна перетинка,

ніби сіра шкіра голених вилиць, зшита в твоєму оці.

Що набуває там нового вигляду, але знову натще

ще не раз у них намагається вихопитись – назовні,

звільнитись, як тіло від білизни, зопалу, але краще –

стоншитися стеблом чи ж спопеліти у гирлі штольні.

Тугі панелі жаско смердять – у випаленій пластмасі

сморід звільняє прокляте горло від коміру, і наослаб

тоді погляд шукає порятунку в звіренім мертвім часі,

але народжує – посмутнілого дня божевільний осад.

Йод збурив поранене горло. Розчин солоний затхло

шал огрубілих брів викривав, що намертво зрослися

над тонким переніссям; там – осінню жахно пахло

і до суконного капелюха прилипало пожовкле листя.

Сутінки коливалися туди-сюди, на дена очей осілі,

і чомусь крізь дрож надто сильно хотілося закурити,

і пісня, заглушена плином крові у змертвілому тілі, –

сплелась, як пагілля, з душею – і припинила жити.

Я геть не знав, за що мені тепер понад силу братись,

адже вже дуже давно з душі останні сумніви вискуб,

а сукна старого дивовижна всмоктувальна здатність –

ніби бульбашка на поверхні брижів, збавлена блиску.

Наполігся мовчати, курити, до одуру мандрувати,

плисти наверх у шахті, де панувала – довічна тиша,

минаючи поверхи, як думки, напруги і сил не варті,

де дощ напірний на склі, як опік на шкірі, – ширшав.

ФОТОКАРТКА: ISAAC ROSENBERG

Чорне сукно твого капелюха – уже давно потерлось,

замацана пальцями шовкова стрічка лищить так сильно,

матерія простору – як паротяг, що захряс у посохлий верес,

розтята навпіл тиша часу – розуміти життя – не схильна.

Але гнучким і покірним – ніколи не стане єство, бо змоги

не матимеш такої, бо – жаско збиті знаки на перехресті,

закурені польовою спекою, – зблякли, змеркли і змокли, –

як страшно затята пружність волосся, вовни чи шерсті…

Так важко зрушитися з місця – або вже й занадто пізно –

у пекельному клубочищі пообідньої мли і сліпого жару –

дихати жадібно липкою курявою, що оплітає старе залізо,

коли дух забиває навідліг од невимовного жаху й жалю.

Ти знову приїдеш туди, де тебе вже ніхто не буде чекати,

зійдеш у тишу на приміському пустельному полустанку,

і можливо, тоді зникнуть у тобі всі зжиті злуки і жарти,

у тім миршавім готельчику, де спинишся аж до ранку.

У крижанім, посірілім од вечора коридорі знову стрінеш

гарну жінку, яку колись знав дуже добре, але чомусь уже

давно забув про її існування, – і думками у сни поринеш –

ніби ще раз день, що збіг, як літа, у серці зборов і здужав.

Але старе – тобі геть не завадить потім заснути міцно,

не роззуваючись, удягненим, – поверх застеленого ліжка,

і вся марність твого життя – враз набридне й стисне, –

як щоденне ранкове гоління, сніданок або пробіжка.

Чи як стійка надто вправна на руках на підлозі вранці –

як ознака справжньої моці в пекельно-затятій спекоті літа,

металевого ґудзика на горлі миттю розстібають пальці, –

коли шкіра тіла, як осердя дня, буде льодом чуттів зігріта.

Собі опиратися – це жах і зайвість, зацьковані нудом,

так жаско-мерхло яріла трави посохлої гущавінь, а подих

завіс на вікнах був – наче око, яке геть заволокла полуда, –

начебто затята беззастережна віра в звитяжний подвиг.

Але вже вранці – ти просто куритимеш вельми кволо

біля прочиненого вікна і вкотре осягатимеш незбагненне,

до якого належить людська душа, як небу належить поле,

яке ти крізь збіглі й зниклі роки – знову собі повернеш.

http://vsiknygy.com.ua/books/krymski_elegiyi/