За кулісами «Тижня…» (розмова з драматургом Наталією Ворожбит)

Відшумів IV Міжнародний фестиваль «Тиждень актуально п’єси». Ті, хто на нього не потрапив пишуть нові драми, учасники аналізують глядацькі відгуки й дописують п’єси, організатори діляться враженнями і фотографіями в соціальних мережах. Мені вдалося поспілкуватися з куратором «Тижня…» Наталею Ворожбит. Розмова вийшла не тільки про захід, а й про її п’єсу «Квітка Будяк», чи може літератор жити на відсотки від поставлених п’єс, театральну критику тощо.    —   Наталю, розкажіть про «Тиждень актуальної п’єси». Мене, до прикладу, зацікавило, чому на рекламці зображена дитина на стільчику для годування? Що це може символізувати? —  Мабуть, художник мав на увазі, що сучасна українська драма дуже й дуже молода,  вона тільки починає робити свої перші кроки. Коли побачила цю афішу мені спало на думку, що ця дитина має бути дорослішою, вже як мінімум підліток. —    Мене здивувало, що на «Тижні…» так мало україномовних п’єс… —   На цьому Тижні? Це питання до авторів насправді. Організатори на це не впливають. Ми не хочемо обмежувати драматургів і казати пишіть тільки українською, хоча, звісно, це було б правильніше, краще,  я тільки за. Чомусь саме на цьому фестивалі п’єс українською дійсно менше.  Найперше журі конкурсу оцінювало якість, цікавість матеріалу, а потім вже дивилися на мову. —   Тобто багато україномовних драм не підходили? —    Ми відсіяли багато п’єс як українською, так і російською мовами.  Приблизно 30-40 відсотків  це — твори українською, а решта російською. Були п’єси написані суржиком. —    А за якими критеріями ви відбираєте тексти на фестиваль? —   На нас, можливо, ображаються  професійні драматурги,  бо ми  не беремо на фестиваль їхні тексти (багато таких надсилають), але ми розуміємо, що ці люди для себе вже відбулися, вони навряд чи будуть вчитись і мінятися. В пріоритеті -  «складні підлітки» – так би я назвала наших авторів, які пишуть неоднозначні, недосконалі п’єси, котрі ще не вміють моделювати твори. Молоді літератори хочуть заявити про свою особистість. Для них дійсно важливі обговорення читок і їхні амбіції виходять за межі традиційного театру.  А ще – початківців цікавлять чужі тексти, сам процес, а не тільки особисте его. Наш фестиваль – це не коронація слова або автора, а формування процесу, ми хочемо відкривати невідомих і починаючих, стимулювати їхній розвиток, створювати нову театральну спільноту. —   Розкажіть, будь ласка, про проект «Леденец»? —   Це питання до режисера Андрія Мая. Я нічого не можу розповісти, крім того, що це дуже цікавий експеримент, наглядний приклад того, як треба виходити за рамки театру. —   Я не був у Черкасах. Як пройшла ця лабораторія, читки? —   Лабораторія (партнерський проект «Драматург-Актор-Режисер», який відбувся в рамках фестивалю – Авт.) пройшла класно.  Боялась, що буде важко і, можливо, не дуже цікаво. Я, наприклад, не встигла прочитати всі тексти. Відбулося шість читок за один день. Враховуючи  тригодинну дорогу туди, й стільки ж назад до Києва, переживала, що це буде  складнувато, але виявилось навпаки. Проект «Драматург-Актор-Режисер» — найцікавіша частина цього фестивалю. Там якраз зійшлися актори, драматурги і режисери. Вони показали другий етап роботи над конкретними текстами, в державному театрі й з професійними акторами. Ми вийшли за межі фесту і прийшли до реального театру. —   Яка з читок Вам найбільше сподобалася? Можливо, найсильніша п’єса? —   Дуже цікавий автор Сашко Брама зі Львова,  зовсім молодий, але я чую його голос,  Маріам Агамян. В Черкасах мені дуже сподобалася читка Левицького в постановці Тамари Трунової. —   На яку тема вона була? —   Для неї послужила історія однієї акторки, у якої мама вийшла заміж без кохання. В ту ніч, коли до неї заслали сватів від чоловіка, якого вона не любила, також вона недавно відмовила другому хлопцеві, якого вона теж не любила. Хлопець розбився на мотоциклі, а ця жінка таки вийшла заміж і виїхала з села. —   Це якась дуже особистісна історія. —   Там багато таких інтимних історій. В тому і справа, що люди  підключилися й акторам було цікаво працювати, бо це про них писали п’єси, їхнє життя, адже спочатку вони розказали нам свої історії. Це художні твори, які були засновані на оповідях, вони переосмислювалися, по іншому переписувалися, тобто як автор це бачив. Одна п’єса заснована лише на документах, це драма Тетяни Киценко про лікарів, там все зроблено на основі інтерв’ю. У неї теж дуже цікава читка. Була класна читка Євгена Марковського під назвою «Далбайоби». Насправді нецікавих не було. —    Всі цікаві, актуальні й талановиті? —   Так. На фестивалі теж були різні тексти.  Потім, як виявилося, окремі не варто було відбирати для конкурсу, для читок. Можливо, якась логіка в цьому є. —   А що сталося з авторами, п’єси яких не потрапили на читки? Майбутні драматурги просто зникають? – Чому ж? Деякі зникають, деякі надсилають нові п’єси. Багато авторів в цьому році перший раз беруть участь. Це молоді люди, яких ми не знали взагалі. А були й містифікації.Наприклад, «Квартира» Олени Мороз – це вже потім дізналися, що насправді, то Олена Роман,  яка завжди брала активну участь у фесті як режисер  —   Це її псевдонім? —   Вона написала під псевдонімом і надіслала п’єсу. Ми її запросили і це виявилась вона. Потім Наталка Доляк. Раніше не брала участі в заході. Також Дан Воронов, уперше взяли його п’єсу на читки. Він ходив фотографував кілька років «Тиждень…», а потім написав драму, захотів стати учасником. —   Ви особисто не були режисером якоїсь читки? —   Ні. —   А чому? —   Просто нема часу. Якби потрібно було, звісно, погодилася б. Але нас всього четверо, стільки людей займається організацією заходу, тому просто не вистачає часу. —   А що вам як куратору цього фестивалю не вистачало? Я вже сказав про україномовні п’єси. Мені особисто не вистачало фахових дискусій навколо читок. Чому театрознавці оминають цей фестиваль? Може, ви знаєте? —   Я не знаю. На «Тиждень актуальної п’єси» регулярно ходили три-чотири критика, але вони не дуже виступали. Потім писали про захід, ми їм, звісно вдячні, але хочеться більш конструктивних обговорень під час фестивалю. Взагалі тон дискусіям задавали наші гості з Москви. Може, це десь сприяє тому, що автори починають писати російською, оскільки саме росіяни активно виступали. Молоді драматурги чують від них професійну критику, цікаву дискусію. Розумієте, це Михайло Угаров, Олена Греміна, Максим Курочкін, Христина Ковальська. —   Тобто у нас немає, на вашу думку, конструктивної, хорошої критики? —   Я ні разу не чула. Може, така десь є. —   Ні на сайтах, ні в газетах… —    Ні, я читала кілька цікавих рецензій на якісь вистави. Але в залі цих людей немає. Я не знаю, як їх запрошувати. —   Але ж можна навчитися критикувати? —   Так. —   Були ж різні ворк-шопи, лабораторії… —   Так. Саме для цього і запросили Олену Ковальську і Христину Матвієнко. Двох театрознавців, які говорять про критику, пишуть рецензії. —   І який же стан російської критики? —   Вони про це говорили. Христина приїхала в Київ на два дні. Вона день була в Черкасах, а наступного дня за півтори години розповіла про розвиток критики в Росії. Просто там вона є, традиція, школа. Ми, як організатори, весь час говоримо, міркуємо про це, як у нас розвинути цей напрямок. —   Поговоримо  про «Квітку Будяк», яка проходила в рамках «Тижня актуальної п’єси». В пресі вже звучали різні відгуки. Чи ви їх читали, чули від глядачів відзиви? Взагалі вам сподобалася постановка театру ім. І. Франка? Режисура Мойсеєва? —   Звісно,  лунала критика.  Є багато захвату, комусь подобається, а хтось дуже критикує, думки абсолютно різні. Це абсолютно нормально. Відчуваю, що це все-таки якась подія для театру імені Франка, та й в цілому для театрального життя міста. Якщо худ.рук головного театру України поставив сучасну п’єсу, адаптацію класики (Микола Куліш «Маклена Граса» – Авт.), то це означає для решти, що сучасна драматургія існує і її можна ставити. Це невелика, але перемога, я за це дуже вдячна С.Мойсеєву.  Також це надія для учасників фестивалю, бути поставленими на великій сцені. Звісно, у мене є питання і до режисера, і до акторів, і перш за все до свого тексту. —   Ви критично до себе ставитесь? —   Я бачу слабкі місця і мені навіть не треба пояснювати мінуси. —   А до того, як Ви бачили виставу сумніви були? —   Вони завжди є. Я дуже боялась. —   Режисер Максим Курочкін розказував про ваші п’єси, які ставляться в Росії. Які це драми? На яку тематику? —   Звісно ставляться. В ЦДР (Московський Центр драматургії і режисури Олексія Казанцева і Михайло Рощина — Авт.)  ішли три п’єси. Дві з них зняли, а зараз іде п’єса «Вій» по мотивам Гоголя, сучасна така історія. Іде в Красноярську, іде в Ярославлі. —   Авторські права збережені? Підписували договір про співпрацю? —   З усіма підписувала договори. Мені платили перед цим гонорар. Потім я отримую відсоток. —   Виходить з драматургії можна якось жити? —   Не довго (посміхається). Звісно, зараз ситуація трохи краща. Я вже рік не працюю на телебаченні. Там  дуже багато років працювала. —   А на якому каналі? —   На різних. Я багато писала, працювала на посаді шеф-редактора, сценариста. Завжди гарно заробляла, а останній рік утомилася й пішла з цієї сфери. І ви знаєте цей рік театр мене протримав. —   Який саме? —   Взагалі. Я жила на театральні кошти. Затягла пасок, напружилась, але в принципі багато років пишу для театру. Цього року в мене було 4-5 постановок, за які я отримала кошти. Але вже  відчуваю, що треба повертатись на телебачення, адже цього недостатньо. —   Таке пряме питання. Скільки ви отримали від театрів грошей за постановки? —   По різному. Це залежить від залу, інших факторів. Я не можу  сказати вам суму, можу назвати відсоток від 6 до 10 відсотків за виставу від проданих квитків. Не враховуючи гонорару, який завжди платять автору за текст. —    Не скажете суму… —   Від 3 до 20 тисяч доларів. —   Ого! Нічого собі! —   Драматург повинен заробляти і це нормально. Якщо врахувати, що я пишу в середньому одну п’єсу на рік і в мене не кожного місяця прем’єри, то це зовсім небагато. —   А в театрі ви ніколи не працювали? —   Як штатна одиниця ні. У нас нема такої практики, щоб драматург працював у театрі. Ким я там можу працювати? Завлітом. По-перше, мені ніхто ніколи цього не пропонував. Ну, дивлячись, де. Якщо це новий якийсь амбіційний майданчик, театр і керівник, в якого я вірю. Я буду розуміти, що моя діяльність буде впливати на театр, будуть власні проекти. Тоді,можливо, погоджуся. —   І на звершення. Щоб ви побажали майбутнім учасникам «Тижня актуальної п’єси»?
—   Майбутнім учасникам бажаю шукати свій неповторний стиль. Не треба повторювати чужі успіхи, а шукати свій особистий голос. Автори зрозуміли, що в тренді соціалка, вербатім і давай працювати по цій схемі, бо  наразі таке спрацьовує, а не тому, що болить. Це все важливо і правильно,  але робота по заданим критеріям не зробить вас справжнім художником.  Художнього переосмислення ніхто не відміняв, ніхто не заперечував авторської інтонації і пошуків невідомого. Журнал "Український театр" №6, 2013 рік