Деталізація

П’єса Дмитра Тернового, про яку багато говорили в українських мас-медіа, яка виграла в міжнародному австрійському конкурсі «Говорити про кордони», нарешті побачили світло рампи в німецькому державному театрі. На постановку відреагувала практично всі театральні видання Німеччини, але думки критиків розділилися: якщо частина видань дуже схвально сприйняла виставу, то провідний театральний журнал «Theater heute» її розкритикував. Своїми особистими враженнями ділиться харківський драматург Д.Терновий, який побував на прем’єрі в Карлсруе. 

– Пане Дмитре, вітаю Вас! Нарешті відбулася постановка «Деталізації» (в перекладі нім. мовою  Лідії Нагел «Висока роздільна здатність») у Баденському державному театрі, місті Карлсруе. Ви задоволені режисурою Міни Салефур? Грою акторів, сценографією? Цікаво почути ваші думки про постановку. – Дякую за привітання. Я дуже вражений тим, що це сталося і тим, як це відбулося, тому що німці зробили все, аби ми відчули, наскільки їм небайдужа доля нашої країні. Вистава… вважаю, що в неї є головне – вона емоційно «чіпляє» глядача. Упродовж спектаклю люди сміялися, у фіналі хтось плакав,  багато хто підходив зі словами подяки… З моєї точки зору, Міна зробила дуже сильний фінал, який став можливим завдяки цікавій і дієвій сценографії. Стіни кімнати, де відбуваються головні події, було зроблено з пластикових мішків, а наприкінці вистави актори розбирають стіни і роблять з них барикаду між сценою та глядачами. Прямо на очах звиклі домашні предмети побуту перетворюються в частини цієї барикади, це сильний і точний образний хід… Коли ми вперше зустрічалися з Міною, а це, до речі, було в січні цього року в Києві, вона спеціально приїжджала, щоб побачити, що таке Майдан, і таке ставлення до майбутньої роботи мене вразило, бо заслуговує на велику повагу, так от тоді вона обережно питала, чи можна щось змінити у порядку сцен, від чогось відмовитися. Я відразу відповів: так, звичайно. Вважаю, що режисер має право на власне висловлювання, своє бачення. Коли п’єсу написано, вона, немов починає відходити від мене, жити якимось власним життям, нібито мені вже і не належить. Це природно, мабуть: щоб взятися за наступну роботу, треба цей текст залишити в минулому. Звісно, до результату я не можу бути байдужим і в даному випадку, вважаю, результат був. Головне ж, чого мені не вистачило, – тієї палітри жанрів, що закладено у п’єсі. Вона побудована саме на різножанровості, це сильна її сторона, а тут все ж таки матеріал, як на мене, здебільшого розглядався під єдиним кутом зору, і комедійна частина перемогла, одна із сцен взагалі змінила зміст на протилежний – можливо, це забезпечує більший успіх у глядача, але не цілком відповідає задуму. – Провідні німецькі ЗМІ схвально відгукнулися про спектакль, він увійшов до репертуару театру. Впливовий театральний журнал «Theater heute» (Театр сьогодні)  опублікував п’єсу в серпневому номері. Скажіть, як надалі працюватимете з цим театром? Плануються гастролі по Європі?  - Так, було багато відгуків у театральних та звичайних ЗМІ на п’єсу і виставу по ній, переважно дуже схвальних. «Theater heute» надрукував «Деталізацію», при цьому жорстко розкритикував постановку, написавши, що вона попала «пальцем в небо». Це була найкритичніша стаття про виставу. Дійсно, мені казали про плани стосовно показу спектаклю в столиці Німеччини, а також в Україні, але поки невідомо, чи будуть вони реалізовані. Гастролі – непроста річ, їх доля часто залежить від таких буденних питань, як фінансування, наприклад. – Чи зможе вітчизняний глядач подивитися українську версію «Деталізації»?           – Залежить від того, чи буде зацікавленість в цьому матеріалі з боку вітчизняних театрів. Доволі довгий час на користування п’єсою діяли жорсткі обмеження: за умовами конкурсу, де її було визнано переможницею, п’єсу  не можна було ставити десь, поки не вийде постановка у Німеччині. Тепер це ембарго зняте, тобто ніяких перепон для постановки в Україні не існує. На жаль, я досі не зібрався зробити переклад українською, якраз зараз шукаю перекладача. – Що для вас означає Майдан 2013-2014 років? Як вплине революція гідності на український театр?     – Майдан для мене… втілення мрії, велика надія, і гордість за людей, за нас усіх, і відчуття, що ми разом пройшли «точку неповернення», і віра, що далі буде тільки краще… Майдан – це велике потрясіння і для суспільства, і для кожного громадянина. І, звісно, воно не обмине театр. Він зміниться обов’язково, і вважаю, що цей процес стане помітним вже незабаром. Однозначно буде театральна реформа. Одним із призначень революції є розконсервація всіх процесів у суспільстві, а переважна частина нашого театру довгий час була, ніби законсервована в звиклих, традиційних рамках, зв’язках, і от сьогодні сам час буде вимагати іншого. Це по-перше. А по-друге, у держави просто немає коштів, щоб зберегти все театральне господарство і від цього безсилля потрібно буде щось змінювати, тобто це буде вимушений процес. І головне, щоб він проводився розумно, дуже важливо, щоб в основі реформи було стратегічне бачення майбутнього театру, без цього вона не буде мати сенсу, просто порізати бюджети – це взагалі не реформа. Думаю, що буде розвиватися альтернативний театральний рух, який з часом стане свого роду подразником для більш традиційного театру. Думаю, що в театрі поменшає розважального напрямку, оскільки від суспільства будуть йти дещо інші запити і все більше буде затребувана сучасна проблематика. Крім того, після подій на Донбасі стрімко змінюється сприйняття російської культури. Найближчим часом це призведе до того, що будуть рватися багаторічні зв’язки зі Сходом і, навпаки, почнуть вибудовуватися нові мистецькі мости на Захід. Сподіваюся, що в цьому процесі український театр зможе краще дізнатися, який він є, ліпше впізнати власне обличчя. – У вашій драмі багато ролей, вона чітко вибудувана, зачіпаються різні проблеми. Її може поставити як малий студійний театр, так і великий національний. Чому такі талановиті драми нецікаві українському театру? Чому наші сучасні драматурги, немов ізгої в Україні? – Тут цілий клубок… Мені взагалі здається, що зараз не так багато якісної драматургії. Не тільки в Україні. Тієї драматургії, яка «на всі часи», і в цілому світі небагато. І я добре розумію режисерів, що воліють мати справу з класикою: якщо режисер не бачить сучасних «шекспірів» і «чехових», то йому набагато цікавіше ставити саме Шекспіра і Чехова. Тим не менш, не можна сказати, що сьогодні в нас немає талановитих авторів. Вони є, звичайно, і талановиті твори, звісно, теж є. Але ж їх не так просто розгледіти серед досить мутного потоку драматургічних текстів, то занадто вульгарних, то занадто літературних, то занадто вторинних, то відверто «чорнушних», яким бракує сценічності, дієвості, глибини, свіжості… Сучасним ситом для пошуку яскравих текстів мають стати різноманітні драматургічні конкурси. Але вони в нас, по суті, тільки-тільки зароджуються і ще не досягли етапу зрілості, а тому досі не стали тими індикаторами, на які орієнтується місцевий театральний світ. Системи ж просування до свого театру тих творів, що здобули відзнаку на зарубіжних конкурсах, в Росії чи в Європі, у нас взагалі не існує (я вже мовчу про національну систему просування власних культурних здобутків за кордон). Є і купа інших причин. Як, наприклад, питання авторських прав та інших взаємин з сучасним автором, що нерідко стає непереборною перешкодою. Але, як на мене, якщо театр знаходить «свого автора» та взаємодіє з ним, це може відкрити взагалі нові обрії для обох, прецеденти в історії були, в тому числі в українській історії. Між іншим, потрібно сказати, що буквально за останні декілька років намітилися хоча б якісь позитивні зміни: з’явилася театральна лабораторія у Черкасах, що працює саме з сучасними авторами, набирає обертів київський «Тиждень актуальної п’єси» та львівська «Драма.UA», вже є перші прецеденти постановок сучасної української драматургії у державних театрах столиці. Процес йде, просто він тільки розпочався. – Розкажіть про театральне життя Харкова? Які цікаві проекти плануються в Театрі на Жуках? – З театральної точки зору Харків для мене дещо парадоксальне місто. З одного боку, це місто Курбаса та Куліша, тобто тут є справжнє театральне коріння, тут цілих шість державних театрів, десятки недержавних, два театральних виші. Але сьогодні багато від чого тут віє провінційністю. Немає такого магніту для глядача і всього театрального середовища, як сильний міжнародний фестиваль. На відміну від багатьох інших міст, немає жодного новітнього муніципального театру. Проблемою є дефіцит театральних майданчиків, внаслідок чого переважна більшість недержавних колективів змушена ділити велику та малу сцени місцевого Будинку актора. А сучасні майданчики європейського зразка, гарно обладнані, з низькою сценою та високим амфітеатром взагалі відсутні як клас. Ми зіткнулися з цим, коли наш Театр на Жуках розпочав проект «Театральне вікно до Європи», і ми стали привозити західні колективи. На весь півторамільйонний мегаполіс не знайшлося жодного майданчика, який був би звиклим для європейських театрів, це показник рівня театральної інфраструктури і, безумовно, театральної культури взагалі. Щодо наших планів, в сьогоднішній обстановці про це якось безглуздо говорити. У минулому сезоні, наприклад, ми анонсували дві події в рамках того ж проекту «Театральне вікно до Європи», але в світі політичних подій були вимушені відмінити обидва заходи. Плануємо грати, плануємо нову виставу, плануємо розвивати згаданий проект, будемо допомагати людям, що постраждали в війні, але більш детально зараз говорити не буду. Краще спочатку зробити, потім казати. – Нещодавно в Києві була створена Асоціація сучасних театрів України. Чи плануєте ви співпрацювати з цим об’єднанням? – Я поки не бачив програмних документів Асоціації, не вдалося толком поговорити і з її організаторами. Але взагалі напрямок вірний: у Польщі, наприклад, альтернативні театри об’єднуються, щоб разом захищати свої права, робити спільні проекти, відстоювати державні грантові програми та разом брати в них участь. Думаю, рано чи пізно українські театри підуть схожим шляхом.