Квіти зла retro
Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».
У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.
Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.