«Недоспіваний космос моїх бабусь, заміня Лао Цзи і Конфуція...», - Павло Щириця.

(Розбурхана уява, фантазії, різні бачення, які викликала картина Лариси Бровді «Жінка з букетом» і повторне знайомство з ляльками – мотанками Наталки Свиридюк).

          Логіка тут недоречна, бо спрацювала уява. Вишикувати в уявний ряд усе це непросто, та все ж… Статуї острова Пасхи, антська богиня родючості – Пачамама, скіфські баби, ляльки – мотанки Наталки Свиридюк і картина Лариси Бровді «Жінка з букетом». Шкода, що сучасна наука прагне визнавати лише те, що може мати матеріалізовано – археологічне підтвердження. Бо окрім археології, існує філософія історії, або історіософія, вона дуже недооцінюється. Знання потребують фактів, а розуміння ?

Візьмім до уваги свідчення доктора Судхофф. Вона каже, що отримала повідомлення від вібрацій Всесвіту. Це промовив не теоретик – фізик, що володіє знаннями про субатомні частки і знає про властивості електронів. Ні, ця пані вивчала англійську і археологію. Існує, пише ця дама, – «холотропний стан свідомості», в котрому кожен може відчути «єдність Всесвіту як нероздільного єдиного». Ця жінка – пошуковець також говорить про «стан блаженства», він знайомий і письменнику – досліднику Еріху фон Денікену. Пан Еріх запевняє нас, що ніколи в житті не вживав наркотичних засобів, та так і не зумів «зодягнути» у слова, щоб виглядало науково, опис того стану, у який потрапляв, радше завантажувався.

Аргументів прямих ніяких, але…, гіпотетично у мистецьких баченнях може існувати деякий тривкий зв'язок, та щось споріднене, між архітектурно – символічними статуями, фігурами древніх богів дохристиянської епохи, окремими творами сучасного малярства і ляльками – мотанками. Хоча, це тільки візійно– уявна гіпотеза, з художньо – знаковим підтекстом…

Наші письменники, поети, художники, скульптори, – багато в чому, розмову ведемо про щось велике, небуденне, були піонерами. Та хто про це знає? Світ? Де там, однак у нас українців є привід пишатися, першістю земляків у окремих ділянках творчої праці. Світова література докопуючись у цивілізаційному розумінні до сенсу буття, обходила і не згадувала художніх відкриттів українського письменства 19 століття, зрозуміло чому. Видатні романісти Південної Америки тільки у 20 столітті допетрали – наскільки важко, але приємно повертатися до «самих себе». Наш Квітка – Основ’яненко у «Марусі» віднайшов незамулені струмки почувальності народу. Через не одне десятиліття, тему возвеличення людської душі, її боріння, злети, підхопив Григорій Тютюнник. Недарма, один з його головних творів зветься «Вир». Усеньке буття Григорія (Григора теж), вир крутив ним у коловороті, як у шаленому, дикому вихорі трагічного танцю… Письменникам, художникам створили штучно,- постійну «задуху», за роки радвлади такі видатні спеціалісти по створенню «задухи» були….

І хтось, мабуть дуже зарозумілий і нахабний, наважується українську літературу називати провінційною, а українське мистецтво відсталим, порівняно з європейським. Ми «відстаємо», коли мова йде про відверту пропаганду мистецькими засобам  усіляких збочень і розпусти без меж. Тут ми дійсно «відсталий» народ, бо християнський.

Можна і потрібно пишатися і тим, що маємо таких справжніх митців, – як Іван і Лариса Бровді, Іван Ілько, пластичний скульптор над планетарного рівня – Василь Сочка, це наші сучасники, і тільки з однієї області !

Коли бачу ляльки – мотанки, то відразу переді мною постає образ народної майстрині із Полтави – Наталки Свиридюк. Дар цього виду мистецтва вона перебрала від прабабусі, Дарії Обидало. Пані  Наталія у свою чергу, передала залюбленість у рукоділля своїй доньці – Олександрі.

Щоб з’явилася на світ лялька – мотанка, витворена прекрасними руками полтавки, скільки різнобічних знань довелось здобути і опанувати. Студіювала мисткиня відомі праці – етнографів, мистецтвознавців, фахівців з історії народного вбрання, а прізвища які, – О. Воропай, Д. Щербаківський,

Ф. Вовк, Кара – Васильєва… Уважно вишукувала, що їй потрібно у творах живопису тих художників, що писали образи українських жінок 19 – початку 20 століття, це класики – М. Пимоненко, М. Дерегус, Ф. Кричевський. Віднаходила потрібні відомості працюючи в архівах, вона оживила традиції краю, щодо національного строю вдяганки, плюс фантазія і власне трактування образів жіноцтва минулих поколінь. Це продовження пам’яті роду свого, культивування невмирущого традиціоналізму у творчості. Наталя Свиридюк про своїх ляльок каже таке: «Наче давні божества, ці витвори народного мистецтва є втіленням любові, здоров’я, затишку. Лялька, вона і втілення душ предків, оберіг – заступник проти злих чар».

То що, є усе – таки спільність у прихованих обрисах – скіфських баб, статуй острова Пасхи, ляльок – мотанок, та загадкової пані, що зирить на нас з полотна Лариси Бровді ? Певен, що так !

Задуманість, заглибленість у свою сутність, незалежність постави, це стосується, – І Пані з букетом в руках, ляльок і статуй. Такі парсуни серед жінок були завжди, та їх дуже небагато. У цих пань є прихована замріяність, такі жінки завжди викликали здивування і захват у товариствах. Вони не з юрби, не з натовпу, бо елітарні, кожна по – своєму…

Розмірковуємо над однією роботою з – під пензля Лариси Бровді,т а увесь живопис її авторства – густий, як добрий мед, опоетизована проза на полотнах, про край Карпатський і людей, як про дійсність, і як про міф… Краса довкілля напоює єство людини  добром і погідністю.

Лариса Бровді – унікальна дама – мисткиня, це особистість, котра належить до гуманітарного обширу – Закарпаття, України, Європи. Народилася в місті Ашгабат (Туркменістан), від шести років проживає в Закарпатті. Гори там, і тут теж гори… Вона органічно увійшла, стала своєю у широкому колі закарпатських художників, скульпторів, народних майстрів. Господь поєднав у одній сім’ї ,- пані Ларису з Іваном Бровді, сьогодні, це знаменитий скульптор і народний художник України. Обох відомих митців поєднує непогамована спрага до творення, то така властивість, що непідвладна часу. А про характер етносу і субетносу, можна говорити і в сенсі, наче про характер краєвиду, в якому є різні об’єкти, але попри те, може існувати єдність.

Порух думки знову мчить до картини «Жінка з букетом»… Квіти у її руках – то подаровані їй, чи придбала сама, щоб не сумно було? Бо радість, чи усміх, не осяває її обличчя. Вона вагітна тугою вічності. У неї загострені почуття внутрішні, котрі прориваються,врізаються у простір, подібно до готичних веж, що тягнуться увись до неба. Може є і бажання втекти від світу цього, де так багато бруду усілякого… Жіноча душа завше потемки, ця жінка жалкує про зрізані квіти, бо зірвані, то вбиті. Краса – категорія вічна і потяг до неї теж.

            У древніх шумерів була богиня неба Ана, абхазька Анана і вірменська Анахіт – то мати родючості, «велика мати». Греки шанували богиню Ананке, богиню мойр; у римлян є Анна Перенна – богиня Нового року. У нас, казкова героїня – Анна Престоянна. Ім’я Ганна – Анна означає «небесна», з неї світ постав. Жінку з букетом написано на блакитному тлі, а уста шепочуть: « Анна…».

            Павло Тичина писав: «Без музики в Україні революції не зробити». Найбільша, то духова революція, без малярства таких авторів як Лариса Бровді, вона неможлива.

Андрій Будкевич.