Пам'ять дерева.

Якось,  в розмові з Андрієм Будкевичем,  почула цікаву для себе пропозицію творчого листування в мистецькому просторі:  його есе – віддзеркалення, мої роздуми – відповіді. Пообіцяла та відклала на безмежно швидкоплинний час. З’являлись  думки написати, але не вистачало завершеної форми в середині усвідомлення, переносила момент написання все далі й далі, очікуючи, що відповідь прийде сама, складеться легко й природно.

Відкладала знову й знову, доки випадково, передивляючись свої архіви не натрапила  на свій же опис матеріалу, підготовленого під мою ж таки виставку «Сновидіння квітневого  лісу» . Написаний цей текст був задовго до знайомства з паном Андрієм,  і,  весь час, коли я намагалась відшукати відповідь у майбутньому, ховався  в минулому. Тому ж і ризикую надіслати його, лишень трохи відкоригувавши, як свій коментар-вдячність на статтю «Ти вставала до ранку світлою, ти ходила по квіти босою…»    

…Світ видимий занурено в безкінечний часовий  потік.  Людина, земля, природа рухаються, постійно змінюючись, зберігаючи в собі відображення часу.  Пам'ять береже прожиті миті, залишаючи минуле в глибинах підсвідомості. Річні кільця душі збільшують свою кількість, створюючи нескінченний лабіринт свідомого та надсвідомого.
Людина вбирає в себе світ, що оточує її, а нескінченний світ запам'ятовує кожного зі своїх дітей.
Земля, природа – все живе та єдине. Ми у Всесвіті і Всесвіт в нас. Дерево, що заснуло в минулому, може принести зміни в сьогоденні.
Що посіяно, те й пожинати будемо. Наш світ, наша країна, наш ліс. Наша земля, наша історія, наше коріння – все єдине.
І  кожна людина – немов дерево. З призначенням і часом, цвітінням і плодами.
Річні кільця сплітаються в  павутиння пам'яті, квіти розлітаються навесні, плодами важчає осінь. Природне життя не має завершення, воно вічне  і мудре у своїй циклічності.
І лише людина блукає в нескінченному життєвому лісі, в пошуках сенсу і знання, ми агресори й жертви, гості та господарі.

А наші можливості варіюються, немов стежки в Борхесовському саду.  

Дописую це речення зараз, але «"Сад розбіжних доріжок" був в моїй пам’яті тоді,  так само, як і «Сад Божественних пісень» Г.Сковороди і ще багато близького цій темі, що спліталось в єдине ціле роздумів.  Тож, вертаючи до минулого…

…Ми вивчаємо долями ділянки нашого лісу, креслимо карти пройдених відрізків, ми палаємо і спалюємо все навкруги себе, ми безмежно розумні, але земля мудріша за нас. Ми йдемо в нескінчену прогулянку лісом, але не знаходимо виходу, бо ліс всередині нас.
Ми знищуємо, але й самі гинемо, борючись із землею, завдаємо болю собі. Кожне дерево неповторне  і має свою частину від дерева життя, де все живе – частинка Всесвіту, а кожне життя – епізод на карті цілого світу.
Багато з моїх робіт – це спроба  розповісти  про безкінечний  потік життя, яким заповнено кожен зі звичайних  днів…

І, вже сьогодні, хочеться додати – кидаючи зерно в землю – знайдеш квіти за деякий час, шукаючи майбутнє – знайдеш минуле в безкінечно замкнутому колі, де все, незмінно рухаючись, лишається на своїх  місцях, що від початку закодовані Богом. Всесвіт цілісний і досконалий,  в кожну мить буття в ньому є все, але ми шукаємо наші слова і відповіді лишень у певні миті нашого часового простору, і, водночас, будь яка миттєвість може бути доленосною, якщо ми опинимось саме на тій стежці, яке відповідає нашому пошуку.

Катерина Ткаченко, художник.