Метелик перед шклом непробивним

теґи: поезія
Назва твору: Таксист
Автор: Юрій Завадський
Видавець: КРОК
Рік: 2015

                   

              Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла   вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні,  для поета підсумковою.

Найболючіші кризи – внутрішні.  Найбільше руйнує життя людини   відсутність гармонії  у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем.    Поетика Ю. Завадського деструктивна,  закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності,  кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.

Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним  аспектом якого є  демонстративний  епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація  зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини – verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні  зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».

Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.

        

         і знову холодний ранок, і холодний дощ,

і зморшка-світло від змінного струму,

і зморшка-любові, компенсаторні,

і зморшка-одна, що справжньою стане,

хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,

і зморшка-погляд.

 

 

У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова  для  alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт,  сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного  гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ,  а значить, достукатися до істини.  Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.

 

 На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора  репрезентує глибинну проблематичність  саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.

З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А  справжня поезія завжди на часі:          

         -Накриваю долонею шклянку, –

            там метелик.

            відберу долоню –

            він полетить