категорії: блоґ-запис

Закулісся УПА (Розділ 1)

теґи: Подвійна гра, війна, герої УПА, проза

 Як так можна жити? Ні одного фільму, ні однієї нормальної, читабельної книги про боротьбу УПА, справжніх українських героїв, яких нібито мало. Ми просто не цікавилися ними і не збираємося цього робити. Тільки бруд щоденний, сміття якесь дезінформативне по телевізору днями і ночами крутиться. Усі такі розумні і тупі одночасно. Правда ж? Спитай когось на вулиці : що вони знають про повстанську армію — це ж капець якийсь! Якщо не спитають, про що це ти — і то добре. Та спитають обов'язково. Не треба тішити себе марними надіями. За кілька років нічого не виправити, а от за кілька п'ятирічок, може, й пощастить. Банальщина повна ця тупість. Але, блін, як вона була, є, так і буде. Добре, що хоч хтось намагається вникнути у життя.

 

  1.  

 

Пройде багато років і ніхто й не згадає цього, навіть напружившись, не натякаючи вже на те, щоб це зробити свідомо, мандруючи сивими безжальними лабіринтами пам`яті, які сягають далеких, полохливих, запорошених пилом аспектів історичної дійсності.

Колись, не дуже й давно, всього кілька століть тому, один парубок, на дуже дивне для нас та надто милозвучне на ті часи ім`я, Радислав прокинувся у темному підземному льоху. Якась дивна сила прикувала його до землі назавжди… Гаряче червоне чоло, спітніле від сотень намагань юнака підвестися , важкі легені від просякнутого брудом та вологою повітря у задушливій підземній атмосфері, здавалося, були тепер мертвими. Сьогодні зранку він зрозумів одну просту річ – він втратив найголовніше – надію. Кожен має спокусу до цієї трагічної втрати. Саме вона, Надія – вирішальний інструмент, зброя у руках долі справжнього повстанця.

«Так колись зауважив мій брат, який тепер має ласку спочивати на тому світі», – подумав Радик, – «я так втомився, Степане!.. Нічого. Скоро побачимося з тобою нарешті, чортяко козацька! Будемо разом довіку», – уже вигукнув хрипким, але й сильним, сповненим великої мужності, голосом хлопець.

Товариші «по благому нещастю» не звертали тепер уваги на Радика, бо давно знали як тяжко йому доводиться, і те, що ще тяжче, коли намагаються заспокоїти. Вони знали про нього небагато, але того, що їм було відомо, здавалося достатньо.

До того зловіщого недільного дня вони вважали Радислава щасливчиком. Чому??? Так само, як і вони, втрапив на дорогу боротьби з ідеологією, так само мусить піддавати небезпеці своє життя, так само не відає нічого, окрім ідеї та запалу... Але з них він єдиний був помічений таким надзвичайним, оповитим клямкою подиху благородності, ім`ям. І їм знову таки було до наснаги вважати це своєрідним клеймом Господа. І, справді, з самого початку фарт почав таки стелитися перед повстанцем ого-го як!

У загін армії він потрапив рано, п`тнадцятирічним хлопчиськом. Здібність та долугість у всьому, за що брався, дали йому шанс випростатись та стати чоловіком. Тому через п`ять років, які на час служби проминули дуже швидко, він ніяк не скидався на двадцятирічного юнака. То був справжній чолов`яга з численним слідами бойової слави, що вкривали тіло.

Радислав ніколи не сидів, склавши поперед себе руки. Йому давали найтяжчі завдання. Чи то розвідка, чи запеклий бій – він звідусіль виходив неушкодженим та з бажаною перемогою на всяк смак. Ніхто тоді й не міг запідозрити, не те щоб і помислити, що через два роки його підпільна боротьба перетвориться у внутрішню боротьбу з самим собою. Один трагічний ранок став трагедією усього життя, а подвиги та здобутки залишилися лише смутними спогадами, які тікають все далі й далі, всідаються на дні душі, ніби залишки пороху після потужної пальби… вистрілу прямісінько у серце.
Найкривавіше те, що підкосило у найлегшому за цілісіньке життя поєдинку, ніби стеблинку тоненьку вітром зрізало та відносить у незвідану далечінь.

Відомо здавна, що фарт – всесвітня зрадлива проститутка! Та ще повія, що відвертається від людини у найпотрібніший, найважливіший та найклятіший момент життя. Це все дуже пригноблює через свою відверту невтішність і неможливість надії на промінь світла. Однак терпимість ще присутня, коли ти не уявляєш із себе бозна що, а хоча б якось усвідомлюєш мізерність свого «я» перед Ним, усеохоплюючим Всесвітом.

Не може бути весь час літо чи день. Зміна – природній процес. Не має завсігди світити сонце чи виписувати одну і ту ж траєкторію зірка. Отож, відважності вояки-українця заздрили по правді й самі зоряні галактики, і тільки через свою теперішню немічність він став скидатися на повного нікчему, який і кроку сам ступити не може… Лише його очі видавали таємниці надзвичайно глибокого болю, який супроводжувався цілою кіпою страждань та букету ненависті до самого себе… Подивишся у них хоч ненароком і стає моторошно. Лють, страждання, жаль, біль, невипалена мужність, незламна сила та твердь – можна потонути від несподіванки такого невимовного чуття.

Але він ніколи не плакав, ні! Та твердь усередині нього не давала. Авжеж, ідеологізація його життя наскрізно пов`язана з боротьбою, тому й немає місця сльозам… Тільки колись це таки сталося. Тоді, коли згадали про його « інше життя», яке залишилося по інший бік брами козацького життя. І чомусь тільки цього разу не зміг він витримати сили мовчання. Розпечена туга за Софією здавила горло і заслалися очі непроглядною пеленою сліз, бо знову Вона, чарівна фея, прилетіла у такий сірий сон. По обіді небо провалилося грозою. Здавалося, воно теж не витримало тиші

Софія Ніковська того дня теж не спала. Їй було не до того. Щовечора молилася перед образами старими, котрі ще від бабусиних слізних молитов залишилися їй, за свого Славка. Уночі мучили її погані сни, які закінчувалися істеричними криками і тими ж вишматуваними цілою рлеядою поколінь молитвами. Попри все вона була впевнена, що він живий, не зважаючи на те, що цілий рік жила без жодного рядочка вісточки про коханого. Змучена комуністичними порядками дівчина змушена була покластися на ввічливість випадку та безкінечні нетрі часового потоку. І відтоді живе вона у суцільних хмарах сподівань, чекань…

Якось раз коли її подруга почала запевняти забути бідного повстанця, та, не вагаючись, рішуче відповіла :

- Я відчуваю його подих, його серцебиття. Ти можеш вважати мене за дурну вигадницю, та я знаю, що йому зараз погано, але також бачу ясно й те, що він мене пам`ятає та любить. І ти запам`ятай, я боротимуся за наше майбутнє до кінця, навіть, якщо не доживу до нього, Оксано!

Історія їхнього знайомства серед радянського засилля – найвище диво, котре хтось колись міг помітити! Чи то Афродіта, яка проходила повз, чи Амур зглянувся над обома? То вже їхня справа… Однак розповісти про історію кохання зомбованих тоталітаризмом відчайдух не гріх. А чи не дар?

…Софі була східняком, так тоді називали кадрових посланців зі сходу країни-монстра. Панянка отримала звістку про своє призначення перед самим від`їздом до рідної домівки і була дуже розчарована та здивована водночас, бо місцем подальшого працевлаштування, а відповідно і проживання мала бути небезпечна Галичина. Ходили чутки, що повстанці (тоді казали – незрозумілого походження радикали-націоналісти) дуже радикальні, аж до того дійшли, що вбивають невинних людей, що не може не справити враження на нормальну людину. Софі не була винятком. Стан страху насував на неї неготовність бачити когось ще навіть у транспорті – таким сильним він був. В одну мить вона не змогла підвестися, бо коліна здичавіли і відмовлялися нести її на станцію. Але пані Софія змогла опанувати себе та знайти сили для опору. «Я ж все таки жінка! Нам не пристало здаватися навіть під загрозою смерті», – подумала вона про себе, розвиваючи свій внутрішній діалог далі, – «Жінки… В «чистих» чоловічих очах – спокусниці, невтомні машини для створення побуту з уявним мішечком невичерпної енергії, янголи з відьомським характером. Повно різних відповідей, але  всі думки «мужніх», скільки б їх не було, хибні.
Насправді це всього лише особи слабкої статі, яким доводиться бути сильними через недостатній прояв чоловічої турботи, через побутову реальність, змарніле сьогодення, якого так неухильно прагнуть уникнути чоловіки, часом уподібнюючись до страусів. Все це породжує великі сумніви. Хто ж таки вважається особами слабкої, а хто сильної статі???

Завше я не думаю про такі речі. Але тільки-но погляньте. Якщо вдатися у порівняння, то раніше навіть новонароджені крихітки-дівчатка були слабшими від лобуряк-хлопців. А зараз? Жінки-матері виховують «матусиних синочків», а потім самі ж плачуть, що немає гідних чоловіків. Батько вчить молоду паняночку захищатися від інших, не здавати позицій перед іншими, нехай навіть особами протилежної статі. Те й маємо : замість паняночки – «пацаночка», як-то кажуть. Ось вам і ще один здавалося б рядовий, але доволі гнітючий дисонанс…
В пошуках виправдань черпаємо насолоду, втім це розширення, продовження тієї самої Прірви! Ми, жінки, всі такі! Хочемо дотягнутись до щастя, проте чекаємо принца. Але, яке ж розчарування прийде, коли зрозуміємо, що коней білих вже не виробляють, та й принців теж не штампують. Немає віри, немає правди. Я до кінця свого віку пропагуватиму ідею дружби між чоловіком і жінкою. Проте кожного нового дня все дедалі важче у це самій повірити. На цьому місці фокус думки обривається як зазвичай, так як далі знову з`явиться нерозривна монополія загадок, від яких несила потім втекти, які патрошать тебе з середини, вивертаючи назовні стомлений мозок, та роблять божевілля твоєю стихією. На цій не дуже оптимістичній ноті не можу не погодитись з чоловіками : божевільна жінка гірше скаженої білки. Це факт. Однак скоріш за все він сам і є головною причиною її агресії зі своєю страусиною поведінкою та політикою пофігізму. Тут виправдань, на жаль, ніяких. Хоча у кожного своє розуміння до всього знайдеться. Одне лише лишається додати. Побут – винищувач почуттів, клоака повсякденності, вічних сварок, дорікань, скандалів, особистих чекань. Одним словом – прірва».

 

У цей самий час Радислав проводив лікарняний рейд. Одного короткочасного погляду було достатньо аби він зрозумів таїнство почуття, яке згодом переверне його розум та усе живе всередині, почне ламати кістки, пирсати серце до крові… А чи чув хто коли про таке кохання? Авжеж ні! Нікому не бути у твоїй шкурі. Та і час такий. Просто так не відчути того почуття...

От і зараз кожен згадував ці страшні та водночас солодкі для них часи з посмішкою і сльозами на обличчі. І, здається, що ніхто у цьому чужому світі, крім них двох, не знає як воно : кохати крізь страх та ненависть, не гаючи залишки тепла сердець на війну та біль, тамуючи подих після кожного пострілу, захищаючи те несміливе, проте таке явне почуття. До самого кінця...

…Увечері спогади Радика розвіялися і стало ще гірше, ніж було. На час сумбурної «подорожі» вони підтримували його життєдіяльність, допомагали воскресити їхню з Софі вічність, якої було замало аби одужати, але, яка єдина давала наснаги жити. З іншого боку він повністю відходив від життєвої правди, ніби оселившись у кімнатах своєї уяви. Коли позавчора Роман, товариш по варті, звернувся до Радика – зрозумів, що лежача перед ним людина просто образ, зовнішня шкарлупа, а суть витає десь далеко, і аж надто в хорошому місці, аби повернутися на землю заради одного маленького питання. Однак той вирішив переконатися, завдяки чому знову кинув ще щось. Реакція залишилася тією ж. Занепокоєний станом побратима-повстанця Роман вирішив порадитися з кимось. У цю благословенну мить його друг нарешті окляк. Сталося інше натомість. Він не впізнав останнього, а прийняв його за померлого брата :

– Стьоп, я вже з тобою? Невже кінець прийшов так швидко? Смерть ніколи не бариться… Добре, що ти тут…

Цього разу Роман ледь не впав зі стільця, не відаючи, що Радислав просто змучився стільки лежати, коли все навколо палає червоним. Люди відчувають справжнє, а він має живити свої відчуття мертвими картинками з минулого. Життя йде повз юнака і досі невідомо чи знайде його колись радість пізнати все те. Ще вчора він боровся з цим усім самотужки, а сьогодні сили полишили його на самоті, як якась дівиця, імпортувалися в інше русло життєвої експансії хлопця. Тепер лише самотність, тепер лише спогади поруч… і невимовна тиша.