Цинік і пророк з чорним котом

теґи: Смик
Назва твору: Карамельки світу
Автор: Олександр Смик
Видавець: Терно-граф
Рік: 2015

            Цинік і пророк з чорним котом Олександр Смик. Карамельки світу ( дорожній  путівник поза часом): поезії. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2015. – 112 с.

 

 Автору цієї рецензії вже доводилося писати на сторінках часопису «Літературний  Тернопіль» про  ориґінальну творчість поета Олександра Смика («Образ хлопчика з янголів», №3, 2011). На відміну від математичних паралелей, поетична й бардівська творчість Олександра Смика перетинаються  і  щедро підживлюють  одна одну. Збірка, про яку мова,  ідеально ілюструє цей тезис. Пісенність, що як масовий жанр, має  певний соціокультурний характер, виявилася для письменника  потужним каталізатором подальшої поетичної творчості.

Моцартова таїна поезії – поза  пересічним тлумаченням, об цю гармонію обломить зуби будь який структурний аналіз! А от моральні уроки поета можуть наслідувати  і, власне, наслідують вдячний читач і слухач, фанат і шанувальник. Творчість поета відповідає  не тільки  канонічній  майстерності, а й самій природі лірики як жанру.  Додам, що на  високий  статус  пісень та віршів Олександра Смика,  як на мене, впливає неповторно яскрава харизма особистості поета. Принаймні, наразі! Поет прагне заповнити білі плями провінційної культурної свідомості, подолати підневільність вітчизняної літератури. Гадаю, успішно! Цитації, що часто вихоплені з контексту,  безперечно, в силу своєї очевидності, не віддаляють, однак і не дуже наближають читача до розуміння творчості  поета, але як без них обійтися рецензентові?                       Лиш замаху крил

         Достатньо         

         Для польоту

         До неба чи до прірви

         То вже вибір

На читача, котрий сподівається відшукати у збірці ласі еротичні мотиви, чекає розчарування.  І справа не тому, що поет цнотливо оберігає своє,  приватне, –  якраз  у віршах він на цю тему відвертіший, ніж  будь де (щоправда, сороміцьких рядків трохи є, та зазвичай,  вони нагадують лінгвістично-філологічні забавки поета –  ще Верґілій тим бавився!) У своїх поезіях Олександр Смик торкається в першу чергу того, що для нього найважливіше. Поет вибудовує суверенний світ,  де   цінностям віри, надії, любові нічого не протиставлено, бо вони вічні цінності, найвартісні, найнеобхідніші: «Перев’язаний стрічкою дідух  /  І букет яблуневого Спаса / Наче решетопосмішка дідова /  І медова бабусина казка /  Коровай запашний на столі /  Свіжоспечений з перших обжинок  /  І летять над селом журавлі  /  Рушниками осіннього клину /  І лунають над Києвом дзвони / Звідусіль люди йдуть до святині /  І все рідше в нас плачуть ікони / На моїй і твоїй Україні» («Це моя і твоя Україна»).

Швидкоплинний час,  закономірно,  в той чи інший бік, змінює мистецьку значимість і вартість  творів, що писалися раніше, та традиція спадкоємності  нового і попередньо написаного має залишатися незмінною.   Це –  класика літератури, її основне призначення (ще  античний філософ Аристотель   стверджував, що творчість поета – ідеальне підтвердження антропологічної функції поезії;  іншими словами, поезія – найперша наука, котра вивчає саме духовний бік існування  homo sapiens).

Олександр Смик – вічний подорожній,   розумінням традиції пронизано  ставлення до життя  як до мандрів, а до мандрів як до життя. Він  наслідує  своїх попередників-літераторів, які бачили у подорожах сенс життя й творчого натхнення, проте творить власний привабливий канон. Майже міфічно звучить зізнання поета: «Понад 60 країн відкрилися мені  …Подорожі – певне, єдине, що об’єднує близьких і зовсім незнайомих людей. Ніщо так не збагачує і не надихає. А ще дає можливість насолоджуватись спогадами, які, як карамельки, залишають довготривкий і особливий присмак». Отже, ризикну озвучити очевидне:  створений поетом «дорожній путівник поза часом», за силою вияву пластичний і живописний, із   флером чарівницької казки,   пропонує   читачеві відчути  насолоду цього дивовижного присмаку, що поєднує поезію і подорожі – унікальну комбінацію   філософського смислу та поетичного слуху: «У мене слава / Циніка й пророка / В затертій пляшці / Домліває джин / І чорний кіт ще  / Гріється під боком / Усе моє лишається моїм» Зрештою, на то він і Олександр Смик!