категорії: стаття новина

УРИВКИ З РОМАНУ «На розстанях долі»

теґи: уривок з роману

         Березіль № 10-12, 2016 р.   

У письменника Івана Корсака, якому у вересні виповнилося сімдесят, останнім часом немовби відкрилося «друге дихання». Майже щороку він видає нові книжки.

Нині письменник працює над романом «На розстанях долі», в якому продовжує намічену давніше творчу лінію – відкривати читачам імена непересічних українців, чиї сліди та діяння притрушено порохом часу.

Пропоновані розділи, що їх подаємо під редакційною назвою «Окупаційна ніч», ведуть у роки війни з нацистською Німеччиною. На першому плані у цих фрагментах – доля Федора Богатирчука, медика – рентгенолога, уродженця Києва, неабиякого шахіста, який вигравав у самого Ботвинника.

 

Іван Корсак

Окупаційна ніч

УРИВКИ З РОМАНУ «На розстанях долі»

1.

У заціпенілий Київ входили німці.

     Їх побачили вперше на Брест-Литовськім шосе. Сперш з’явилися мотоциклісти, тоді довжелезна валка вантажних і легкових машин, потім йшли солдати у сірій формі з полинно-зеленкуватим відтінком; вони входили аж ніяк не парадним кроком, йшли без поспіху, втомленим перевальцем, хоч навіть у ньому все ж відчувалася  гординя переможців, які такою ж неспішною ходою  всю Європу зміряти встигли. Тим паче цієї військової кампанії масть їм лягала поблажлива, навіть три місяці  не змигнули, як дніпровського берега сягнути вдалося, – тож для парадного кроку  перед  тутешніми аборигенами забагато честі; простували з ненаграним гонором сірі солдати дорогою сірою, нові господарі цієї землі, володарі сущого всього, скільки оком не скинь, всього, що рухається і стоїть, що росте і зеленіє чи навіть у небі літає;  переконані  кожнісінькою своєю клітиною, що навіки  прийшли, до скону світу, до Суду останнього, як не раз сюди входили пришельці непрошені, і тільки з сірих, вкритих пилом доріг  облич, пострілювали вусібіч сторожкі і цікаві погляди.

   «Де ти, ворожко, яка долю мою здатна тепер зобачити?» – змайнула подумки гірка усмішка у Федора Парфеновича Богатирчука. В знайомої медсестри Віри Гончаренко він перед тим попросив, аби не підлягати радянській евакуації, липову посвідку про укус скаженою собакою. Віра сперш було подивовано оком скинула, а тоді довгими віями своїми кілька разів згідливо кліпнула, мов ті вії стверджували: так, так, то правильне рішення.

   В перші години Федір Парфенович  не виходив з дому, хіба, мов глухуватий, тулив  вухо до радіоприймача, який так і не здав на вимогу вже збіглих радянських владців. Приймач потріскував та шипів злостиво, невдоволений усім світом та подіями, певне, які коїлися  у ньому, проте розібрати здебільшого мову дикторів все ж вдавалося.

   Між тим, вже на Брест-Литовському шосе пришельцям, мов перепій на весіллі, охочий люд з приклеєними силуваними посмішками влаштовував  зустріч. Поспіхом   виставили горілки  поважну сулію, хліб-сіль найпершому офіцерові  на вишитому  рушнику з церемонним поклоном  подали і тепер  солдатам з веселим бульканням чималенький  келишок наливали. А на Хрещатик  небавом  висипав святково одягнений люд, жінки кидали під ноги німецьким воякам дещо прив’ялі квіти, бо очікувався прихід колон  раніше, – ледве здихавшись одних визволителів, тепер покладали вони хисткі, як осінній  сизий туман у дніпровському прибережжі,  надії  та сподівання на інших.

   Вчора весь день мимо вікон Федора Парфеновича проходили люди з пограбованим у магазинах, добропорядні громадяни аж вгиналися під тлумками  куфайок та перекинутих через плече  в’язками кирзових чобіт – ще зранку з дзенькотом посипалися склянні вітрини і з хряскотом вилітали двері – беріть, добродії, все під мітлу, гукали, однаково то наше, привласнена совітами людська кривавиця. Грабежі почалися відразу, як на очах ошелешеного Києва разом з колонами червоноармійців, які поспіхом відступали, своє ж командування підірвало міст через Дніпро; відступала 37-а армія під командуванням генерала Андрія Власова.  Міст разом з сотнями солдатських душ, що перебували ще на мосту, злетів величезною брилою, знявши стіну води, видавалося, до самісінького зажуреного неба.

   Грабежі припинилися відразу, як навпроти Бесарабки стали погойдуватися на шибеницях перші повішені німцями. А сусідка Федора Парфеновича, в якої аж смикалася з побаченого ліва щока,  оповідала, заїкаючись,  як на базарі німецький офіцер впіймав підлітка,  кишенькового злодюжку. Здоровило-німець схопив того  за комір, в м’ясника взяв сокиру і на очах всього люду рубонув  злодія по руці – тільки скривавлені пальці сипонули цурпалками вусібіч.

   …Двадцять четвертого вересня, як сонце хилилось до заходу, Федір Парфенович був якраз на околиці міста:  раптом почув він віддалений вибух і побачив стовп чорного диму, що спроквола знімався над центром Києва. Вдома йому сказали, що перші вибухи сталися на Хрещатику, десь біля Прорізної, – і відразу запалахкотіли хижі пожежі, що невблаганним полум’ям нищили центр. А гасити біду було нічим, бо водопровідну станцію червоні ще перед відступом підірвали.

   Німці, оповідали знайомі, кинулися було доставляти шланги літаками з Німеччини, аби подати воду з Дніпра, і сперш стишили таки досі нестримний вогонь. Та от притичина, радянське підпілля різало кабелі та обривало струм, а врешті вигадало доволі хитрий винахід. До черевиків кріпили спеціальні цвяхи і досить побігти таким взуттям по шлангові, як слідом десятки й десятки фонтанчиків висвистувати починали, перепиняючи воду до того пекельного полум’я.

   Потім вибухи рвалися в різних кінцях Хрещатика і не тільки, німці безпорадно металися в пошуках диверсантів, аж поки не з’ясувалося, що то незнані їм досі радіокеровані вибухи: ящики з пекельною начинкою таємно під будинки, під житло людей, під живих людей, совіти масово закладали  ще перед втечею.

   Оперний театр, Верховну Раду, урядовий будинок німці розмінували. Не знали лише про Успенський собор у Лаврі. Того дня його відвідував словацький диктатор Тіссо і начебто вибух статися мав у час відвідин. Та радіосигнал, як оповідали Федору Парфеновичу, з числом сатанинським «666» не спрацював, тоді спробували послати струм машинкою, але доля і ще берегла собор від сповідників нечистого; врешті  надійшла команда підпалити  бікфордів шнур,  і то вже тоді, як собор був порожнім.

   Як пролунав перший вибух, то завалилася частина кріпосної стіни, другий вибух зачепив лаврські ворота і склад боєприпасів, творячи нечуваний і небачений досі феєрверк серед білого дня, третій вибух гухнув вже у самому соборі, – та й цього разу він вистояв. Тутешня земля від Сотворіння не знала ще такого вибуху, як четвертий; задвигтіли дніпрові кручі, знімалася в небо й летіла на кілометри рвана й кришена цегла, що вибула вісім з лишком століть. Досі сам Люцифер був безсилим супроти Святих на фресках та древніх  мозаїках, та зараз з поміччю московита він наважився таки позмагатися з ними: лики Святих динамітна сатанинська сила дробила і рвала на порох і кришиво, разом з гіркими димами знімались вони у небо, ті фрески й мозаїки геніальних митців минулих століть, знімалися у височінь, подалі від вчиненого людом прийшлим незнаного до тих пір злочину і гріха…

   Згодом, коли Федір Парфенович слухав Молотова, то ніяк не міг  зрозуміти: чи то сниться, чи ввижається…Вельми переконливо у вустах радянського вельможі звучало: «За наказом німецького командування військові частини пограбували, підірвали і зруйнували найдавніший пам'ятник культури – Києво-Печерську лавру». Ще довго шелестіли газети з молотовською правдою  про Лавру, вважаючи киян за нетямущих дітлахів. Мало того, цю версію, згідно з матеріалами Нюрнбергського процесу, які  подали совіти, підхопили наївні люди з різних країн і шелестіли тепер газети з туфтою близькими й далекими обширами.

   «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? – питав сам себе Федір Парфенович. – Ти ж бо на розстанях долі, і  ніхто за тебе тут не зважить, не   виважить. Чи передумати і податися з тими, що підривали святині, своїх же солдатів, панічно тікаючи, разом з бетоном мостів у небо живцем динамітами піднімали, чи новим пришельцям повірити? А може відгородити від всіх душу високим парканом, зрештою, можеш прожити собі, сумління не покалічивши,  при будь-якій владі: ти вже відомий у Києві лікар-рентгенолог, доктор медичних наук, а ще був шаховим чемпіоном Радянського Союзу і багаторазовим – України… Ти робитимеш тільки добро, і нехай там казиться  лукавий  світ, тобі байдуже до нього; хіба сам крізь шпарину у тому паркані зазирнути захочеш…»

 

2.

   Їх троє прийшло на зустріч з Богатирчуком, двоє чоловіків і жінка. Чоловіки вельми несхожі були між собою: перший ставний, в бездоганно випрасованому одязі і другий – худізний, недбало чомусь поголений і не конче дбайливо вдягнутий, що говорив притишеними короткими реченнями. А в жінки відчувалася та особлива краса, яку можна розгледіти хіба в добрі, сонячні часи, коли не кидатиме смуток на лице свої похмурі тіні.

   -Ми від української сили. Ворожої, звісно, більшовику, -почав той худізний неголосно. – Вам  добре відомий стан з полоненними в німецьких таборах. І знаєте, в якій безвиході опинилася українська інтелігенція. Суттєва поміч можлива від українського Червоно Хреста. Але його ще слід зорганізувати. Займатися будемо спільно, але вам його пропонуємо очолити.

   Недбало поголений чоловік викладав думку втомлено, немов спроквола, але в його словах відчувалася якась особлива переконаність, яка мимоволі передавалася співбесіднику.

  -А чому мені? – підняв здивовані брови Федір Парфенович. – Як окинете оком, то побачите низку достойного люду, причому з досвідом організаційним, куди багатшим мого…

   -Ми не помилилися дверима, – всміхнулася жінка і вираз лиця її в момент вернувся в погоду сонячну. –Хоч збіг час, та не забулося, як вправлялися ви у Січових Стрільців, де під вашої орудою був санітарний поїзд, як вирятували від тифу й на ноги поставили  полковника Андрія Мельника…      

    Роки УНР не часто спливали у пам’яті Богатирчука, пекельні роки…Слово тиф не дарма означає дим, туман або чад, і траплялося, що снився йому інколи той санітарний поїзд, і марення чулося хворих чи зранених вояків, що і в тумані безпам’ятства ще ворога атакували; бачилися такими вони, як і в житті, обірваними, з гвинтівками, до яких лиш кілька патронів, зате з незгасним вогником у невиспаних розчервонілих очах, незгасним устремлінням оборонити свій край; поранені інколи  кликали матір, здебільшого в останню свою земну хвилину, неусвідомлено сподіваючись, що та, котра на світ привела, має ще раз життя дарувати; траплялося, що зранений чи вражений тифом раптом зривався на пісню, вже передсмертну – навіть звиклим до болю, крові і смерті жаско й нестерпно чути її було…

   -Та коли то…,- змахнув рукою Федір Парфенович так, мов відганявся від хмари цигаркового диму.

   -Було, але забуттям не спливло,- посмішка на обличчі жінки згасла нараз, але погода та ж сама лишалася…

   Несподівано для самого Федора Парфеновича, ще навіть не давши згоди, він якось встряв у балачку, як ліпше організувати Червоний Хрест, які зустрічі провести і які пороги чинної влади окупаційної топтати. Діло ускладнювала давня  нехіть совітів, бо вони не ратифікували женевської угоди ще року двадцять дев’ятого і тепер Міжнародний Червоний Хрест не міг помагати військовополоненим.

   Хтозна, що більше на Федора Парфеновича вплинуло: чи похмура логіка і ота дивна нутряна переконаність худого, погано голеного чоловіка, чи несподівані чари жіночої посмішки, коли знов випогоджувалося. Але він з мовчазної згоди таки взявся за клопітке і малознайоме ще досі діло.

   Небавом Богатирчук, цілячись по цвяхові, а попадаючи через раз по пальцях та дмухаючи на них, забобонно особисто узявся прибивати до стіни щойно виготовлену вивіску. Вона сповіщала, що тут розміщується бюро розшуку військовополонених. І забобонні очікування таки справдилися, люд пішов до них з тремтливою надією у душі, тим паче, що за розшуки не бралося ні копієчки.

  На подив, голодний Київ, зрештою, всі округи ділилися останнім харчем з нещасними полоненними. Частенько виїжджати потребувалося в більші і менші міста. Добре діло, попри лихо велике, не зів’яло у паростку, ось уже і в Полтаві постає «Товариство Червоного Хреста», в Рівному, куди сам Богатирчук вважав за потрібне виїхати, з поміччю редактора газети «Волинь» Уласа Самчука та міської управи вантажаться продуктами кілька автівок і щасливо добігають столиці, доставивши нинішнього разу поміч нужденній інтелігенції.

   Одного дня на порозі його кабінету постала давня знайома, медсестра Віра Гончаренко, що липовою довідкою вирятувала його від світської евакуації.

  -Почула про ваші добрі діла, -кліпала сором‘язливо віями гостя, мов збиралася чинити щось непристойне, -отож і прийшла проситися… Чи не візьмете мене на яку роботу?

   З цією людиною, гадав Федір Парфенович, він мав би хліба останнім окрайцем в найскрутніший час поділитися. Вже наступного дня Віра поралася на складі штатною працівницею.

   Цього можна було б сподіватися, але все ж воно трапилося неочікувано: на Богатирчука з’їлася цивільна німецька адміністрація. Люди в Червоний Хрест нехай і по жменьці поміч несуть, а німецький контингент, попри погрози аж до розстрілу, не виконується або виконується зі скрипом воза, старого й немазаного.

   Якось прибігає, засапавшись, до Федора Парфеновича завідувач складами:

   -Німці збили прикладами замки і вантажать усе підряд…

   Богатирчук розгубився сперш, тільки очима подивовано з кутка у куток поводив, бо спішно шукав і ніяк не міг відшукати в доволі міцній своїй пам’яті наймення того, хто милостиню від нещасного відбирає. Він тоді зрозумів, що бандитизм німецький тут  можуть спинити лише німецькі руки. І Федір Парфенович негайно виїжджає у Рівне, в осідок рейхскомісара України,  управління таборами військовополонених.

   Старий генерал, який прийняв і вислухав Богатирчука, довго на нього дивився мовчки, мов упізнавав і все ніяк впізнати не міг знайомого давнього, щось виважував у душі, а врешті вийняв із сейфа доволі товстеньку папку.

   -Не знаю чому, але вірю, що розмова між нами залишиться. Гляньте на цей документ.

  Федір Парфенович гаразд володів німецькою, він швидко побіг рядками і в міру прочитаного в нього холоділа спина, наче довго лежав на крижині і вже аж сорочка кригою бралася. Документ наказував звести пайок військовополонених до мінімуму, бо ж Німеччина ніяких міжнародних зобов’язань стосовних них не має, оскільки совіти відмовилися підписувати женевську угоду. Кожен фунт хліба, йшлося у документі, який з’їдає військовополонений, відривається від  рота німця, і тому його краще дати своєму, аніж чужому.

   -Якби я виконував цей наказ, досі там всі б давно вимерли, – генерал скривився, його давно допікала хвора печінка. – Далі моєї папки документ вже не піде. Їдьте додому.

   Між тим, окупаційний туман на берегах Дніпра  густішав, все важче людині ставало дихати в ньому, чорнішала окупаційна ніч, а кожен ранок починався із все лихіших вісток. За дивним збігом, наприкінці сорок першого року Гітлер видав таємний наказ із такою  схожою до цього, вельми символічною назвою «Ніч і туман». Цим наказом передбачалося добити рештки якоїсь подоби самоуправління, а з керівниками вже відомо було, як діяти.

   Звісно, Федір Парфенович здогадувався,  що гестапівське око потайним перископом поводило скрізь за ним, куди б не ступив тільки крок.. Коли рейхскомісар України Еріх Кох писатиме листа міністру Розенбергу, то не забуде і Український Червоний Хрест:  «Міське управління Києва під керівництвом Багазія стало оплотом українського шовінізму. Відповідальні члени нелегальної організації Бандери  сиділи у всіх відділах міського управління. В районних управліннях були випущені нелегальні листівки проти німців. Багазій видав велику кількість посвідок для звільненя від роботи в Райхові  і виписав перепустки для залишення Києва. Західноукраїнських емігрантів він доставив у Київ і з допомого Червоного Хреста, що він заснував підпільно, відправляв їх в Харків, Рівне, Вінницю, Житомир, Каменець-Подільський, Проскурів, Кременець і т.д. Авторитетні службовці міського управління Києва були приведені ним таємно до присяги Мельнику.

Багазій сприяв стремлінню українського народу до державної незалежності».

   Лютневим ранком сорок другого, ще іній не обсипався з дерев за вікнами,  як у міську управу ввірвалися гестапівці, взялися перетрясати кожну кімнату та кожну шухлядину, а працівників, як дрова, пакувати на вантажівку.

  Не забарилися гості також в осідок Червоного Хреста до Богатирчука.

   -Відчинити сейф! – наказано без якогось повідомлення про обшук.

   Згрібши документи, а заодно й гроші, арештували всіх працівників і повезли в гестапо.

   Федору Парфеновичу дісталася одиночна камера.

   В редакції «Українського слова» арешти робилися так, мов би брали не відомих журналістів у краї, а бувалих рецидивістів.

    Почалися допити.

   Редактор «Українського слова» Іван Рогач, що був ще в помічниках Президента Карпатської України Августина Волошина, тільки з сумом дивився на слідчих, він ще з фашизмом в хортиській формі зустрічався в тридцять дев’ятому. І хтозна, чи саме не цей дивовижний спокій, за яким ті слідчі бачили як самоповагу, так і ціну їм самим, найбільше дратував і виводив  з себе гестапівців.

   Востаннє ввели в камеру Івана Рогача неймовірно побитого, з синцями на опухлому обличчі та кровопідтьоками. Але попереду нього впустили три   вівчарки.

   -Фас! – тицьнули пальцями на арештованого.

   Загарчали вівчарки та кинулися на безборонну людину, що і так від вітру хилилася; то був дивовижний двобій людини і навчених, ситих й озлоблених звірів; кремінні кігті і зуби хапали за окривавлені руки та, отримавши несподівано зустрічний удар, на мить заскочено приспинялися; вівчарки цілились у горлянку чи шию бодай вчепитися, удар із останніх сил відкидав їх убік, але через хвильку вони знову з гарчанням плигали на чоловіка, який із затятістю печерних часів боронив рештку  свого життя…

    Вони рвали і шматували живе тіло, – на подив тих слідчих в’язень і ще залишався живим.

   Івана Рогача поцілила куля у Бабиному Яру, розстріляли разом із сестрою рідною Ганною та ще багатьма побратимами та посестрами.

   …В одиночній камері Федора Парфеновича  чутно було всі зойки і крики мордованих. Надовго лунав ще в пам’яті голос жінки, яку вели повз камери коридором:

   -А ще себе звете культурною нацією… Не торкайтесь мене, я не хочу об вас бруднитися!

   Наступної ночі двері камери Богатирчука відчинив офіцер, що тримав у руках довгий список. «Настав, здається, мій час» – тільки й майнула думка у Федора Паріфеновича.

   -Ваше прізвище? – близькозоро приглядався до списка, мов нюхав папір,  офіцер.

       3.

    Німецький офіцер близькозоро придивлявся до довжелезного списка, погано освітленого підсліпуватою лампочкою, що до того ж загадково час від часу змигувала: в Богатирчука тихо тенькнуло серце, мов ненароком зачеплена струна. Ще промайнула думка озватися до офіцера німецькою, але в ту ж мить її з острахом відкинув: у Києві німецьку знали євреї здебільшого, тож така освіченість могла завершитися невідкладною подорожжю в Бабин Яр.

   Зрештою офіцер, окинувши оцінююче поглядом арештанта, мов збирався зміряти його зріст, забрався з камери геть. Ота струна в грудях Федора Парфеновича тенькнула ще раз, тільки тепер тихіше і заспокійливіше: пронесло.

 Щоранку у точно визначений час зголодніло клацав камерний замок і Богатирчука вели на допит.

   То був вельми химерний допит і такий же дивний слідчий. Оскільки перекладача не потребувалося, то вони в кімнаті розмовляли тільки удвох. Зовні можна було подумати, що то не арештованого допитують, а двоє просто знайомих зустрілися та розбалакалися; вони годинами балакали про що завгодно, від медицини і шахів, які слідчий також полюбляв, до погоди і нарікань на невлаштований побут у Києві. Щоправда, кілька разів слідчий обережно  торкався, а кого ж своїми представниками Червоний Хрест відправляв у Харків та Рівне, Вінницю і Житомир, Каменець-Подільський та Проскурів чи Кременець. Але торкався слідчий того так легесенько, мов самовдоволений і неголодний кіт підранену мишу, з якою йому цікаво побавитися і яка напевне нікуди вже не втече.

   Сперш Богатирчук почувався доволі напружено, сторожко вслухаючись в кожне слово, а ще більше в те, що за словами, але вже десь після четвертого допита несподівано переконався: та в них же нема достеменних доказів проти нього, і цей слідак просто на дурника розраховує, що арештант щось сам вибовкне ненароком супроти себе.

   Такі правила гри Федора Парфеновича задовольняли і він їх прийняв. Тим паче, мав він уже попередній досвід допитів совіцькими службами.

   Богатирчук, окрім лікарського фаху свого, кохався у шахах. І мав неабиякі там досягненя: кількаразовий чемпіон України і чемпіон всього Радянського Союзу в двадцять сьомому році.

   Але одного дня його, безпартійного, раптом кличуть в обком партії: такі виклики закінчувалися здебільшого арештом і буцегарнею.

   -На вас, як голову шахової секції Києва, поскаржилися ленінградські шахісти. Ви погано їх прийняли, не пошанували. Дайте пояснення.

   Сперш Федір Парфенович думав якось легким переляком відбутися, мовляв, пізно отримали про приїзд з Москви повідомлення.

   -Не викручуйтеся, – голос слідчого ставав крижаним. – Ви йдете проти лінії партії на престиж пролетарської держави. А наші шахісти про нього дбають, перемагаючи буржуазних.

   Як рятівну ниточку вхопився Богатирчук за ці слова:

   -Та я теж брав участь у найбільших союзних змаганнях і в двох міжнародних, навіть в одному одержав приз. А перемагав я таких буржуазних світил, як Рубінштейн, Ейтс, Земиш…

  Богатирчук не знав, як ще можна переконувати цього клерка, як доводити, що рівнявся силою з багатьма світовими шаховими іменами. Зрештою, начебто холоду в голосі партайгеносе стало менше, але й теплом ще не віяло.

   -А я нагадаю вам виграш в Ботвинника. Як ви посміли?!

   Був масивним цей партпрацівник, із замашного одземка тесаний, раптом став підніматися над столом і зависати над самим Федором Парфеновичем, надаючи собі ваги та величі насамперш  у власних очах:

  -Ви прикидаєтеся наївним. Насправді цілком розуміли, що цим нанесли велику шкоду улюбленій нашій державі.

   -Виграш  у чемпіона радянським майстром тільки піднімає престиж нашого спорту, – знайшовся на щасливий доказ Федір Парфенович.

   На всяк випадок він ще покається в окремих помилках, визнає якусь часточку своєї вини, адже був заклопотаний вельми роботою науковою по лікуванню раку: ніяк не хотів  підвести свого директора академіка Богомольця.

   Ім’я академіка таки справило враження – боковим зором запримітив  Богатирчук. Всім, до останнього клерка в тому домі,  було відоме шанобливе ставлення старіючого товариша Сталіна до академіка, який мав вельми перспективні дослідження в геронтології. Не могли тільки знати останньої фрази вождя всіх народів, коли Богомолець в кращий світ відійшов:

  -Обіцяв нам усім безсмертя, а тут, негідник, сам раптом помер…

   Пощастило якось виплутатися того разу Федору Парфеновичу, хоч міську шахову секцію та правління клубу все ж розігнали.

  Ніде було діватися Богатирчуку, коли наказали йому підписати листа, що схвалював смертний вирок «банді троцькістсько-бухаринських виродків».

   Але й це не помогло. Федора Парфеновича кличуть тепер в НКВД, що осів у цьому ж домі, який в око небавом впаде і гестапо: колишньому інституті шляхетних дівиць. При вході дали чомусь відразу дві перепустки, одну з яких вартовий наколов на багнет.

   Слідчий взявся без передмов:

   -Розказуйте все про секретаря шахової секції. Окрім доброго, бо те знаю від нього самого на допиті.

   Не міг нічого такого сказати Федір Парфенович, бо не були вони друзями душа в душу, та й час для відвертості зовсім не ліпший.

   -Як?! – закипав слідчий як борщ у каструлі, що трішки ще – і кришку зірве. – Як? Ви хочете сказати, що сто грамів з ним не пили і про політику не балакали? Він, паршивець, ненавидить нас до клітини останьої!

   Не втерпів тут і Богатирчук:

   -Ви, напевне, тільки чутки знаєте, а  самі з ним не розмовляли ніколи. То такий заїка, що з німим добалакатись швидше…

   Хтозна, чи подіяли на слідчого «ви не розмовляли» і він забоявся, що могли йому шити службову халатність, чи з притичини іншої, але підписав через який час перепустку Богатирчуку на вихід. Як зобачив той папірець вартовий, то аж нишком перехрестився; очевидячки не часто звідти живими  виходили…

  …А допит німецького слідчого йшов усе тим же штибом, німець витанцьовував навколо вельми ласого для нього, як і кого відправляв Червоний Хрест  у Харків та Рівне, Вінницю і Житомир; врешті терпіння лопнуло і він мусив відпускати Федора Парфеновича: гестапо тоді ще не навчилося в НКВД звинувачувати у копанні тунелю Лондон-Бомбей.

   …Подих свіжого повітря за порогом будинку зловісного був  для Богатирчука  ковтком призабутим вина; він аж п’янив той ковток і прудкіше гнав жилами кров – от тільки підсмоктувало в грудях від простого житєйського: за що жити він має і за що, як опинився у каталажці мало не весь Червоний Хрест, тепер буде жити його сім’я?

м. Луцьк