В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017

***

Вона виділила йому найкращу кімнату – для співіснування,

він зумів наполягти на своєму, хоча вона й дещо пручалась,

знав про її сорокарічну самотність, самовільну безплідність,

бо у житті того чоловіка та жінка була – і перша, й остання,

щоранку чайки над їхнім старим будинком – зчиняли галас,

уві сні з її обличчя поволі сходила глибока сухотна блідість;

він лежав поряд неї, відчуваючи шкірою, як мре сьогодення

в її молодому розлогому тілі, де так і не було зачато дитини,
він немов наслухав прибережний пісок і синє ранкове море,

гаразд бачив, як яре сонце обпікало човнів нерухомих дена,

та наново пізнавав кохання, неначе питво Божої благостині,

поки нічний морок поступово не робився чистим, прозорим;

його зникоме життя на запалених губах вибивалося кров’ю,
і хотілося обережно прикласти до них бинта із цупкої марлі,

щемко пахла свіжа побілка, і в сплеті тіл – вирував кровообіг,

він спочивав у сутінковій частині часу, винищений юдоллю,

у непридатному для існування будиночку поцілунками марив,
сторожко спав, як собака, забувши скинути капелюха й одяг;

серпневий туманний світанок проходив крізь кров, і назавше
чоловік засинав, наче нарешті збагнув будову людського тіла,

коли йшов світ за очі приміським пляжем на минулому тижні,

а уривки тих важких днів його серце вже нікому не перекаже,

ніби своє кохання він поперемінно у декількох жінок втілив –

так колись умирав поет в американському шпиталі в Парижі;

той чоловік більше не був здатен далі чинити належний опір

своїм почуттям і бажанням, він просто кохав жінку і прагнув

сплетених рук, переплетених ніг, безумства любові, цілунків, –

де Одіссей посилає голубку з листом у дзьобі своїй Пенелопі,

таким чином тамуючи жахної самотності безнастанну спрагу, –

так в пообідньому сні краплі дощу озиваються довго і лунко.

В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017