Немає повісті сумнішої на світі...

І справді, не знайти ані сумнішої історії, ані аналога такому сильному, справжньому, всеперемагаючому коханню, як у Ромео й Джульєтти.

Ось уже декілька століть п’єса не полишає театральну сцену. По-різному в різні часи режисери представляли глядачу знамениту трагедію. Одним з таких сценічних втілень є вистава Олексія Лісовця в київському Театрі на лівому березі Дніпра.

Вже з самого початку вистава сповнена гостротою, жорстокістю і викликає тривожні передчуття: сирени, поліцейські, обгороджений простір, де лежать накриті простирадлами жертви чергової сутички двох ворогуючих кланів. Дію із середньовічної Верони перенесено у Верону років так 50-60-х двадцятого століття, у часи розквіту італійської мафії. Тому дві ворогуючі сім’ї — не що інше, як два мафіозних клани, які попри непримиренність боротьби, все ж пов’язані між собою міцними кривавими зв’язками. Ситуація у цій Вероні надзвичайно напружена, повітря аж бринить від тривоги. Кожен без винятку житель носить з собою загострені ножі й готовий  скористатися ними в будь-який момент, і це цілком нормальна ситуація для цього суспільства. Тут в кожному погляді, в кожному жесті відчувається гострота, і навіть якщо це просто хлопці, які вийшли позазмагати на пекучому веронському сонці, розслабитись, то досить лише одного слова, щоб вони спалахнули як сірники. Або ж звичайна, ніби мирна, черга за молоком з появою представників ворогуючих сторін наїжачується, готується до чергової жорстокої сутички.

Атмосферу нагнітає й різкий контраст чорного і білого  в костюмах персонажів, стилізованих під гангстерські 60-ті. Певна твердість і різкість є навіть у небагатьох декораціях — хитких стільцях й залізному двоповерховому ліжку. Заключною ланкою у цій жорстокій моделі світу є невблаганний задник з прорізаною щілиною, який безумовно викликає асоціації з гільйотиною, і надає гострого присмаку приреченості, поступово опускаючись донизу.

Коли на сцені з’являється Ромео (Ахтем Сеїтаблаєв), то ніяких, на відміну від п’єси, романтичних асоціацій не виникає. Він не закоханий і не світиться своїми стражданнями і мріями. Ромео виходить замислений, він нагадує іншого шекспірівського персонажа – Гамлета, напружено вдивляється в зал, ніби намагається щось усвідомити, з книжкою в руках і філософськими роздумами, вже ніяк не романтичний хлопчик, а радше сформований чоловік з прихованою пристрастю, яка горить в очах. Джульєтта (Ольга Лук’яненко) ж просто дитина, але не безневинне, слухняне дитя, яким може здатися в п’єсі. Вона наївна, проте це справжнє бісеня з вогниками в очах і підлітково безпосередністю. Ця Джульєтта  пустує, кривляється, нестримно бігає сценою і навіть п’є молоко з пляшечки.

Карнавал в домі Капулетті є тією основною, доленосною подією у виставі, у відповідності до першоджерела. Тут справжнє феєричне гуляння із запальними танцями і киплячими пристрастями. Тут Тібальт миттєво спалахує ненавистю до Ромео, який мав необережність втрутитись у його зовсім не платонічні стосунки з леді Капулетті. І серед всього цього виру емоцій лише один погляд, який вирішує все. Ромео і Джульєтта в пориві злітають на хиткий непевний стілець, і над землею і над тією всією безглуздою метушнею, з першим поцілунком зароджуються паростки палкого кохання. Потім «на балконі», а точніше, на верху двоярусного ліжка Джульєтти, знову ж таки відірвана від земних обставин, відкривається вся суть простого, духовно-фізичного кохання і безмежного захоплення. Яскраві пристрасні погляди, рухи, пориви, вона цілує його руки... Хіба можна якось красномовніше виразити всю ту гамму почуттів? Шекспірівський текст у перекладі Б.Пастернака тут звучить, як і у всій виставі, з новим посилом, гармонійно доповнює весь дійовий процес -  такі старі й вічні слова самовідданого кохання. Це - одна з найяскравіших сцен у виставі, дуже емоційна і психологічно насичена.

Далі під впливом  трагічних подій, що блискавично розгортаються за кривавими законами кримінального світу, – вбивство родича своєї дружини, вигнання з рідного міста – Ромео втрачає самоконтроль, зовсім розклеюється, але все ж у сцені прощання з Джульєттою він зібраний і рішучий, та й Джульєтта ніби встигла подорослішати, розуміє всю серйозність ситуації й неминучість розлуки, проте слова прощання сповнені надії.

Всі наступні події, як і в п’єсі, розгортаються під впливом невблаганного фатуму. Оця суміш неминучої долі і всепоглинаючого агресивного, побутового світу зумовлює у спектаклі трагічну розв’язку. Гільйотина на заднику безжалісно опускається до кінця. І якщо Шекспір в кінці дає хоч якусь надію на прозріння, то в цій Вероні все зводиться до замкненого кола, і смерть двох закоханих подібна до смерті на початку вистави. Це вже не історія про всеперемагаючу силу кохання, радше - про всепоглинаючий жорстокий і надзвичайно агресивний світ, у якому немає місця високим почуттям. Вистава із трагедії перетворюється на психологічну драму. У Лісовця немає слів про найсумнішу повість на світі, але є одна особлива деталь, яка з’являється десь у середині вистави – це щит із написом італійською «З Верони з Любов’ю», на якому зображені кумедні фігури двох закоханих, проте замість облич вони мають пусті отвори, де обов’язково з’являтимуться нові і нові обличчя жертв панівної агресивності і жорстокості.