БатуринижіН

Батурин та Ніжин – на сьогодні тихі районні містечка – колись гриміли своєю славою далеко за межі Чернігівської області. Батурин – як один з найвідоміших полкових центрів за часів Б. Хмельницького та резиденція гетьманів Лівобережної України у 1669–1708 роках (Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи). Ніжин – як місце одного з найвідоміших вишів Російської імперії, в якому здобували освіту ті, хто згодом великою мірою визначав розвиток імперської науки, серед них Микола Гоголь, чиє ім’я нині й носить університет.

Мандрівка Київ – Ніжин – Батурин цілком лягає у формат одноденної поїздки автівкою. Зазначу одразу – стан доріг задовільний, і часом навіть заколисує так, що згадуєш про німецькі автобани, де шлях настільки рівний, що навмисно роблять бордюрчики, щоб злегка струсонути водія. Загальний кілометраж дороги, – щоб закінчити з практичними порадами автомобілістам, – сягає близько 400 км.

Найперше в Батурині варто відвідати музейний комплекс з палацом гетьмана Кирила Розумовського за проектом шотландського архітектора Чарльза Камерона. Невесела доля спіткала цю споруду: її зводили чотири роки з 1799 по 1803, і вона так і не дочекалася помпезного графського новосілля – Кирило Розумовський помер якраз на початку року. У власності його сина Андрія, який жив у Відні й не цікавився справами маєтку, палац пережив пожежу, котра знищила всі інтер’єри (тому оригінальних відтворень там не знайдете, лише стилізацію під палацові інтер’єри тієї самої доби). Перша реставрація була проведена на кошти нащадків Розумовських на початку двадцятого століття (1908 – 1913), але далі були лікарні, казарми та інші «традиційні» для країни рад трансформації неугодних буржуазних та церковних будівель. 

За часів незалежності за ухваленою Кабміном 2002 року програмою відбудови пам’яток заповідника «Гетьманська столиця» почалася активна реставрація. Тепер майже готовий палац перебуває в стані дооформлення: підбирають меблі до третього поверху, де знаходилися графські спальні. Отже, на сьогодні екскурсія становить огляд перших двох поверхів триповерхового палацу в класицистичному стилі. Серед родзинок експозиції – сходи з італійського мармуру та білого граніту, книжкова шафа середини сімнадцятого століття в стилі бароко (найдавніша серед аналогічних не лише в Україні, а й у Європі – принаймні так стверджують гіди музею; збереглося навіть скло в дверцятах шафи, а от книжкова колекція відправилася переважно до «Вернадки»), столик зі стільницею із дорогоцінного каміння в стилі рококо (привезений із Санкт-Петербурга), камін у залі для святкових обідів у стилі ампір. Решта меблів – з Маріїнського палацу, а також знайдені в батуринських господарів та відреставровані. Стилізація під палацові інтер’єри ХVІІ – початку ХVІІІ ст. включає обов’язкову картинну галерею (більшість картин – копії портретів гетьманів та знатних осіб  ХVІІІ ст., але є й оригінальні зразки італійської, голландської, російської художніх шкіл), статуї античних муз та розписи стель на античні мотиви, арабески в обідній залі, паркетні візерунки з кількох порід дерева, кришталево-латунні гігантські люстри. Гід принагідно не забуває нагадувати, що все це – за сприяння і на кошти третього президента України Віктора Ющенка.  

Ще розказує традиційні у справі гідів «придибашки» для туристів: що під Парижем і досі є маєток Орлі – власність родини тих самих Орликів – від Пилипа; про Льва Кириловича Розумовського, котрий виграв у карти дружину Ґоліцина; й ілюстративну щодо українського менталітету легенду про щедрого володаря (Кирила Розумовського) та хитрого управителя, який побудував свій будинок швидше від графського (отже, накрав), – на що мудрий володар-українець відповів мовби «звільняти не буду, бо накрав, значить, більше не крастиме, а новий прийде і першим ділом накраде». Іще одна ілюстрація щодо українського менталітету – але вже не легендарна, а цілком прагматична: два флігелі на території графського палацу зараз перебувають у стані відновлення (їх у 40-х рр. цілком розібрали) – не для музейних приміщень, а для «офісних», для «розважальних», як ухильно зазначила гід.

Інше знатне місце Батурина – Будинок генерального судді Лівобережної України Василя Кочубея. Окрім домашніх інтер’єрів ХVІІ ст. (особливо красива піч, облицьована лазурною плиткою, із зображенням, серед інших, левів та єдинорогів, та оригінальна лубочна ікона середини ХVІІ ст.), цікавими є копії листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни (в саду при будинку є знакове місце – дуб, у дуплі якого вони лишали листи один для одного) та облаштування холодної з торця будівлі зі стилізованими восковими фігурами писаря та в’язня й тогочасними знаряддями тортур.

Надзвичайно цікаво простежити за поданим у музеї родинним деревом Кочубеїв, де підписи «граф, князь, канцлер, таємний радник» зовсім не рідкісні, а отже український струмінь у державотворенні Російської імперії досить потужний (чого варта заява канцлера Олександра Безбородька (родом з Переяславщини) про те, що без мого дозволу та дозволу імператриці Катерини жодна гармата в Європі не стрелить). Поряд із будинком – пасіка Петра Прокоповича, видатного українського бджоляра, винахідника першого у світі розбірного рамкового вулика, котрий і був трегером пасічництва в Україні. Аналогії напрошуються самі. Тим паче що ім’я сучасного трегера – і не тільки пасічництва, а й культури, – згадується в Батурині на кожному кроці з вдячністю й повагою.

Відбудована батуринська цитадель на високих берегах Сейму та церква-усипальниця Кирила Розумовського завершують обов’язковий екскурсійний мінімум у Батурині. Фортечні дерев’яні укріплення з ровом, обнесеним дубовим частоколом, огороджують невеличку територію з гетьманським будинком, який слугував оселею для лівобережних гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи, скарбницею, дерев’яною, стилізованою під козацьке бароко церквою та численними гарматами. Поряд із фортецею – музей археології, в якому можна ознайомитися з ходом (відео) та результатом (експонати) археологічних експедицій, фінансованих також і Віктором Андрійовичем.

Оглянувши Батурин за місцями історично значимими, важко скласти цілісне враження про сучасне містечко, бо ці місця знаходяться компактно й осторонь від містечкової так би мовити динаміки.

А от Ніжин якраз цілком до того надається: університет, церкви й монастирі виростають прямо серед урбаністичних пейзажів та прогулянкових маршрутів ніжинців. Одноповерхові будиночки зі старими віконницями, дво- й триповерхові модерніші споруди забезпечують Ніжину оригінальний не сірий містечковий колорит (чого варті самі вивіски!). Що вже казати про архітектурні лакоминки. Миколаївський собор 1668–1670 років, один із перших зразків п’ятибанної храмової архітектури в Україні. Всехсвятська церква (1786), Михайлівська церква (1717–1726) із залишками грецьких написів на стінах та Церква Святої Трійці презентують візантійський архітектурний стиль, їх побудували грецькі купці, запрошені сюди ще Б. Хмельницьким для розвитку торгівлі.  

Як на мене, найкрасивіший храм Ніжина – двоповерхова церква Іоанна Богослова хрестово-купольного типу. Її побудував 1752 року відомий бароковий архітектор Іван Григорович-Барський. До другого поверху ведуть бічні сходи з ажурними ґратками, тому церква має ще й злегка палацовий антураж. На жаль, потрапити досередини не довелося – та й з огляду на облетілу штукатурку будівля навряд чи відкрита для відвідувачів. Інші храми Ніжина зразків українського бароко – їх тут справді багато – вкотре підтвердять центровий статус містечка як за гетьманських часів, так і за пізніших російськоімперських.

Звання одного з найавторитетніших вишів імперій (поряд із Царськосельським ліцеєм та Рішельєвською гімназією) з 1810 року закріпилося за Ніжинською гімназією вищих наук, заснованою Іллею Безбородьком. Девіз роду Безбородьків «Labore et Zelo» («Працею і натхненням») прикрашає класицистичний фасад будівлі, коридорами якої ходили – з найвідоміших – українські письменники Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов, етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський, основоположник білоруської літератури Франциск Богушевич, інші відомі в імперській науці персоналії. Нам походити не довелося з огляду на тяглість – за влучною характеристикою Фьодора Достоєвського, який, за його ж словами, вийшов з гоголівської «Шинелі», – традиції «административного восторга» людей, що займають певні посади.

Ця подорож на місця історичної слави нашої держави сповнить вас не лише Zelo, а й надихне на те, щоб Labore все це примножувати. Такий от батуриніжинський пафос.