Бенюк витримав рік в афганському пеклі

4 лютого відбудеться одна з найочікуваніших прем’єр нового року – стрічка «Кандагар», що її засновано на реальних подіях 1995 року. Історична драма російського режисера Андрія Кавуна обіцяє приголомшливе видовище, адже монтували фільм специ аж із Голлівуду. Несподіванка фільму: поряд з російськими зірками стрічки – Олександром Балуєвим, Володимиром Машковим та Андрієм Паніним – побачимо і нашого Богдана Бенюка. Як він потрапив у цю компанію та ще й примудрився зіграти незвичну для себе некомічну роль?

14 липня 1995 року російський літак «Іл-76» здійснював комерційний рейс з Албанії (у фільмі – зі Стамбула) до Кабула. Екіпаж складався з семи (у фільмі – з п’яти) чоловіків: командира Володимира Шарпатова (у фільмі його грає Олександр Балуєв), другого пілота Газінура Хайрулліна (Володимир Машков), штурмана Олександра Здора (Андрій Панін), бортінженера Асхата Аббязова (Богдан Бенюк), радиста Юрія Вшивцева (Олександр Голубєв), інженерів Сергія Бутузова і Віктора Рязанова. «Іл-76» мав на борту зброю. У небі над Кандагаром літак несподівано атакували винищувачі повстанського руху Талібан, примусили росіян негайно здійснити посадку і звинуватили у контрабанді. Так, у столиці ісламського тероризму, місті Кандагарі, російські льотчики стали полоненими афганських талібів та прожити 378 днів у пеклі. Будь-які спроби російської влади визволити людей з ув’язнення були невдалими. Врешті льотчики викрали свій же літак, роззброїли автоматників, які охороняли їх, і попри те, що на злітній смузі на них чекало мінне поле, а в повітрі – винищувачі, утекли з полону…

– Пане Богдане, як ви потрапили до команди таких популярних російських акторів?

– До зйомок із режисером фільму «Кандагар» (у міжнародному прокаті він вийде під назвою «Екіпаж») Андрієм Кавуном ми не були знайомі, але ж він родом зі Львова! (Талановитий режисер Андрій Кавун, що став відомим після серіалу «Курсанти» та повнометражного бойовика «Охота на пиранью», народився у Львові 1969-го. – Ж. К.). А його мама, акторка Львівського театру ляльок, коли почитала сценарій цього фільму, сказала сину, що роль бортінженера має грати український актор Богдан Бенюк. Відтак Андрій зателефонував мені з Москви, я приїхав на проби і взявся до роботи.

– Невдовзі прем’єра… Росіяни уже покликали на святкування?

– Ні, ніхто нікуди мене не кликав. Про перший показ я дізнався з преси. Може, запросять згодом.

– Розкажіть нам про свого персонажа.

– Готового фільму я ще не бачив, бо його перемонтовували кілька разів. І я тричі їздив до Москви, озвучував свого героя... Що саме зі сценарію залишилося, сказати не можу. Спершу планували, що стрічка триватиме дві з половиною години, а відтак її скоротили до години п’ятнадцять хвилин, тож чимало матеріалу випало. Насамперед скажу: мене там не впізнати – маю вуса. За сценарієм, мій герой – виходець з України, який працював у російській авіації. В Україні залишилися дружина, дочка, що виходить заміж і в неї своя драма. Там багато щемних моментів… Усі п’ять льотчиків мають свої історії, але, за іронією долі, на цілий рік потрапляють у тюрму.

– Богдане, як вам працювалося з популярними московськими колегами?

– Два місяці ми знімали фільм у Марокко, в Атласних горах на висоті чотири тисячі метрів. Перейди через гори – і потрапиш у Сахару! Усе, що пов’язано з літаком, за два тижні зняли в Москві, у павільйоні. Мушу сказати, що у цьому кіно грають неймовірно хороші актори, мені було цікаво побути з ними на одному майданчику. Хотів відчути якісь нюанси, що стосуються їхньої акторської гри, зрозуміти, як вони відчувають акторство, поспостерігати. Це, мабуть, найголовніше, що покликало мене до того творчого колективу, і я погодився на роль. Зізнаюся, таке знайомство пішло мені на користь, бо зрозумів, що українські артисти дуже талановиті!

– Під час зйомок у Марокко вам саме виповнилося п’ятдесят. Як святкували?

– Еге ж, тоді на ювілей мені подарували… жінку, яку вели на розстріл! Почалися зйомки: я посеред двору ніби перу білизну, а насправді стою на сторожі, бо мої хлопці якраз готують зброю для втечі. І в цей час один із душманів вивів жінку на розстріл, нещадно лупцює її... Усе це ми довго репетирували, й коли нарешті режисер крикнув: «Мотор!», «Камера!», та жінка раптом підходить до мене, скидає з себе паранджу і нумо витанцьовувати танець живота! Я був шокований. На майданчику багато хто нічого не зрозумів, доки режисер не крикнув: «З днем народження!». Угору злетіли величезні синьо-жовті стяги, мене підняли на руки, піротехніки почали стріляти з автоматів… У мене ледве серце не вискочило: усе це тривало 10–15 хвилин. Після того ми приступили до роботи, знімали цілий день, але ввечері мені принесли торт із написом арабською: «Бенюкові – 50 років». Отакий вийшов у мене ювілей! Окрім того випадку, приємно вразив сам процес фільмування. Раніше частенько бачив на знімальних майданчиках недбальство, а тут ми чітко дотримувалися усіх графіків. Сподобалася й різнонаціональна група, де освітлювачами були італійці, піротехніками – австралійці, поряд було чути англійську і французьку.