Говерла початку серпня

«Черепашки, морські лілії, а ще мушлі-тридакни, китовий вус, поліпи, напівспорохнявілі риб'ячі скелети, скам'янілі хребці та плавники, щелепи так і не описаних наукою водяних почвар і, безумовно, оброслі травами та пташиними гніздами каркаси потерпілих загибель кораблів (ребра, щогли, часом тільки зітлілі линви й вітрила) – усі ці наочні докази морського минулого Карпат супроводять кожного, хто наважиться рушити Чорногірським хребтом...» Юрій Андрухович, Carpathologia Cosmophilica.

Недарма в Україні море і гори мають один колір означення: Чорне море і Чорногори. Може, це є іще одним відголоском того карпатського «морського минулого». У морі Карпат нашим затонулим кораблем з найвищою щоглою, чи то по-гуцульському щовбом (вершечком гори), стала Говерла, або ж Говирла – автентичніше – як було до помилки на австрійській військовій карті.

Підкорити найвище карпатське вітрило (а конусна форма останніх двохсот метрів гори таки нагадує вітрильце з певного ракурсу) зі щоглою заввишки 2061 метр можна з трьох сторін світу. З південного боку Говерла скеляста і неприступна. Саме такою й виглядає, коли обернутися назад після спуску на перші кілька сотень метрів – неприступною. І зовсім не віриться, що от – півгодини тому ти там стояв, там був, там дихав, там відчував.

Троха сухого фактажу. Орографічно Говерла є точкою сходження ліній хребтів: на захід, через перевал Германецький – в сторону гори Петрос, на північ, через полонину Гропа – на Козмєську і далі, до перевалу Яблуницького і на південний схід, власне хребет Чорногора. Основні маршрути на Говерлу включають сходження 1) з турбази «Заросляк» побіля Ворохти Івано-Франківської області (найпростіший маршрут), 2) з боку урочища Козмєщик із селища Лазещина біля Ясіні (Закарпатська область), 3) через села Богдан, Луги і Говерла від міста Рахів (Закарпатська область).

Ми обрали для себе шлях через «столицю гуцульського світу», як написано при в’їзді до Ясіні. Розмальовані хатки, кольорові вулики та багацько вішєнок – копиць з островами (виготовленим  зі смерічки каркасом) лишаються незмінними візитівками карпатських поселень. П’ять кілометрів до селища Лазещина, там ще кілька уздовж річки Лазещини до КПП і ще трохи далі – і можна стати табором біля підніжжя Говерли, щоб з новими силами зранку на абордаж.

У таборі на ватрі страва завжди найсмачніша: запечена буришка (картопля), капка зупи, а на ранок каша із салом, щоб не казали, як у сусідніх Квасах, «від чаю слабо тручаю». Ще варто знайти в річці глубічку (глибоке місце) і викупатися в холоднючій воді так, щоб до наступного літа всі хвороби тікали зі швидкістю стрімкої гірської течії.

Ранком, після вечірнього дощу ми побачили вершини гір – а точніше якраз не побачили – в неґурі, імлі, яка осідає на горах. Далі: гачі – на ноги, рупцаки – на плечі, і нас, мандзюхів (туристів) чекають попереду карпатські облази, суточки, піхурки, трапаші, пішки, урви, штеґи – одне слово, стежки.

З підніжжя Говерли можна обрати два шляхи нагору, які за складністю різняться залежно від погодних умов: перший – направо після злиття потічків Лазещина і Козмещик – з крутим початковим підйомом і набором висоти чотириста метрів – кращий у менш спекотні дні, тому що майже половину шляху доведеться пройти під сонцем. Другий – прямо вздовж Лазещини – більш тінистий, однак з тривалим (десь удвічі більшим, ніж у першому) крутим підйомом наприкінці. Обравши другий, як ми, проходитимете повз кошари і літнівку, які, ймовірно, лишилися ще від колишніх господарів, котрі мали полонини у приватній власності ще до 1939 року. Дорогою траплятимуться старі кам’яні прикордонні стовпи польсько-чеського кордону 20-30-их років. Стовпчики мають позначку «CS» (Чехословаччина) або «P» (Польща) і рік встановлення. До слова, чехи та словаки страшне полюбляють бувати тут – в колишніх «своїх» місцях. За три дні бачили кілька гуртів до тридцяти людей, один – на самій вершині: п’ятдесятирічні вуйки дзвінко вітали кожного свого, який доходив до мети, вигукуючи «Здар» та простягаючи фляшку зі слив’янкою чи боровічкою абощо.

Чорногорські ландшафти навіть, здавалося б, сухою мовою науки неможливо описати без красивих метафор: «котли і уступи, перерізані жилами спадаючих з них потоків, мореновими валами і численними озерцями»; «віяло поточків», яке збирається – «пливе» – в більшу річку. (с) сайт Українські Карпати. Гора Петрос, який окремішнім щовбом бовванів на видноколі справа – і здавався чи не вищим за саму Говерлу, – манив іти далі й вище. І закарбовував у пам’яті: до мене треба повернутися.

З висотою змінюються і довколишні пейзажі. Спочатку – ялинові ліси, в яких повно цієї пори (а може, це через плови, тобто дощі, які йшли тиждень напередодні) грибів – лисичок, білих, маслюків, моремухів, сироїжок, синяків, – а тому стоїть теплий хвойно-грибний дух. Трохи вище – наслано зеленющого моху та рясних ягідників з афинами-чорницями. Високі ялини на висоті приблизно 1500 м змінює низький жереп, по-місцевому стелюхи, відкриваючи мандрівникам шалено красиві далевиди на сусідні полонини і вершини щораз, коли озираєшся після чергових десяти-двадцяти подоланих метрів.

І тоді попереду – лише говерлівська полонина, всіяна камінням. Пахуча й з колючим вітром, попри пряме сонце. З ризомою стежинок – так, що кожен мандрівець проходить свій шлях, тільки його, неповторний. Крок, трава – крок, камінь – крок, небо – крок, вершина. Ая!

«Карпати – це велике сейсмічне зусилля, зона особливих енергетичних можливостей і напруг. Карпати ділять у сенсі земному, але об’єднують у сенсі космічному» (звідтам же – Юрій Андрухович, Carpathologia Cosmophilica).

Таки об’єднують...