«Ігри влади»: забави четвертої влади
Фільм «Ігри влади», який щойно вийшов у прокат, може бути повчальним для багатьох глядачів — найперше для тих, хто пов’язаний зі ЗМІ.
Історія про журналіста на ім’я Кел МакАффрі (Рассел Кроу), який провадить власне розслідування загибелі молодої помічниці конгресмена Стівена Коллінза, має всі ознаки політичного трилера — жанру, відпрацьованого Голівудом до найменших подробиць. Усі ознаки наявні: корпоративна змова, сміливий одинак проти могутньої організації, тугий клубок суспільного й особистого. Усе те у виконанні зірок різного калібру: роль начальниці «пітбуля» (так названий за професійну хватку) Кела грає Хелен Міррен, образ непідкупного Коллінза втілює Бен Аффлек. Постать сценариста взагалі здається ідеальною: Тоні Гілрой писав історії для всіх фільмів про Борна, а також для таких успішних стрічок, як «Майкл Клейтон», «Армагеддон» і «Адвокат диявола».
Що ж до режисера, то Кевін МакДональд у певному сенсі був приречений на відомість, адже він онук легендарного британського продюсера 1940-х Емеріка Прессбургера, а заявив він про себе у великому кіні драмою «Останній король Шотландії» (2006), за головну роль в якій Форест Вітакер отримав «Оскара». Уже в тому фільмі було помітно, що МакДональд зацікавлений у темі протистояння людини і порочної безжальної системи. Однак в «Іграх влади» конфлікт ускладнюється: показано, як система не тільки вбиває, а й розбещує людей.
МакДональд майже з перших кадрів створює атмосферу тотальної підозрілості й паранойі. Вашингтон постає як вороже до героїв середовище через кадри-врізки з гвинтокрилами, що патрулюють небо над містом, або з настороженими, непривітними людьми, більше схожими на вивідачів, аніж на перехожих. Напруга у другій половині фільму сягає межі, і в тому не менша заслуга Гілроя; тим паче приголомшує цілком несподівана розв’язка.
А втім, якщо казати про виконавців, то всі ролі зіграно достатньо професійно, але, все ж, лишається враження, що і Кроу, і Міррен працювали не на повну силу, начебто не знайшли для своїх характерів достатньо яскравих барв. Однак це той випадок, коли сама побудова фільму така чітка й прозора, що компенсує навіть певний брак акторської виразності.
Те, що називається – авторське послання, є більш, ніж зрозуміле. МакДональд творить справжню оду на честь журналістики — четвертої влади, перед якою мають тремтіти сильні світу цього, і вже вкотре нагадав: свобода слова — штука для людей насправді принципових, здатних заплатити за свої переконання високу ціну. Чи буде цей урок для наших «пітбулів» корисний — питання риторичне.
