МІУ-МІУ: «Особисте життя для мене було важливішим за роботу»
Життя відомої французької актриси Міу-Міу (справжнє ім’я Сільвет Еррі) в певному сенсі схоже на історію Попелюшки.
Майбутня зірка «Вальсуючих» народилася 22 лютого 1950 року в Парижі. Батько невідомий, мати — ринкова торговка. В підлітковому віці Сільвет заробляла як ткаля, потім — як продавчиня полуниці. Саме на базарі на неї звернув увагу режисер Ромен Бутей, який запросив дівчину відвідати його театр під відкритим небом — знамените «Кафе де ля Гар» («Привокзальне кафе»), котре являло собою стартовий майданчик для багатьох французьких акторів 1960—1970-х років; наприклад, на той момент (кінець 1960-х) провідними акторами там були Жерар Депардьє та Патрік Девер. Для Сільвет мистецтво відкрилося спочатку з прозаїчного боку: вона лагодила меблі, мила підлогу, була робітником сцени, помічником костюмера. У «Кафе де ля Гар» Міу-Міу познайомилася з Патріком Девером, з яким прожила довгі роки, практично до його смерті. Їхнє спільне життя є основою сюжету фільма Марка Еспозіто «Патрік Девер» (1992). Початок артистичної кар’єри Міу-Міу також пов’язаний з «Кафе де ля Гар», де вона почала грати свої перші ролі. Але тільки кінематограф приніс їй справжню популярність.
На екрані Міу-Міу з’явилася 1971 року й одразу ж знялася в декількох фільмах італійських і французьких режисерів: «Сентиментальне життя Жоржа Ле Тюера» (1971), «Кобилиця» (1971) Мішеля Мітрані, «Вона їде, вона виїжджає в передмістя» (1972) Жерара Піре, «Кілька занадто спокійних чоловіків» (1972) Жоржа Лотнера, «Темрок» (1972) Клода Фаральдо. Значним для Міу-Міу став фільм метра французького кіно Бертрана Бліє «Вальсуючі» (Les Valseuses, 1974). У цій стрічці Міу-Міу знялася разом з Девером, Депардьє, а також з Ізабель Юппер, з якою потім не раз зустрічалася на знімальному майданчику. Ці актриси створили один з найцікавіших жіночих дуетів у французькому кіні 1970—1980-х років. Наступним великим успіхом Міу-Міу став фільм «Тріумфальний марш» (Marcia trionfale, 1976) Марка Белоккіо. Актриса зіграла дружину офіцера-садиста (Девер). У тому ж році Міу-Міу знялася в знаменитій картині «Ф як Фербенкс» (F comme Fairbanks, 1976) Моріса Дюговсона. Сюжет фільму нагадував історію стосунків Міу-Міу і Девера: наполеглива і життєрадісна героїня кохає схильного до депресії неврастеніка, намагається пробудити в ньому надію і любов до життя. За роботу в цьому фільмі 1977 року Міу-Міу вперше номінувалася на премію «Сезар» за кращу жіночу роль. Після цього було ще шість номінацій на головну європейську кінонагороду, в тому числі за участь у таких відомих картинах, як «Вечірня сукня» (Tenue de soirеe, 1986) Бертрана Бліє, «Мілу в травні» (Milou en mai, 1989) Луї Маля, «Чтиця» (La Lectrice, 1988) Мішеля Девілля і «Жерміналь» (Germinal, 1993) Клода Беррі. Зрештою, за роль повії у фільмі «Пастка» (La Derobade, 1979, режисер Даніель Дюваль) Міу-Міу визнали кращою в 1980 році, однак акторка відмовилася прийняти «Сезар». Наступна помітна нагорода — премія «Люм’єр» 1997 року за фільм «Суха чистка» (Nettoyage a sec).
Хоча Міу-Міу і зараз знімається у неординарних стрічках — наприклад, у «Науці сну» Мішеля Гондрі (2006) — все ж найцікавіша частина її виконавського доробку лишилася у 1970—1980-х роках. Її амплуа було цікаве перш за все поєднанням комічності і жіночності: далеко не всім акторкам вдавалося бути в кадрі смішною і сексуальною водночас. Тож в історії кіна Міу-Міу лишиться в першу чергу як вірна бандитська подружка з «Вальсуючих» чи як спокуслива і відчайдушна чтиця з фільму Девілля 1988 року. І вже через це її приїзд для київських кіноманів став небувалою подією.
Зустріч Міу-Міу з пресою відбулася одразу після перегляду фільму «Маленькі зони турбулентності» в рамках Фестивалю передрем’єрних показів.
— Ви вже кілька годин у Києві. Які ваші перші враження? Чи знали ви щось про Україну до того?
— Я не знала нічого особливого. Про вашу країну ми чули багато новин у Франції у зв’язку з помаранчевою революцією. А в аеропорту було відчуття, ніби я опинилася у фільмі «Концерт». Навіть на рівні мови, реклами, на рівні строїв тих людей, які мене зустрічали.
— Ви любите подорожувати? Легко погодилися приїхати в Україну?
— Останнім часом я стала більш домашньою людиною. Якось люблю побути вдома. Але легко погодилися приїхати до вас. Мені приємно бути тут. Хіба що контроль в аеропорту втомив. Але зараз усе гаразд, я дуже рада вас бачити.
— Фільм, який ми щойно подивилися, для вас більше смішний чи сумний?
— Це дуже смішно французькою мовою, може, українською було не так. На мою думку, фільм доволі смішний, але розповідає про важливі речі поза межами сюжету: про страх смерті, про страх хвороби і про страх якихось зобов’язань перед іншими.
— Чи ви самі обрали цю роль?
— Я погодилася грати, бо сподобалися і сюжет, і акторський склад, до того ж, я відкрила для себе чудового режисера. Це було поєднання, яке змусило мене погодитися на роль.
— Тож кандидатури решти акторів мали визначальну роль?
— Ні. Думаю, що все ж таки участь інших акторів у моєму виборі не була вирішальною, перше, що впало в око — дуже гармонійно написаний сценарій, кожні три хвилини якісь дотепні жарти — то було чудово.
— Продовжуючи акторську тему: чи ви підтримуєте спілкування з іншими колегами по цеху, наприклад, з тим же Депардьє, з яким ви зіграли у кількох фільмах, чи все лишається на знімальному майданчику?
— З Депардьє — ніколи. Взагалі ніколи не спілкуюся з колегами поза зйомками. Адже ми цього маємо достатньо під час зйомок, кажемо одне одному все, що хочемо сказати, тож потім, коли зустрічаємося, уже не лишається про що говорити. Я навіть думаю, що так краще. Були якісь спроби, починали спілкуватися, але все швидко сходило нанівець. У мене дуже бурхливе особисте життя, тому, напевно, нема в тому потреби. Ось був досвід роботи з Мішелем Бланом, і чомусь усі вважали, що ми з ним спілкуємося. Однак ми не бачилися кілька років після останніх зйомок. А на «Маленьких зонах турбулентності» зустрілися — і заговорили так, наче розмова лише вчора обірвалася.
— Давайте поговоримо про витоки вашої кар’єри. Ви починали як театральна актриса, зокрема, ви грали в спектаклі Маргерит Дюрас «La musica», а пізніше у фільмах за її творами. Ви особисто знайомі?
— Маргерит Дюрас була режисером того спектаклю, вона до того ж постійно переписувала тексти. Під час репетицій вона вигадувала нові фрази, репліки. Ми їх вчили, записували, нам дуже хотілося бути на рівні, все добре робити. Але наступного дня вона приходила — і в неї все було переписано. І вона нам казала: «Беріть ножиці, беріть скоч і самі переклеюйте ваш текст». Це був дивовижний досвід. Мені також випало грати у фільмах за її романами. Надзвичайний тип письма. Коли її перечитуєш, виникає таке відчуття, що там ніби багато шухлядок. Щоразу відкриваєш щось нове для себе.
— Ви також працювали з великими режисерами. Робота з ким із них запам’яталася найбільше?
— Відповім на французький манер: запам’яталися всі, але кожен по-різному. Я не можу сказати, що була якась одна людина, яка б мене цілковито вразила, ґрунтовно змінила моє життя. Кожний вражав по-своєму, дійсно були різні способи це зробити у кожного з них. А з другого боку, навпаки, траплялися просто геть ніякі режисери, і це теж може дуже здивувати.
— Не скажете, хто?
— Вам назвати ім’я? (зі сміхом) Ні-ні.
— Ви в кіно вже 40 років. Невже ніколи це не набридало?
— Я майже весь цей час знімалася без особливих пауз, але у мене був такий момент втоми, коли я втратила бажання зніматися. Досить складний період. Нещодавно, до речі, я читала інтерв’ю однієї відомої французької актриси, котра зізнавалася, що теж мала певний період, пов’язаний із сумнівами.
— А як вдалося вийти з цього?
— Мені треба було просто почекати, коли повернеться бажання, коли я його віднайду. Можливо, варто було для самої себе відповісти на запитання — чому я цим займаюся, чому я хочу цим займатися? Ви знаєте, просто до мене успіх прийшов, щойно я почала зніматися. Я тоді ще не була впевнена, не знала на 100%, чи хочу я бути акторкою, але успіх прийшов одразу. Однак я справді дуже багато працювала, і, можливо, мені треба було зупинитися на деякий час, дійсно відповісти на якісь важливі для себе самої життєві запитання, а тоді вже знову почати працювати.
— Запитання, без якого, вочевидь, не обійтись. Звідки у вас таке псевдо?
— З кицьками це точно не пов’язано! Ви знаєте, коли мені було 18, я жила з відомим коміком Колюшем. Якось ми з ним ішли, і він мені сказав: «Ну ти зовсім така «міу-міу», — це щось на кшталт «сюсі-пусі», такі звукові асоціації. Власне, після цього мене всі почали так називати. І коли я підписувала свій перший контракт, мене спитали: «То яке псевдо поставимо?». Я вирішила взяти Міу-Міу, більше для сміху. Я тоді не думала, що стану відомою як актриса. Чесно кажучи, якби знала, що так повернеться, цього б не робила.
— Ви грали різні образи. В якому амплуа ви б хотіли ще себе спробувати?
— На це запитання мені легко відповісти, тому що я зараз старішаю. Я зараз можу грати ролі, які не грала раніше, і навпаки — тепер вже не вдадуться ролі, які грала в молодості. Загалом я обожнюю працювати над ролями. Думаю, що треба зовсім трішечки почекати, і в мене будуть незвичайні ролі і в театрі, і в кіні.
— Може, ролі королев?
— Про це я не думала. Старих королев (з посмішкою)?
— А яка подія змусила вас відчути, що ви старієте?
— Я це бачу. Я б не сказала, що була якась особлива подія, яка змусила мене про це подумати. Всі люди старішають. Але ми це не завжди усвідомлюємо.
— Все ж у вас цього року був ювілей. Як ви поставилися до цієї події?
— Дуже добре. Тобто, я до цього цілковито байдужа. Думаю, було набагато більше емоцій, коли народився мій онук. Всередині від цього у мене все перевертається, бо ми з ним на абсолютно різних кінцях життя. Це було і дивовижно, і несподівано. І ще такий момент: коли просять робити ретроспективу, то починаєш про це думати — і дивуєшся, що стільки знято й зіграно. Я так багато працювала від 16-ти років, і дуже втішена з того, бо життя пройшло в цікавій роботі.
— Що вас іще надихає у житті?
— Це радше питання про приватне, особисте життя, бо мене надихають близькі люди, в першу чергу мої діти — я до них дуже прихильна, і хоча вони вже дорослі, все одно залишаються моїми дітьми. Так само важливий мій онук. Звичайно, також мій коханий надихає мене. Все ж таки особисте життя для мене було важливішим за роботу.
— Тоді наостанок запитання особистого плану. У фільмі «Маленькі зони турбулентності» героїня зраджує чоловіка. А вам доводилося бути ініціатором чи жертвою зради?
— Мені довелося пережити ту епоху в кіні, коли всі зустрічалися з усіма. Це було абсолютно нормально. Але якщо говорити вже про зраду безпосередньо, це дуже втомлює. Треба весь час бути дуже уважним, думати, що кажеш, треба банально не попастися, і тому... (зі сміхом) Здається, зараз я вже такого не роблю.
