Жюльєт Бінош: «Мрія не може бути інакшою, ніж реалізованою тут і тепер»

В середині квітня Жюльєт Бінош зустрічалася з київськими журналістами.

— Які ваші враження від України?

— Я щаслива бути тут, і це правда. Тому що Україна — це країна, яка сама виборола свою незалежність, а коли відбуваються такі події, коли ціла країна ніби з’являється, дійсно є бажання відкрити її для себе, познайомитися з нею.

— Як виник проект «Jubilations»?

— Ідея народилася під час вистави театру сучасного танцю, в якій я брала участь не так давно. Досвід був доволі незвичний. Протягом 7-ми місяців ми дуже активно виступали. Я була настільки втомлена, що вже втрачала свідомість, і минулого жовтня ми вирішили припинити цю виставу. Але, як наслідок тих подорожей з танцями, такого своєрідного паломництва, я побувала в 11-тьох країнах. Тоді ж мені запропонували зробити ретроспективу найкращих фільмів і представити їх як один проект. А оскільки я працювала з настільки різними людьми і в різних країнах з різними звичаями і традиціями, мені не хотілося лишатися зовсім пасивною, тобто просто їздити з тими фільмами і говорити про минуле. Я вирішила зробити таку своєрідну відповідь режисерам, які зі мною працювали: вони свого часу спрямовували на мене свої камери, а я відповіла їм за допомогою пензлика. Дійсно було цікаво, що відбувається зі спогадами, коли вже час минає. Так само звідти ж народилася поезія. Все розвивалося, росло, мов снігова куля, і стало таким проектом.

— У кого ви вчилися живопису?

— Я пам’ятаю, що коли мені було 9 років, моя мама подарувала мені 100 книжок із репродукціями шедеврів світового мистецтва. У нас тоді було не так багато грошей, однак вона зробила це, коли з’явилася така фінансова можливість. У тих досить великих гарних книжках були і картини, і скульптури. Тож вихідними я сідала і починала копіювати, довго і багато. Крім того, в школі я вчилася не дуже добре. Для мене підручники не були цікаві, і саме через малювання я могла знайти вихід, ствердитися, самореалізуватися. Пізніше, у 15 років, я вчилася в експериментальній школі. У нас були різні заняття. Зокрема, ми мали можливість займатися малюнком, і вчитель був сам хорошим художником. Саме він навчив мене працювати зі світлом і тінню.

— Яким чином?

— Він навчив мене бачити зв’язок між світлом і тінню. Це, по-перше, захоплює, а по-друге – це символічно, тому що актор теж працює зі світлом і тінню. Тому надзвичайно важливо, що він навчив мене бачити не протиставлення, а саме зв’язок між світлом і тінню. А якщо повернутися до живопису, то мушу доповнити, що олією не можу малювати. Я один раз спробувала — вийшло настільки жахливо, що я не наважуюся ще раз це зробити. Тому для мене величезною радістю було відкрити для себе акрилові фарби, вони дуже швидко висихають, і це чудово. Але залежить від періоду — коли я можу, а коли не можу малювати.

— Хотілося б поговорити про ваш основний фах. Ви знімалися в одного з найкращих європейських режисерів, Міхаеля Ханеке. Яким був цей досвід?

— Я працювала у двох його фільмах. Це надзвичайно різні історії. На початку я була здивована тим, наскільки він чудово розуміє те, що відбувається всередині актора, — адже внутрішній світ актора і внутрішній світ режисера цілковито відрізняються. Перший із фільмів («Код невідомий». — ДД) знімався у Парижі, оскільки режисер хотів вийти за звичні рамки, за свої власні кордони, і наші стосунки були більш плавними. Над другим фільмом («Приховане». — ДД) робота була складнішою, бо, вочевидь, там більше особистого, і всередині нього відчувалася напруга. Думаю, що то було важко не тільки для нього, а і для всієї команди, але коли працюєш з Ханеке, то можеш тільки насолоджуватися тим, наскільки ясна в нього думка, наскільки довершені його візуальні образи. Він дуже добре мислить, він працює у тривимірному просторі, з комп’ютером, він все надзвичайно чітко продумує, опрацьовує, готує, але інколи в тебе виникає відчуття, що ти – ніби кінь з вуздою, тебе ніби весь час стримують і контролюють. Ця надзвичайна точність, з якою він працює, може бути певним тягарем для актора, але, з іншого боку, це допомагає через свободу, яку одержуєш згодом: наступний режисер дав мені повну свободу імпровізації, і це теж було щастя, це можна було оцінити. Але в будь-якому разі, хоч скільки б фільмів пропонував мені Міхаель Ханеке, я завжди погоджуватимуся, тому що він для мене і друг, і надзвичайний режисер. Я його просто обожнюю.

— Ще один великий режисер у вашій кар’єрі — Луї Маль. Чи ви самі обрали роль у його фільмі «Збиток»?

— Я можу годинами говорити про кожного з режисерів, у якого працювала. Ця роль була зовсім не моральна, тема доволі провокативна, бо там йшлося про зв’язок між батьком і нареченою сина, але я погодилася на зйомки, оскільки мене захопив роман, за яким знімався фільм. Я навіть зустрілася з письменницею Жозефін Харт. Взагалі, маю сказати, мені весь час так випадає, що мої фільми часто знімаються на основі книжок, і це теж цікаво, оскільки книга сприймається внутрішньо. Ти маєш внутрішнє бачення того, що відбувається, і потім дуже захопливий процес візуалізації, перетворення тексту в кіно. Робота над «Збитком» була досить складною. На щастя, зйомки відбулися, ми обійшли всі важкі моменти. Мені завжди важливо знати, чому хтось хоче знімати, звідки виникає бажання це робити. Думаю, що у випадку з цим фільмом йшлося про певний шок, пережитий в юності, про необхідність говорити про це. Не моралізаторство, жодним чином. Саме про певні переживання. Також я згадую про шумерських богинь — цю легенду, коли вони приносили себе в жертву, віддавалися чоловікам для того, щоб чоловік міг здобути певну трансформацію, перетворення. Можливо, у «Збитку» є певний зв’язок із такою позицією.

— Загалом, за яким принципом ви обираєте ролі?

— Для мене важливо бачити, в який бік рухається фільм, коли я погоджуюся на роль, і які думки він може породити в глядачах.

— А яку роль ви граєте поза знімальним майданчиком? Маю на увазі — чи є у вас соціальна місія?

— Я б з вами не погодилася щодо місії. Я вважаю, що наша місія — у тому, що ми робимо, для чого ми створені. У мене був період, коли я намагалася щось робити в соціальній галузі. Я їздила до Камбоджі, співпрацювала там з асоціацією, яка допомагала сиротам, і було дуже сильне бажання це робити. Тоді в мене народилася перша дитина, мій син, і мені спало на думку, що треба, аби він мав якийсь зв’язок з іншою людиною, яка живе на іншому боці планети і має менші можливості, не так забезпечена. Тобто для мене це було пов’язано з моїм материнством. Але все дуже погано скінчилося, бо один із керівників цієї організації виявився педофілом. Страшна історія. Я була просто знищена, і після того я цілковито проти ідеї, щоб знамениті люди, актори займалися благодійністю. Я говорила з одним режисером із Камбоджі. Він мені сказав, що люди самі мають вирішувати проблеми у країні, де живуть. Вони самі відповідальні за свою країну. Це має бути їхнім досягненням. А якщо повернутися до того, що ми робимо, — то це є наша місія, велика відповідальність, зокрема, у виборі фільмів. Якщо пропонують фільми, де можна заробити гроші, якось кар’єру свою облаштувати, стати більш відомим, то все ж я волію робити речі, наповнені іншим сенсом.

— Проте ви є хрещеною матір’ю п’ятьох камбоджійських дітей.

— Ми листуємося, але свою долю вони вирішують самі. Я слідкую, дбаю фінансово про їхне навчання, знаю, куди вони рухаються. Але взагалі бути хрещеною матір’ю — це в першу чергу бути впевненою, що у них є, де спати в нормальних умовах.

— Ви казали, що захоплювалися в юності щоденниками Марії Башкирцевої. Чи ви знаєте, що вона українка?

— Я певний час дійсно дуже захоплювалася цією постаттю. Ні, я не знала, що вона українка. Але це надзвичайно цікава особистість, яка займалася всім на світі. Також моя мати багато зробила для того, щоб я захопилася російською літературою. Я багато читала Бальзака і дуже багато — російської літератури, і зовсім не читала американської. Російська література мала на мене дійсно великий вплив.

— Ви долучилися певним чином до письменницької справи. Маю на увазі вашу книгу, яку ви презентували тут, у Києві.

— Книга народилася в першу чергу із запитань всередині мене. Будь-які види мистецтва, якими я займаюсь — це спосіб перейти певні внутрішні межі, виразитися, висловитися. Чи це живопис, чи це письмо, чи це танець — все відповідає на певні внутрішні запитання, є вираженням внутрішнього світу. Запитання про нас, про людину, про те, як розвивається все довкола. Бо якось дивно, що ми зустрічаємося, існуємо певний час дуже близько одне до одного, і раптом все закінчується. Йдеться саме про людський зв’язок. Але це – не судження, бо ґрунтом для написання книги є відчуття, в першу чергу – фізичні, адже тіло ніколи не бреше. Власне, перевага в тому, що книга – про відчуття, а не про ідеї і не про якісь розумові проекції. З живописом інакше: я завжди починаю малювати людей через очі, тому що очі — це внутрішнє. Потім вже якісь зовнішні контури, але все ж таки початок — з очей. Якщо ж, порівнюючи з цим, говорити про письмо, то я вирішила певний час писати без жодних суджень, просто про те, що відбувалося, які були відчуття. Є таке поняття, як автоматичне письмо. За декілька днів я перечитала написане і зрозуміла, що там занадто балаканини, і я почала забирати зайві слова, намагаючись залишити головне. Ось якщо на картині були головним очі, то на папері — забрати зайві слова. Це дехто називає поезією, але моя мета була в тому, щоб лишити менше слів.

— Не так давно ви самі стали об’єктом портретування, так би мовити. Маю на увазі документальну стрічку «Віч-на-віч з Жюльєт Бінош», яку зняла про вас сестра. Чи ви впізнаєте себе там?

— Будь-який фільм — це лише інтерпретація. Щоб людину добре знати, треба довго жити з нею. Але це свідчення про певний період мого життя. Ми його тоді прожили разом.

— Як ви найбільше любите проводите час поза роботою?

— У мене немає таких розмежувань — я актриса, і це моє життя, і це для мене найголовніше.

— А музика є частиною вашого дозвілля?

— Можу відповісти дуже широко. Мої смаки еклектичні. Це класика, джаз, інколи реп... Треба бути відкритою в цьому плані, коли виховуєш дітей.

— Якщо ми зачепили родинну тему, не поділитеся: чому ви ніколи не виходили заміж?

— Мені двічі пропонували одруження, коли стосунки вже закінчувалися. Думаю: чому мене не питали на початку? А втретє я вирішила, що це вже буде зовсім нерозумно.

— Як вродлива жінка, ви все ж таки маєте свою таємницю...

— Не знаю, які тут можуть бути секрети, окрім кохання. Кілька років тому я відкрила для себе Цигун — давню систему знань Китаю, пов’язану з енергією в людині. Завдяки цьому я можу дуже багато енергії відкрити в собі. І коли людина має хорошу енергію, то і її врода досягає свого максимуму.

— Наостанок — на вашу думку, коли художнику краще працюється — коли він ситий чи коли він голодний?

— Коли ми працюємо, то не думаємо про голод, бо цілковито зосереджені на роботі... Я думаю, що митець має абстрагуватися від питань успішності чи неуспішності. Найголовніше — що ми робимо те, що не можемо не робити, що це тотальна необхідність. Повторюю, це питання не лежить у площині успіху або неуспіху.

— Чи є у вас мрія, здійснення якої ви бажаєте найбільше, хай у далекому майбутньому?

— Мрія не може бути інакшою, аніж реалізованою тут і тепер. Те, що створює життя — це теперішня мить. Тут і тепер має відбуватися трансформація цього моменту, його перетворення на щось прекрасне й чарівне. Не може бути якоїсь мрії поза моментом. Не маю якихось жалкувань про минуле, не маю амбіцій на майбутнє. Я маю тільки теперішній момент.

Фото – Руслан Канюка