Ірен Роздобудько: «Чоловіки мають читати жіночу літературу»

Про персонажів своїх книжок та власні літературні вподобання розповіла письменниця Ірен Роздобудько.

Що вам дав конкурс «Коронація слова»?

Це був вихід до друкування першої книжки. Мене часто питають: «Як видати книжку?». Ти пишеш і не знаєш, куди подітися. От я, наприклад, не люблю ходити по видавництвах, пропонувати свій твір, а ще як відмова, ще як зустрінуть не ті люди… А конкурс — це був найпростіший, найкоротший шлях для того, щоб була книжка. Але в мене чомусь була впевненість, що такого, як я у своєму першому гостросюжетному романі, ще ніхто не накручував, що у мене обов’язково буде якесь місце. Із цього конкурсу все і почалося. Взагалі, всі імена, які сьогодні можна почути, – це лауреати «Коронації слова».

Можливо, справді є такий підвид — любовні романи або видавництва з літератури тільки для жінок, хоча чоловіки теж читають любовні романи. Взагалі я вважаю, що чоловіки мають читати жіночу літературу, щоб краще знати психологію і підходи до жінок. Але якщо серйозно, то я не поділяю гарну літературу на жіночу і чоловічу. Вона або цікава, або нецікава.

Ви берете прототипи із життя?

Прямих прототипів немає. По-перше, я не наважуюся. У мене колись у «Каравані» була стаття про Марка Вовчка, і мені запропонували написати про письменницю книжку, але я не наважусь це зробити, це ж не те, що якась стаття. Не наважуся зробити і якусь біографічну річ про когось іншого. Досить пієтетно ставлюсь до чужих біографій, тому я пишу про всіх і ні про кого конкретно.

Є теми, на які ви не пишете?

Табу на ненормативну лексику, на брутальне змалювання різних любовних сцен, але я дуже хотіла би підібратися до красивої еротики. Те, що я читаю зараз у сучасній літературі,  мене не влаштовує. Є табу на те, щоб вивести в романі певну людину, яку я знаю. У мене є на пам’яті такі історії, коли письменниця виводила впізнаваний образ і через це у людини ламалося життя

Які книжки ви би порекомендували?

Зараз я не просто читаю, а насолоджуюся, я завжди кажу, що друга не можна купити, а книжку можна і купити, і потоваришувати з нею. Є такий чудовий письменник Грін, його книга «Пурпурові вітрила» — справжня Біблія для жінок. Я сприймаю її як програму життя. Я би мріяла писати такі книги, такі статті, що ти в них живеш, бо зараз трошки втрачений смак до тексту як до живої істоти, в якій можна жити, відчувати запахи, звуки.

З якою аудиторією вам цікавіше спілкуватися?

Мені дуже цікаво спілкуватися з молодими людьми, це ще й дуже важливо. Зі старшими людьми мені теж цікаво, у мене навіть є аудиторія людей дуже похилого віку. Але з молоддю мені цікавіше, бо в них ще все попереду, вони ще багато чого можуть змінити у своєму житті, і, можливо, через це я прийняла пропозицію викладати в театральному інституті. У мене 12 студентів, і мені хочеться, щоб у них все в житті склалось. Для того, щоб все склалось, треба, щоб хтось тобі дав поштовх. Я згадую себе і ті рідкісні зустрічі, після яких «треба-бігти-щось-робити», але у мене не дуже багато було таких людей, навпаки, було трошки інакше. Коли я хотіла вступати на журналістику, то мені в родині сказали: «Та ти що, яка журналістика» і почали шукати місце у будівельному ПТУ .

Нову. Намагаюсь і відтворити, і створити свою.

Дійсність змінити хочете?

Дійсність змінити не хочу, я би хотіла змінити ставлення хоча б однієї людини до себе і до світу. Інколи до мене підходять і кажуть: «Ви знаєте, я зробила такий-то вчинок, ви дали мені поштовх». Колись у Львові була у мене зустріч, прийшла жінка, яку саме звільнили з роботи. Вона прийшла така сумна, а ми тоді говорили про страшні кроки. Але страшно не робити вчинки. Жінка пішла задоволена, бо знала, що завтра вона вже зробить те-то і те-то. Я хочу, щоб люди змінювалися всередині. Я завжди казала молодим людям, що життя коротке, робіть зараз те, що вам призначено. Кожна людина має своє призначення, якщо так не думати, то можна і не жити. Не обов’язково робити глобальні речі, але треба знати, для чого ти у цьому світі.