Євген Компанець: «Станси» для «Молодості»

Він міг би зняти фільм без акторів, але поки мріє побачити у своєму фільмі Ренату Літвінову. Свій жанр визначає як експериментальне ігрове європейське кіно. Знімає епізоди у хронологічному порядку і зневажає експлуатацію режисерами образу «нещасної України».  Про кіно, творчі пошуки та українську режисерську молодь: Євген Компанець – один із цьогорічних учасників «Молодості».

- Ти представляєш на «Молодості» українське кіно. Організатори неодноразово заявляли, що намагаються «вивести у світ» таких молодих режисерів, які скоро робитимуть славу Україні на європейському рівні. Оціни, як учасник: чи сильною, на твою думку, є конкурсна програма «Панорами України» і наскільки жорсткий відбір?

- Щодо слів організаторів, то вони більше акцентують увагу на тому, що кінофестиваль обрав своїм коником представлення нового українського кіно. Це помітно, наприклад, із того, що «Панорама України» перейшла цього року з ряду позаконкурсної програми у конкурсну. Власне, керівництво фестивалю заявляє, що тепер акцент робитиметься саме на цій програмі. Сподіваємось, що так і буде, але однаково цього року в Панорамі всього 26 українських фільмів.

Щодо відбору, не знаю напевне. Але от що цікаво: з одного боку, кажуть, що у конкурсну програму потрапити дуже важко. А з іншого – дехто з організаторів чесно зізнається, що і вибирати особливо немає з чого. Так, надходить чимало варіантів, але всі стрічки в якомусь аж надто ембріонному стані.

- Тобто організатори визнають, що серед надісланих матеріалів – багато неякісних?

- Так, скоріше неякісних. Тобто роблять абищо – або ж щось аж надто шаблонне.

З режисерської точки зору подібні роботи взагалі несуттєві, вони не несуть до глядача жодної  ідеї.

- Ти сприймаєш свою участь у кінофестивалі як удачу чи як заслужену оцінку твоєї роботи? Тобі сниться визнання?

- (сміється) Відверто: ставлення спокійне. Так, можливо, мені дуже пощастило, проте це поки не сприймається, як якась моя особлива заслуга.

- Тобто участь у «Молодості» для тебе не є, скажімо, якимось грандіозним етапом у житті?

- Чому ж, не треба недооцінювати такий шанс. Але без фанатизму. Знаєш, що для мене в контексті фестивалю дуже важливо? Минулі роки там були представлені роботи і Кіри Муратової, і Романа Балаяна, і Алана Бадоєва, причому представлені були якраз у позаконкурсній програмі. І мій фільм був у позаконкурсній – я прекрасно розумію, що тут ідеться про абсолютно різні речі. Але хіба може не гріти той факт, що я в чомусь, нехай і мінімальному, на одному рівні з такими режисерами? Це навіть якось особливо налаштовує.

- Давай зупинимося на тому, що «Станси для весни» - не перший твій фільм на «Молодості» - минулого року, як ти зазначив, ти представляв свою роботу у позаконкурсній програмі…

- Це правда. Дебют відбувся якраз на «Молодості». І це було для мене величезною несподіванкою. Так чи інакше, на сьогодні «Молодість» – найпрестижніший український кінофестиваль.

Так, моя минулорічна робота була більш епатажна – це не нескромність: якщо порівняти його з іншими фільмами, то це був справжній шок. Уяви собі, людина приходить подивитись таке собі кіно в прямому його розумінні, а натомість споглядає, як якусь дівчину верне прямо на екрані. Але я однаково визнаю, що фільм був європейський – от лише повністю антирежисерський, такий собі експериментальний аудіовізуальний проект. Чесно, я не дуже розумів тоді, як він потрапив на «Молодість». Але організатори потім розповідали, що подібного взагалі не бачили – і це насправді виявилося для мене найбільшим компліментом і найсильнішим поштовхом до наступних творчих спроб.

- Ти й далі збираєшся знімати експериментальне кіно?

- Я думаю, це буде трохи інший формат. Але однаково на подібні фільми треба ходити підготовленим. Це своєрідний вияв поваги до людини, яка зняла кіно і вложила в нього ідею.

Скажу відверто: свій перший фільм я навіть не можу додивитися – в мене від нього болить голова. Я не думав його ніде показувати, хотів заховати якнайдалі. Але зараз розумію: добре, що я його зняв, бо я навряд чи коли-небудь до такого повернусь. Подібне кіно настільки експериментальне, а значить - важке для сприйняття, що такого краще просто не робити. Бо завдання режисера – це розповісти глядачеві історію. Це таке собі інтерактивне спілкування: людина приходить на фільм, відключається від своїх проблем, дивиться на екран і намагається абсорбувати ту ідею, яку режисер вклав у свій твір.  А глядач – він переважно масовий, і деякі речі розуміє, а деякі не розуміє. І не варто з нього аж надто знущатися – ми прекрасно знаємо, що в деяких випадках навіть підготовленість не допомагає.

- Тобто ти взагалі відкинеш альтернативне кіно? Адже ти кажеш про масовість – навряд чи альтернатива до душі пересічному глядачеві.

Ні, зрозумій, я виокремлюю масові фестивальні фільми від тих, які щодня показують у кінотеатрах. Так-от, я хочу робити перше – кіно, цікаве для багатьох освічених людей. Подібна масовість підвищує шанси донести до глядача якусь серйозну ідею.

- Яка головна риса відрізняє твій другий фільм від першого?

- Як на мене, він більш попсовий чи, може, масовий - його суть уловити набагато легше, аніж у попередньому. Але, ти знаєш, мені здається, навіть якщо я зроблю третій, п’ятий фільм, вони однаково будуть схожі. Це, можливо, такий собі стиль, ідентифікаія – є Євген Компанець, є його фільми, і вони не дуже схожі на решту.

- Тобто ти навмисне робиш так, аби кіно відрізнялося? Це певний вираз протесту?

- Перший фільм справді був протестом. Набридло вже дивитися так зване «нове українське кіно», де досі експлуатують образ «нещасної, але непереможної України». Я навмисне подумав: зроблю якийсь такий фільм, щоб всіх вразити. Як на мене, це вдалося, бо навіть друзі мені казали, що фільм вийшов огидним. Але така реакція тоді була для мене надзвичайно важлива.

- Як ти характеризуєш свій стиль?

Я роблю щось подібне до аудіовізуальних перформенсів. Це створюється у процесі. Як картини Пола МакКартні – він вирішив намалювати картину, і в самому  процесі вже  народжується якийсь експеримент. Тобто в мене роботи виходять самі собою й іноді бувають не дуже схожі на кіно. Проте це не означає, що це абищо, воно має свою ідею і сюжет, несе якусь своєрідну місію. Чи вловлять її глядачі – це, звісно, вже інша проблема.

- Як щодо чергового фільму?

- Я сподіваюсь уже наступного року дебютувати з повноцінною стрічкою. Дуже чекаю цього моменту. І дуже готуюсь. До першого і другого фільму в мене взагалі ніякої підготовки, окрім ідейної, не було. У третьому фільмі буде конкретний сценарій, будуть професійні актори – готуюсь впевнено і розраховую, що він стане вирішальним. Візьму від наступного фільму по максимуму. Просто я знаю, що після серйозної роботи тебе вже сприймають не як аматора, а як зрілу творчу особистість.

- Уяви, що ти можеш трохи розказати глядачам про «Станси» перед показом. В чому його особливість?

- «Станси для весни» знімалися протягом двох років на абсолютно різну техніку – від мобільного телефону і до цифрової відеокамери. Фільм поділений на три частини, здавалося б, різні, і на кожній акцентується особлива увага. Але вони однаково об’єднані. Що таке станси? Це вірші на одну тему. Так от я присвячую свій фільм весні. Фільм про особливі відчуття – знаєте, я сам вкотре проглядаю і відчуваю запах весни… І сподіваюсь, що глядачі його також відчують. Мені дуже хочеться побачити їхню реакцію.