Євген Романенко: «Українська музика в Україні – неформат»

Нещодавно в галереї на Фролівській відбувся доброчинний концерт етно-рок фундації «ТаРУТА» «Акустична ксилофонія». Формат зустрічі – акустика, відсутність мікрофонів, камерна атмосфера. Прийшли на вечір здебільшого друзі та найпалкіші шанувальники. Про творчий шлях свого гурту та реалії української музики розповів вокаліст та лідер «ТаРУТи» Євген Романенко.

Зараз в Україні не відчувається нестачі гуртів, котрі виконують етно-музику. Чому ви вирішили цим займатися?

Це таке стандартне питання, його задають всі. Насправді ми займаємося фольклором професійно. Ми співаємо в «Гуртоправцях». Ми ходимо в експедиції, збираємо фольклор. Ми його доносимо людям у чистому вигляді. Але в чистому вигляді його не всі сприймають. Тому доводиться задля реклами української пісні в Україні українську пісню розбавляти американськими мотивами, американськими музичними інструментами, гітарами, барабанами і так далі. Для того щоб молодь гарніше це сприймала. І все. Є мета – донести українську пісню до молоді, зробити українське модним.

Тобто, якби була можливість, Ви б займалися тільки фольклором?

Ні, тут палиця з двома кінцями. Я ж іще автор, виконавець і в мене дуже багато є своїх пісень. І якраз гурт «ТаРУТА» – це симбіоз моєї власної творчості і творчості нашого народу. Ми намагаємся поєднувати авторські тексти з народними, мої мелодії – з народними мелодіями. Так народжуються пісні.

Як виникла назва гурту? Я думаю, це теж стандартне питання…

Ні, до речі, про назву ніхто ніколи чомусь не питає. Все дуже просто. Ми довго сиділи і придумували назву для колективу, при тому, що колектив уже був. (Нас було троє чи четверо, ми починали вже репетиції на кухні вдома.) Було дуже багато варіантів. Один із них – «Рута Плай». Знаєте, перекладач такий був, програма така. Журналісти знають, що це таке. (Сміється) Він одразу відпав, оскільки асоціації у людей виникають – якась Каріна Плай на Червоній Руті. Щось таке незрозуміле. Ще один із варіантів – «ЖабожГуш». Але вирішили, що це важко для нашого народу – вони не зрозуміють, вимовити не зможуть. А потім мій кум, зараз шеф-редактор програми «Парк автомобільного періоду» Сергій Баранов запропонував «ТаРУТА».

Не було асоціацій з олігархом з таким самим прізвищем?

Пару разів питали. Я кажу: «Ви бачите, як ми виступаємо, на яких майданчиках і за які гроші?» Якби ми були в якихось стосунках з одноіменним меценатом українським, то хіба б ми їздили на трамваях? Я думаю, як мінімум, ми би їздили на мопедах. (Сміється)

Ви – двічі лауреат «Червоної Рути». Чи допомогла чимось участь в цьому фестивалі у кар’єрі?

В кар’єрі – ні. Але особисто мені допомогло в музичному рості. Я ж перший раз став лауреатом «Червоної Рути» як автор і виконавець, сам, під гітару. Причому, що на той момент в мене в Полтаві був уже свій гурт, який грав мої авторські пісні. Ми були досить популярні в Полтаві, зірки мікрорайону. Але захотілося мені випробувати свої сили власне під гітару. Я сам пішов подав заявку як автор і виконавець на Червону руту. Я її виграв.

Вдруге – наш звукорежисер випадково дізнався, що ідуть відбіркові на «Червону руту-2009». Запросив нас, сказав: «Хлопці, пішли, ви ж нічого не втрачаєте. Гарну репетицію собі зробите на великій сцені і нормальній апаратурі». Ми пішли, зробили. Нас оцінили. Дали лауреата все ж-таки. Ми, звичайно, сподівалися на гран-прі. Але гран-прі отримала донька директора фестивалю. Нам не дали…

Ви були також учасниками фестивалів за кордоном.Чи відчувається різниця між фестивалями тут і там?

Колосальна! Колосальна різниця. Це як небо і земля, чорне і біле. З боку музиканта пояснюю свою позицію. Я виходжу на сцену, мені нічого не треба повторювати два рази звукоінженерам, мені не треба за ними бігати. Вони все роблять вчасно. Якщо тобі сказали, що саунд-чек у тебе на восьму годину, значить він почнеться саме о восьмій, не о дев’ятій, не о десятій, а о восьмій. Це професійний підхід до справи. У нас, на жаль, ще не вирощують і не виховують такий менеджмент. Не виховують таких професійних організаторів фестивалів. Вони самі виховуються. Організатори фестивалів вчаться на своїх помилках. Бо в університетах їм це не показують і не розказують. В нашій країні немає досвіду проведення комерційних вдалих фестивалів. А там є. Там проходить фестиваль, де вхід, наприклад, за три дні 150 євро. І люди приходять. Бо це зроблено для людей.

Як вас сприймають за кордоном?

Пересічний польський слухач сприймає нашу музику набагато краще, ніж українець, для якого в принципі ця музика мала б бути рідною. Нонсенс. Нас затравили руками вверх, сердючками і так далі. В нас українська музика в Україні – неформат. Нонсенс. Там дуже приємно виступати. Публіка знає, що вона іде на фольк-роковий фестиваль. Вона готова до цієї музики. Вона прийшла послухати саме цю музику. І народу з’їжджається дуже багато. Останній наш фестиваль був в глухому польському селі на кордоні з Білоруссю. І туди з Варшави поприїжджало дуже багато не тільки молоді, але й різного люду. Фестиваль був забитий. Фестивальний майданчик розміром з футбольне поле був забитий людьми. Фестиваль ішов чотири дні. Поприїжджали гурти з Нідерландів, з Португалії, з Німеччини, Білорусі. І з перших акордів, з першої ж пісні під сценою танцювали люди, вже пішла віддача.  Звісно, коли ти бачиш таку віддачу від глядача, тобі набагато приємніше самому грати. Звісно, більше подобається виступати там. Організація фестивалів на висоті. Публіка відповідна. В нас таку публіку бачив, мабуть, тільки на фестивалі «Підкамінь».

Навесні у вас  був спільний концерт з гуртом «Юркеш» в рамках проекту «Наживо»… Що далі з цим проектом?

Цей проект на нас загнувся. Це знову ж таки нестача досвіду, як на мене… Це наші гарні друзі організовували… Але вони трошки прорахувалися, не взяли до уваги менталітет українського слухача. Він дуже любить халяву, а за мистецтво платити не любить. От по-сьогоднішньому концерту ми все це побачили. На безкоштовний концерт приходять повні зали. Поставим мінімальну ціну 30 гривень – вже народ вітром здуло. Точно так само вийшло і в них. Вони поставили дуже високу ціну за вхід, але дуже мало зробили реклами. Не було ні на телебаченні, ні на радіо. Вони принципово бойкотували комерційні канали. Цього не можна робити з такою високою ціною на квитки. Як на мене, то їм просто треба було зробити по п’ятдесят гривень вхід для студентів без місць, щоб вони там стрибали перед сценою і вони б забили весь зал тоді. А так… Зал розрахований на 940 чоловік, а було 130 десь. Розумієте… Тобто майже не було… Перші ряди були зайняті і все.

«ТаРУТА» у повному складі – це дев’ятеро людей. Чи може прожити такий гурт? Чи рентабельно це?

Дивлячись, що ставити за мету. Якщо ставити за мету заробити гроші, то краще тоді гурт не збирати взагалі. Тоді треба тріо робити і йти в ресторан грати весільний репертуар. Наша мета – зробити якісну гарну музику. В меншому складі я її не бачу. Моя музика – це дев’ять чоловік. Я хотів би насправді ще більше взяти, але поки не можу собі цього дозволити. Коли я зможу взяти більше людей в колектив, я візьму ще більше. Я візьму повноцінну духову секцію. В мене буде дванадцять чоловік в колективі. І візьму ще обов’язково віолончель.

У вас вийшов перший альбом «Народжені в любові», який присвячений дітям, в ньому багато обробок нароних пісень. Яким буде другий альбом?

Другий альбом буде суто чоловічий.

Що це означає?

Він буде на чоловічу тематику. Там будуть такі пісні як «Горганський фронт», «Домовичок», «Солдат» і так далі. Тобто можна уявити який це буде диск. Він не войовничий, але мужній.

Ви працюєте над кліпом на пісню «Лелека». Очікуєте, що буде ротація на телеканалах?

Не буде. Ми прекрасно розуміємо, що це некомерційний кліп. Це скоріше навіть не відео-кліп. Це соціальний ролик, покликання якого змусити молодих людей згадати, що у них на цьому світі є мама, яка дала їм життя. Основна ідея кліпу: у кожного з нас є свій ангел-охоронець, вимолений для нас нашими батьками. Тобто по ідеї після цього ролику люди  в яких там ще щось в серці залишилося, а не одна комерція, мають взяти мобільний телефон, подзвонити мамі і спитати: «Мамо, може тобі гроші треба? Там все нормально в тебе?»

 Звідки ви черпаєте натхнення?

Від своєї жінки і дітей. У мене їх троє… З любові, тільки з любові…

Довідка

Євген «Їжак» Романенко – музикант, журналіст, керманич і засновник етно-рок фундації «ТаРУТА». Творчий шлях розпочав у Полтаві як автор і виконавець. Восени 2007 року разом зі співаками з «Етно-ватаги «Гуртоправці» створив гурт «ТаРУТА», який вже заявив про себе на численних українських та зарубіжних фестивалях («Країна мрій», «Трипільське коло», «Підкамінь», «Skamba skamba kanliai» (Литва). Двічі ставав лауреатом «Червоної рути» – вперше як автор і виконавець (у 2005 році), вдруге у складі гурту «ТаРУТА». Працював журналістом на радіо та телебаченні. Одружений, виховує трьох дітей.

Розмовляла Галина Будівська