«Кумбія нас зв’язала»: Літо... Спека... Кумбія

Потішити око й вухо — саме заради цього й створюються такі фільми, як «Кумбія нас зв’язала» («Cumbia Callera»). Кумбія (танець називається, відповідно, кумбіон) — це стиль так званої вуличної музики, унікальне відгалуження сальси, створене на півночі Колумбії на стику африканської та індіанської культур. Пісні тут хвацькі або ліричні, з куплетами про кохання, пристрасть, дівчат, танці; ба більше, ультраліві повстанці використовують кумбію для революційної пропаганди: в Південній Америці існує цілий фольклор спротиву. Акомпанемент кумбістів — невеличкі ансамблі, що грають на барабанах і сопілках; у фільмі ж головним інструментом — вочевидь, це вже специфіка місця зйомок — став акордеон.

Мексиканський режисер Рене Вілльярреаль, котрий до того майже все життя пропрацював першим асистентом у інших фільммейкерів (зокрема, в Томмі Лі Джонса на успішній стрічці «Три похорони Мельк’ядеса Естради»), втілював свій повнометражний дебют, вочевидь, із мінімальним бюджетом. Тому складові тут дуже прості: замість декорацій — небагаті квартали міста Монтеррей, сюжет — стандартний любовний трикутник, а діалоги замінено кумбією, котра звучить майже безперервно. Головні герої — з тої молоді, котру прийнято називати «просунутою». Юна красуня Кора (Фернанда Гарсія Кастанеда) підробляє в перукарні, однак може й поцупити кеди, що сподобалися. За її серце змагаються вуличний художник-графітіст Гвіпірі (Андул Замбрано) і кінорежисер-початківець Нето (Олівер Канту Лозано). Останній заробляє зйомками весіль, поховань і перших причасть, а у вільний час вештається вулицями з камерою, доки не зустрічає Кору, після чого єдиним об’єктом його зйомок стає вона.

Незважаючи на майже безперервне музикування в кадрі й поза ним, «Кумбія...» — не мюзикл, а, скоріше, типове молодіжне музичне кіно. Герої не співають, танцює переважно Кора — просто кумбія стає таким собі розгорнутим коментарем до всього, що відбувається на екрані. Без цього дійсно чарівного супроводу фільм усох би до банальної мелодрами, ще й з невиправдано розтягнутим сюжетом (сценаристи — Ана Ребуелта, Рене Вілльярреаль). Всі троє виконавців головних ролей — здібні актори (особливо хочеться відзначити Лозано), але їхніх зусиль, аби витягнути надто вже немудрящу історію, не вистачило б. Власне, музика задає настрій, доволі точно підзвучує емоції героїв, і навіть еротичні сцени, котрих у фільмі чимало, без неї не виглядали б так смачно. Якщо Вілльярреаль мав на меті поширення автентичної латиноамериканської музики, то це йому вдалося: хочеться одразу знайти десь диск, хоча б саундтрек до фільму.

Сам же фільм — абсолютно літнє кіно, його й показувати варто було б на курортах. І, до речі, аналогічну розвагу можна було б з не меншим успіхом зафільмувати і на наших теренах — тільки придумати, яку музику включити замість кумбії.