Микола Рябчук: «З жінкою сперечаємось про політику, з донькою - на теми світоглядні…»

«Їздити на дорогих авто в бідній країні – ознака розбещеності, поганий смак… Багатство, що часто переливається через край, є банальним хамством», – так вважає  один із найцікавіших сучасних українських публіцистів Микола Рябчук, який розмірковує над проблемою відсутності ефективної інституції публічних інтелектуалів, воює у закордонній пресі із шенгенською бюрократією і не бере участі у політичних ток-шоу на українському телебаченні, бо вважає їх… профанацією та місцем, де доводиться подавати руку людям, які є «руконеподаваємі»…  Про європейські перспективи нашої держави, «паразитуючі інституції» та «ні» , яке варто іноді казати навіть дружині,  я спілкувалася з Миколою Рябчуком. «»

– Попереду чергові вибори… Як змінилася Україна за час «п’ятирічки» із Ющенком після Помаранчевої революції? 

– А як вона мала змінитись? Хто мав її змінювати? Може, ми всі почали сумлінніше працювати чи перестали давати й вимагати хабарі? Навчились викреслювати сумнівних типів із партійних списків? Солідарно протестувати проти владного хамства і беззаконня? , – запитував у відповідь Микола Рябчук. –  Внаслідок революції ми отримали не тих лідерів, яких сподівалися. Але ж ми отримали й можливість впливати на них, тиснути, контролювати! І що з того? Чи багато з нас пішло із пікетами до президента, коли він поназначав міністрами своїх корешів – «відокремив», так би мовити, бізнес від влади? Чи хтось пpотестував, коли він сказав, що люстрація не потрібна, що створення громадського телебачення не на часі, що брехун-Зварич – добрий спеціаліст і тому його не варто звільняти? Або коли задзвонив до судді чи то до прокурора, щоб випустили з-під арешту якусь шахраювату голову сільради? Це такі кроки до правової держави?

Наші помаранчеві лідери виявилися «не тими» людьми – і це було видно з початку 2005 року. Але майже всі політики – «не ті» люди. Кожен із них відчуває природне людське бажання чи, радше, спокусу використати собі на користь делеговану їм владу та підконтрольні ресурси – адміністративні, фінансові, інформаційні. Не кажучи уже про тиск із боку родичів, друзів, дружин, дітей, коханок, коханців тощо. Під цим оглядом усі чи майже всі лідери – подібні. Але одні з них відчувають контроль суспільства, відчувають, що дістануть по лапах і отримають жирний хрест на своїй політичній кар’єрі, а інші – як наша прем’єрка, скажімо – втирають довірливим лохам про свої скромні прибутки, знаючи, що лохи все одно за них і за їхні сумнівні партійні списки проголосують.

Помаранчева революція не зробила чуда, а лише захистила, відстояла наше право вибирати собі ту владу, на яку заслуговуємо. Десять років тому це право цинічно розтоптав Леонід Кучма, позбавивши українців реального вибору. Революція це право відвоювала. Тобто дала нам шанс. Треба тепер навчитися ним користуватись.

– Якими є ваші прогнози щодо європейських перспектив України?

– Наразі жодних. Щоб говорити про ці перспективи, треба виконати бодай мінімальну вимогу, сформульовану для українських політиків шість років тому Хав’єром Соланою: «Навчіться грати за правилами, а не гратися з правилами».

– Чи варто нам прагнути вступу в ЄС?

– A ви бачите якусь альтернативу? Сьогоднішній світ сконструйований таким чином, що ми або проб’ємося до його ядра, до так званого «золотого мільярда», або скнітимемо на його периферії чи, у найкращому разі, як Китай чи Росія, на напівпериферії. Не існує ніякого «третього шляху»! Росія може дурити себе цією ілюзією, поки має запаси нафти і газу. Третій шлях веде прямісінько в третій світ! Прикро і боляче, що наші політики задурюють людям голови, експлуатуючи нутряну ксенофобію, антизахідництво, антимодерність гомо совєтікуса.

– Як оцінюєте вчинок Мариновича, який, протестуючи проти візової бюрократії, демонстративно відмовився рік їздити у країни Шенгенської зони?    

– Я безмірно поважаю Мирослава і шаную його жест як спробу привернути увагу до поважної проблеми й зокрема до одіозного польського консуляту у Львові. Ефективність такого жесту була б куди більшою, коли б ми його зробили гуртом – коли б десять, двадцять, сто українських інтелектуалів оголосили бойкот шенґенським хамам. Але на практиці зреалізувати це важко – і то не лише через традиційний брак солідарності серед українців, а й через неможливість узгодити, синхронізувати таку акцію суто технічно. Адже й сам Мирослав у заяві зазначає, що оголосив бойкот не відразу, а лише після того, як виконав певні зобов’язання перед польськими інституціями, що його запрошували. Більшість українських інтелектуалів, яких я знаю, має подібні зобов’язання, відмова від яких буде насамперед покаранням для цих інституцій, а не для шенґенських бюрократів, котрим від цього, навпаки, лише легше. Їхня б воля – вони б узагалі збудували берлінський мур чи залізну завісу на українському кордоні і нікого за них не випускали. Мені це, як і вам, не подобається, але повірте, вони ставляться до нас приблизно так само, як і більшість українців (включно з міліціянтами, прикордонниками, працівниками консульств) до прибульців із третього світу. Тож даруйте, а винні насамперед ми самі: доки в нас буде корупція, беззаконня, нелеґальщина, контрабанда на африканському рівні, до нас відповідно й ставитимуться. Це не значить, що нам (як і африканцям) треба з таким ставленням миритися. Українці занадто покірні, пасивні і часто, взагалі, навіть не знають своїх прав. А тим часом Україна підписала з ЄС угоду про полегшення візового режиму і всім нам треба навчитися користуватися пунктами цієї угоди. Я навчився і добився собі спершу трирічної, а тепер ось п’ятирічної візи.

– Чи траплялися з вами прикрі випадки на кордонах чи у посольствах?

– Звісно, не бракувало пригод – найзабавніші з них описані у книжці «Сад Меттерніха» (розділ «Єврошашлик»), тож не переповідатиму. Втім, я й далі воюю з шенґенською бюрократією, але намагаюся це робити не в українській пресі, аби не підживлювати й без того патологічного українського антизахідництва, а – в пресі закордонній, де, власне, й перебувають головні адресати моїх філіпік.

– Якось ви сказали, що у нас не існує інституту публічних інтелектуалів, попри те, що «мислячих голів» у  нас не бракує. Просто вони сидять десь на периферіях і з ними мало хто рахується…

– Tут  дві структурні проблеми: з одного боку – гіперцентралізація, успадкована ще від совєтів. Київ, як омела, паразитує на цілій країні, висмоктує з неї всі соки – і фінансові, й інтелектуальні. І водночас – цілковито іґнорує периферію, реальне, зокрема й культурне, інтелектуальне життя, яке там відбувається. А з іншого боку, Україна відчутно поділена на два світи, україномовний та російськомовний. І якщо один із них більш-менш сприйнятливий до дискурсу другого (українці, як-не-як, читають російськомовні книжки, пресу, дивляться телепрограми), то русофони практично іґнорують україномовний дискурс або ж представляють його у карикатурному вигляді (екзерциси Бузини у найтиражнішій київській газеті – характерний приклад, сюди ж можна долучити й пасквілі Дмитра Табачника і весь українофобський дискурс газети «2000» чи якого-небудь «Киевского телеграфа»). Як наслідок, український простір – поділений, подрібнений і деформований, у сумі – дисфункціональний.

– Ви – противник будь-якої цензури. На вашу думку, Комісія з питань захисту моралі – адекватна інституція? І чи потрібна така взагалі?

– В Україні є Конституція, яка забороняє цензуру. І є Кримільний кодекс, який передбачає покарання за порнографію, розтління неповнолітніх, розпалювання міжнаціональної ворожнечі тощо. Цих інструментів, гадаю, цілком достатньо, щоб захищати мораль і все інше. Якщо ж ідеться про створення годівниць для державних чиновників, то подібних паразитичних органів можна намножити сотнями – що в нас в Україні і відбувається.

– Якось ви розповідали, що сперечалися з батьком стосовно пастки фальшивого вибору, зманіпульованого Кучмою в 1999 році. А чи сперечаються з вами ваші діти, а може, ви з ними, щодо вибору будь-якого, політичного, життєвого тощо?

– Про політику ми сперечаємося переважно з дружиною (Наталкою Білоцерківець – Б.Г.). Це, здається, єдине, про що ми з нею сперечаємося... Вона, як мені здається, занадто емоційно до всього ставиться: «своїм» готова усе пробачити, «чужим» – навпаки. Я ж беру приклад із колеґи-історика і кажу: «Не хвилюйся так, бережи нерви. Інакше не переживемо цих мерзотників».

А з дочкою у нас суперечки ширші, світоглядні. Вона досить ліва, я радше правий. Я, звісно, розумію її загострене почуття справедливості і розумію її претензії до сучасного світу («світ-економіки», як би сказав Волерстайн). Більше за те, я визнаю, що наш світ розвивається в хибному напрямку – в бік нестримного споживацтва і ресурсного самознищення. Але я не вірю в можливість якось це радикально змінити. Хіба що зсередини, змінюючи поступово свідомість і відтак саму парадигму розвитку. Contra spem spero.