Олексій Анастасьєв: «Москва - Веселуха в короні»

Про столицю Росії йшлося і йдеться, мабуть, навіть забагато. У цьому різноголоссі важко знайти справді цікавого співрозмовника, проте нам усе ж вдалося. Олексій Анастасьєв — заступник головного редактора журналу «Вокруг света», корінний москвич, сибіряк за батьківською лінією та українець за материнською, професійний мандрівник, знавець багатьох місць на землі. Бесіда відбулася у нього вдома, на вулиці Гончарній, що з’явилася на місці Гончарної слободи, в Заяуззі, одному з найдавніших районів Москви.

— Які були перші картини міста, що запам’яталися вам?

— Відповідь така ж проста, як і, боюся, нецікава. Можете вийти на мій балкон — звідти відкривається класичний краєвид на Кремль і вигин Москва-ріки. У дитинстві мене клали там спати влітку, зранку я це бачив. Але ще більш раннє враження — слухове. Тут поряд стара церква Успіння Богородиці, ХVII століття. Вона не закривалася навіть у найглухіші сталінські роки. І я прокидався під церковні дзвони — можна сказати, що я дитя малинового дзвону.

— Улюблені міські маршрути також пов’язані з дитинством?

— Те, що з дитинства закладено, так і лишається з тобою, якщо не міняєш місце проживання. Тверський бульвар, напевно, всі москвичі люблять. Якщо ввечері ним пройтися, наш вавілонський дух міста видно там якнайкраще. Кого там тільки немає! Окремі московські старці, що залишилися, гомосексуалісти, знаменитості з собачками, і ті, хто називається гостями міста, — вся пушкінська картина перед тобою проходить: «Надев широкий боливар, Онегин едет на бульвар». Потім, звісно, студентське містечко МДУ — Воробйові гори. Там усе залишилося, як було збудовано у 50-ті, й сталінський ампір я дуже люблю, він дуже вражає і не пригнічує — у Москві багато повітря, й подібні висотні будівлі цілком доречно виглядають. Університет побудували з розмахом, але потім виявилося, що чимало місця просто нічим заповнити. Там ми ходили на лижах і кроси бігали, пекли яблука на вічному вогні, секретики студентські ховали в дуплах окремих дерев. І якщо зараз туди прослизнути, то там можна гуляти з дівчатами, стрибати, дивитися під особливими кутами на цю архітектуру, видиратися на дах... Вражаюче.

— З міськими вертикалями більш-менш зрозуміло, а якщо взяти ландшафт Москви загалом?

— Достатньо поглянути на карту. Москві властиве концентрично-радіальне планування. Кільця, перерізані великими магістралями. Нагадує павутину. Це відома річ, точнісінько так само зроблений Париж, що дивно, бо Москва будувалася, коли тут іще про жодний Париж не знали. Тільки у нас зовнішнє кільце — бульварне, а внутрішнє — садове, а у Парижі навпаки. А так — три більші кола, в центрі, звичайно, Кремль і колишній Китай-город, кільце бульварів, потім кільце давно вирубаних садів, але все одно називається Садовим, і Московський кільцевий автошлях, який описує «яйцеовал», як я це називаю. Це форма міста. Буває, коли в темний час доби підлітаєш до Москви, повертаючись із далекої подорожі, й бачиш цей викладений вогнями гігантський овал, стає якось дуже тепло: ти вдома.

— А якщо взяти такий самий загальний план, однак із погляду історії, змін у часі?

— Я зараз скажу банальність (свого часу навіть хотів написати роботу під назвою «Апологія банальності», тому що немає нічого влучнішого, ніж банальність), але це Вавилон. Найбільш вавілонське місто з усіх мені відомих. Люди, котрі поїхали з Москви у 80-х, не кажучи вже про 70-ті, її не впізнають. Вони можуть заблукати, навіть якщо прожили тут велику частину життя. Москва зазнала такої кардинальної перебудови, як, певно, жодне велике місто світу в ХХ столітті. У 30-ті, потім у 60-ті за Хрущова, а потім ще й у 90-ті було завдано сильних ударів по її зовнішності. Зі старих фотографій видно, що це було таке типове купецьке місто. У цьому сенсі вона, до речі, схожа з Києвом, де дуже багато простору без будинків. Те саме у Москві: це було місто особняків, із садами, з задніми дворами, де можна було до кінця 20-х на вулиці готувати їжу, розводити багаття. Потім стала столиця нової небаченої держави, й від того міста нічого не залишилося, хіба що трохи в Замоскворіччі. Загалом Москва — це місто-доля. Відмінних рис суто архітектурних у ній, мабуть, не можна виділити. Натомість у її просторі видна її доля, доля країни, доля людини у місті, філософія цього урбаністичного життя... Ось такі теми можна розбирати на прикладі Москви. Це ідеальні театральні підмостки. Вони достатньо виразні, аби відтінити будь-яку гру, й достатньо безособові, щоб на них можна було грати будь-яку виставу.

— Особисто мій історичний, так би мовити, спогад із початку 90-х доволі феєричний: дворик, кури бігають, і тут-таки за два кроки реве багаторядний проспект.

— Це можливо хіба що при якомусь старовинному господарстві типу музею Льва Толстого, що випадково збереглося. Але в іншому все дуже знайоме, крім курей. У Москві лишилося дуже мало дерев’яних будівель, та ще є, і бачити їх смішно: посеред абсолютно сучасного міського району бачиш раптом огорожу сільську, хату... Взагалі кінець 80-х — початок 90-х — час дуже сюрреалістичний. Кури — не кури, а я ось пам’ятаю, як Старою площею 1991 року розліталися аркуші з грифами ЦК КПРС. Осінній вітер, іду пустинним містом, і з-під ніг розлітаються ці папери. Місто чомусь спорожніло — чи то від шоку, чи реагуючи на заповнені натовпами народу вулиці, коли історія концентровано відбувалася просто на очах. Начебто ніхто не відміняв ані школу, ні роботу, але СРСР скінчився, війська пішли — й люди кудись поділися. Можливо, це щось дитяче, але у мене виникло таке враження: осінній холодний вітер, листя, яке він жене вулицями, і пустка.

— Мій інший спогад приблизно тих самих років — квартали в районі Чистих Прудів: криві, мовби татарські вулички, білі й безлюдні. Зараз їх уже немає...

— Кривизна наших вулиць відома. Московська вулиця, на відміну від пітерської, може, почавшись з однієї картинки, привести до зовсім інакшого образу. Література, пов’язана з Москвою, від Бєлого до Булгакова, можливо, навіть і раніше, — непередбачувана, химерна, російський варіант фантастичного реалізму народився саме тут. Москвичі — візіонери набагато більше, ніж пітерці.

— Як не парадоксально...

— Адже ми так живемо. Можна все життя прожити тут і раптом потрапити за два кроки від свого будинку в неймовірне місце. За технікою появи, за краєвидом, за кутами і пропорціями — ну ось не може такого бути. А потім ти його ще й не знайдеш ніколи. Це місто великих несподіванок, воно з тобою грається, як жива істота. Судячи з того, що про нього можна прочитати, завжди так було, ця риса збереглася.

— А ви такі місця знаєте?

— Важко визначити — вони нічим не примітні. Це щось на кшталт ваших курей у палісаднику: ви ж не пам’ятаєте, де це було. Можу назвати райони, де подібне відбувається найчастіше. Це Сокольники — там вулиці якось мерехтливо вибудовані — отут іще цілком концентроване місто, тролейбуси, автобуси — й раптом опиняєшся наче посеред села. Невипадково там лосі виходять ранньою весною на дитячі майданчики. Або в Замоскворіччі, де, як я вже казав, несподівано збереглися шматки старої Москви. Знову ж, Воробйові гори, але це тому, що там багато часу провів. Там я знаю такі куточки, куди сторонньому не спаде на думку зайти. Я не такий уже й візіонер, але можу стверджувати, що на Воробйових горах є такі місця — якщо туди потрапив, то потім хоч із міношукачем, хоч із міліцією шукай — не знайдеш. Не кажучи вже про саму будівлю, що давно чекає свого Ежена Сю. Величезні пустоти, простори просто містичні...

— Якщо взяти фланера, то якої Москви він зазвичай не бачить?

— Головна відмінність фланера від не-фланера, приїжджого від постійного мешканця — відсутність зобов’язань. На всі міста, в яких не живемо, ми завжди дивимося збоку. Ми в них не ходимо регулярно на роботу та навчання, не відвідуємо театрів, у нас немає обов’язкової географії — а у своїх містах вона є. Москва нинішня — місто дуже утилітарне, воно гарячково підганяється під потреби шалено квапливого життя. Аби зробити неймовірний для людини обсяг справ, із якими потрібно впоратися за один день, багато що вигадується через потребу, тут немає нічиєї волі. Це стосується і транспорту, й машин, і розташування установ тощо. Коли в цих перегонах береш участь — перед тобою відкриваються чарівні штуки, здавалося б, непримітні: ага, це знаходиться поряд із тим, а звідти легко потрапити туди, а там начебто й далеко, але можна швидко проїхати без заторів. Таких потайних ходів міського кровообігу, звісно, жодний фланер не побачить.

— Москва приречена бути столицею?

— Так, ви цілком правильно зауважили. Петербург дуже старався бути столицею, і влада певний час йому дуже у цьому допомагала. Проте важко собі уявити, враховуючи географію Росії, більш незручну й дивну столицю: у крайній північно-західній точці, за сто кілометрів від найближчого кордону, тоді як за спиною залишається 8000 кілометрів. Тим більше для старих епох із повільним транспортом страшенно незручно. Поки несли звістку про коронацію Анни Леопольдівни на Камчатку, а потім звідти їхали її вітати, вже змінилося два царі. У Пітера це так і не вийшло як у штучного міста, безукладного, невкоріненого; якщо там провести розкопки — нічого не знайдеш. Тому зараз у них комплекс невдалої столиці. А Москві, навпаки, може, й хотілося б витрусити з себе столичний дух, тому що нестоличне місто має безліч переваг. Я вважаю, що з початку ХVIIІ до початку ХХ століття Москва відпочивала. Адже коли государеве око далеко, якось легше дихається. І все одно у Москви це якось не виходило. Взагалі тут рідкісний випадок, коли російський народ проголосував проти того, що йому казала влада. Ось не вдалося витравити усвідомлення того, що столиця — Москва. І навіть за царських часів двічі столиця туди поверталася — за Анни Іоанівни та Петра Другого. Не вдалося Москві відхилитися від свого призначення.

— Чому, як ви вважаєте?

— Тому що Москва створена для цього. Дух нового російського візантизму, збирання земель, підступність — Москва дуже жорстоко поводилася протягом усього ХIV століття, коли почала збирати землі. Московські князі, судячи з відомостей, що збереглися, на що тільки не йшли, їм наче таку місію хтось дав: брали село за селом. Іван Калита мав усього 50 сіл, Іван Третій — уже 500. Не києм – то палицею, батогом і пряником, хитрістю й військовою силою. Москва сама на себе поклала шапку Мономаха, а коли та перетворилася на імперську корону, й захотілося її зняти, то зняти не вдалося і не вдається досі. Я, звісно, не знаю, як повернеться історія, але, безсумнівно, доки Росія існує, її столицею буде Москва.

— Москва і Росія — різні країни?

— Ні, звичайно. Це дуже перебільшено. Це одна країна. Я багато їжджу Росією, часто буваю на Далекому Сході. Багато хто зараз непокоїться про цілісність Росії — але я завжди кажу: «Допоки в місті Спаськ-Дальній у магазині продається такого самого кольору й запаху готовий салат, як тут, у моєму дворі, — Росія залишиться єдиною країною». Простір у нас буде єдиним, поки живі нинішні покоління. І стихійним центром цього простору завжди є Москва. Звідки беруться люди на її вулицях? Із Росії. Ба більше, я б сказав, що Москва — це втілена Росія, не те, що раніше, коли в ній була критична маса постійного населення, що крутилося за сталінських і брежнєвських часів навколо влади в тій чи іншій мірі. А зараз — ні. Місто стало більшим, і люди, котрі сюди приїжджають на заробітки, — це представництво Росії. Москва — величезний земський собор, «делегати» приїжджають, виїжджають — справжня ротація. Я бачив зведення, як міняється населення протягом року, — величезні цифри. Якщо хочеться подивитися, яка Росія зараз, то цілком достатньо пожити місяць у Москві. Пройтися дворами, викликати сантехніків. І до вас додому приходитиме Росія в цьому випадку.

— Таке місто мало би створювати чимало міфів про себе. Які з них цінні для вас?

— Вважається, що якщо довго дивитися на фонтан на початку Тверського бульвару навпроти пам’ятника Пушкіну, то струмені води перетворюються на срібні нитки, і їх можна торкнутися, не намочивши рук. Мені цікаво, чому ця легенда саме про цей фонтан? Адже якщо довго дивитися на будь-який водограй, то такий ефект виникне — але розповідають саме про цей. Із ХІХ століття це місце було місцем зустрічей через пам’ятник. Кожна людина, так чи інакше пов’язана з Москвою, — від іногородніх до закоханих — не раз стояла на цьому місці. І щоб усім було зрозуміло, невидима машина зі створення міських легенд виробила й таку — щоб відразу стало зрозуміло, на що дивитися, не бігати містом і не шукати якийсь фонтан, а відразу йти на Тверську, щоб щастя було. Так міська міфологія створюється. Вона також утилітарна. Я за своїм характером запросто можу в будь-яку казку поринути, я б цілком попався на ці срібні нитки. Але гарні також міфи студентських місць. Особливо головна будівля МДУ з його інтер’єрами дуже цьому сприяє. Всі ці незліченні історії про негритянського студента, що повісився, про соколів...

— Соколів?

— Але це чиста правда. У величезних порожніх приміщеннях у головній будівлі МДУ у 80-ті гніздилося, за спостереженнями наших біофаківців, близько 40 пар соколів. Сокіл шукає високе й захищене місце для гнізда. У МДУ досі знаходять закутки, забиті пташиним послідом, як на старих дзвіницях. Коли приїжджав Жан-Мішель Жарр 1997 року та влаштував лазерне шоу на головній будівлі університету, він цих соколів перелякав, вони відлетіли, біофаківці навіть скаржилися ледве не у Європейський суд. Потім деякі птахи повернулися, але популяція так не відновилася. Ось було прийнято вважати, що якщо побачиш сокола перед екзаменом, то це також на щастя. Подібні міфи мені подобаються. Прикладні, пов’язані з плином міського життя.

— Головна будівля МДУ, як відомо, скопійована з одного з нью-йоркських хмарочосів початку ХХ століття. Про Москву часом говорять як про Нью-Йорк навиворіт. Як ви вважаєте, на яке місто вона схожа?

— Міста з багатим культурним пластом завжди оригінальні. Оригінальність Москви невловима — зникаюча краса. Через те, що тут геологічно міцне місце, мало підземних вод, то можна робити, що заманеться. Ось, що заманеться – й роблять. Коли була епоха — слід і залишається. Це місто-мімікрант. Москвою можна ходити, як музеєм архітектури. Деякі нью-йоркські обертони, які, як ви правильно зауважили, в ній є, вельми наносні, але можна знайти, наприклад, і типово лондонські квартали — репліку Лондона, Конан Дойла й Діккенса — семиповерховий цегляний комплекс, напевно, колишній військовий завод, перебудований під бізнес-центр на одній із наших набережних. І люди там знаючі — вивісили, як у старих англійських мюзиклах, вказівки на штиб «Мейн стріт», зробили чорні лондонські ліхтарі... У Москві можна знімати будь-яке міське кіно, все знайдеться.

— А як щодо масовки? Яким є типовий городянин?

— Корінних москвичів, якщо під корінням мати на увазі наявність батьків, народжених у Москві, не лишилося. Таких зараз, згідно з опитуваннями, лише 2% з усіх восьми мільйонів. Типовий городянин — сірий, скромний офісний працівник однієї з цих незліченних контор, які виникають і зникають. Ось іще характерна риса, разюча з точки зору бізнесу: тут заклади з тих, які зазвичай розміщуються на перших поверхах, не живуть більше трьох-чотирьох місяців. Звичайно, це якісь механізми відмивання грошей, але виглядає містикою. Контор — мильних бульбашок у Москві величезна кількість, і люди в них працюють, постійно міняючи місце роботи. У цьому сезоні він клерк в одному банку, в наступному — в другому, сьогодні вона — секретар у салоні краси, завтра — телефоністка у фірмі з продажу нерухомості — так і живуть. Ось вони зараз, напевно, типові городяни — які поспішають на ефемерну службу.

— Чи багато серед них працює на владу?

— В цілому небагато. Та не так і важливо, куди поспішати — до міністерства чи банку. Це не політичний, а суто соціальний прошарок. Люди в пошуках роботи, на роботі й після неї.

— Загалом наявність влади формує чи деформує вигляд міста?

— Ми вже говорили, що Москва за природою є столицею. Тому самим перебігом історії в ній багато що створено для зручності таких установ. Чимало закритих місць, до яких просто так не потрапиш. Зрештою, ми маємо Кремль. До історичного центру якого великого міста світу не можна ввійти безкоштовно? Відповідь відома, при тому, що у Кремлі зараз влада практично ніяк не присутня. Проте залишилися ці замашки — закрити, поставити огорожу, закамуфлювати, назвати не своїм ім’ям. У Москві дуже багато такої конспірології, пов’язаної з перебуванням влади. Плюс блималки, перекриття руху. Все це хамство державне побутове, звісно, в Москві більше, ніж будь-де.

— То, може, справді зняти з себе корону?

— Вже пробували, не вийшло... В наші дні обговорювалася ідея збудувати нову столицю в Сибіру, посеред країни, і тут є раціональне зерно, наприклад, Далекий Схід буде ближче. Але якщо Москва втратить столичний статус — на цьому її історія закінчиться. Місто дуже змарніє, провінціалізується, населення сильно скоротиться.

— Але є щось більше, ніж ця столичність?

— Коли, буває, йдеш увечері вздовж якого-небудь багатоквартирного будинку, горять тисячі вікон, за кожним своя драма, й мимоволі заглиблюєшся в таку думку: який людський мурашник, скільки життів, непов’язаних одне з одним, випадкових — адже за цими вікнами за рік повністю оновиться склад населення; й поступово виникає відчуття, що це і є запорука майбутнього нашої навіть не країни, а цивілізації, що нічого жахливого не трапиться, доки стоїть Москва. Доки є куди цим людям приїхати, доки є у них ці вікна, доки можна сховатися за високою кремлівською стіною простій людині — все буде гаразд.

— Ви про Москву говорите дуже любовно. Схоже, вона має для вас навіть людські риси.

— Можу порівняти її з молодою дівчиною, пустотливою і хвацькою. Не гулящою — а саме такою веселухою. Вродливою, притому. Якось у юності я почув, як якась дівчина, знову-таки, схожа на Москву, намазана-перенамазана, яка думає про себе більше, ніж вона є насправді, співала якусь іще безглуздішу, ніж вона сама, пісню про Афган. І слова, й це бринькання, накладені на зовнішній вигляд і внутрішній зміст цієї дівчини, здавалося б, мали створити абсолютно відштовхуюче враження. А як не дивно — загалом, у синкретиці, всі ці мінуси давали плюс, складали дивовижний, рідкісний і дуже органічний образ. На це хотілося дивитися, й ці дурниці хотілося слухати.

— А що б ви цій дівчині-Москві сказали, якби випала така нагода?

— Ви дуже добре питання поставили, наче подали під відповідь. Я з тією дівчиною, про яку щойно сказав, завів роман. І те саме я зробив би з Москвою. Я завів би з нею роман. Але я це, власне, й зробив. Уже 33 роки живемо разом.

Один з перших дагеротипів  Москви, 1842 р.

Больша Полянка. Повінь 1908 р.

Будівництво «Дома на набережной», 1928-29 рр.

Сухаревскій бульвар, фото великого фотохудожника Олександра Родченка, 1932 р.

Манежна площа. Путч. 1991 р.