Ольга Пильник: «Чому саме кераміка? Так повела доля…»

Мистецтвознавці називають її творцем постмодерної скульптури в кераміці. Народилася Ольга Пильник 1980 року в Ужгороді. У 1995-1999 рр. навчалась в Ужгородському коледжі прикладного та декоративного мистецтва ім. А.Ерделі на кафедрі кераміки. 1999-2005 – студентка кафедри кераміки Львівської академії мистецтв, здобула ступінь магістра.

З усіх куточків виставкової зали на мене дивляться ангели, але вони явно розходяться з моїм про них уявленням. Смішні, світлі і добрі, навіть «куражні», що і робить їх такими привабливими, вони грають на музичних інструментах, керують мотоциклом, сидять просто на цераті, їздять на самокаті, мирно дрімають у фотелі; ніби герої казки чи мультика, що відпочивають перед наступною виставою. Ще мить – і дійство за їх участю почнеться знову, і вкотре міцно притулиться, затамувавши подих і кокетливо підігнувши ніжку, маленька принцеса до синьої птахи Щастя… У цьому образі – заповітна мрія кожної дівчинки, яка в дитинстві хоче бути тільки принцесою, мати корону, піймати, зустріти своє щастя, тримати його міцно-міцно, і щоб було воно різнокольоровим... Можливо, у цій алегоричній скульптурці, яка повертає мене на багато років назад, втілена мрія і молодої львівської скульпторки Ольги Пильник?

Розмова наша почалася просто і невимушено. Чомусь саме таку я і чекала зустріти: скромну і одержиму, заглиблену в себе, романтичну юнку, просту, щиру і відверту. Мимоволі звернула увагу на її руки, доглянуті, гарні, чуттєві руки Майстра, що створили глиняний рай.

– Існує думка, що здібності мають генетичні корені. У вашій родині були художники?

– Ні, художників не було. В дитинстві я любила ліпити, витинати, вишивати. Довгий час займалася музикою. Вступати на навчання до Ужгородського коледжу прикладного та декоративного мистецтва була мамина ідея, за що я їй сьогодні дуже вдячна. Мабуть, все-таки, це був випадковий вибір. Я вступила спочатку на «художній метал», де був високий прохідний бал, але потім, знову ж таки, випадково перейшла на відділ кераміки. І жодного разу про це не пошкодувала.

– Кого вважаєте своїми вчителями з кераміки?

– Добру школу дав мені Ужгородський коледж. Вперше в історії коледжу мені сподобалося працювати з глиною. З вдячністю згадую викладачку Людмилу Сергіївну Аверкієву. Потім вступила до Львівської академії мистецтв. Коли здавала документи на вступ, запитала у викладача, на який факультет порадить вступати. Сказав, що на кераміку. Мабуть, так повела доля.

– Сьогодні далеко не кожен в Україні фінансово спроможний купувати твори мистецтва. Хто є шанувальниками і потенційними покупцями ваших робіт?

– Переважно – інтелектуальні люди, які цікавляться мистецтвом і мають смак, ніж просто багаті.

– Сюжети, образи скульптурок – ваша фантазія? Звідки вони беруться?

 - Будь-яка дрібничка може дати натхнення до творчості. Буває, що той чи інший образ з’являється в уяві, часом сниться. Поштовхом можуть бути навіть запахи. Скажімо, добре пам’ятаю знайомий з дитинства запах скошеної трави, яблук з саду моєї бабці чи старої забавки з дитинства. Це викликає певні асоціації. Пригадую, було Різдво, виникло бажання зробити ангелів. Ідеї приходять дуже легко. Люблю процес творчих мук, коли майбутні скульптури уже живуть в мені. Важче буває це реалізувати. Початок і кінець, ідея і експозиція – найприємніші моменти. Середина, тобто, – сама робота – це найважче.

– Чому саме глина вибрала вас?

– Сама не знаю, люблю з нею працювати. Купую готовий матеріал – шамот. Ескізів зараз уже не роблю, відразу працюю з глиною.

– Хто переконав вас виставляти свої роботи?

 - Завдячую арт–галереї «Зелена канапа», Олесі Домарадзькій, яка надала мені можливість виставляти роботи. Саме там була моя перша персональна виставка під назвою «Глиняний рай» у 2007році.

– Чи брали ви участь у міжнародних виставках?

 - Так, у таких видах творчості як моделювання та land art; це був фестиваль моди у Словаччині, в м. Меджилабірці у музеї Andy Warhola. Я виготовляла керамічні корсети, капелюшки, сумочки. Ще була участь у проекті Landart. Все відбувалося на природі, з натуральних матеріалів робили різноманітні інсталяції.

– У пресі вас називають «керамічною хуліганкою». Як ставитесь до такої оцінки?

 - Позитивно! Я не хочу робити звиклі речі. Хочеться викликати почуття, якими б вони не були.

– Як ви самі класифікуєте роботи?

 - Насамперед, – серійні, я їх тиражую. Вони веселі, смішні, сувенірного плану. Ціна – від 90 до 150 гривень. Є ексклюзивні, вони дорожчі; є роботи до певних виставок. Люблю проекти, які налічують кілька скульптур, об’єднаних тематично. Є роботи на замовлення, скажімо, елементи декору в стилі етносу. Було цікаве замовлення – скульптури для саду.

– Ваше ставлення до своїх робіт?

 - Я їх люблю!!! Але відпускаю легко, з радістю, нехай ще комусь приносять насолоду.

– Чи маєте конкурентів у Львові?

 - Існує стереотип мислення, що кераміка не несе мистецької цінності. Своєю творчістю хочу цей стереотип зламати. Художня кераміка – не утилітарний витвір, а витвір мистецтва, який теж може бути шедевром. Вважається, що живопис – найдосконаліший, але живописців багато, а керамістів мало.

– Чи були б ваші роботи цікаві в діаспорі?

 - Сподіваюсь, моя кераміка нікого не залишить байдужою. Але організація виставок на виїзді потребує певних фінансових затрат. Кераміка важка в транспортуванні, а це викликає певні труднощі.

– Чи вважає себе Ольга Пильник багатою людиною?

 - Скоріше, щасливою від того, що відчула сублімацію, знайшла себе. Це один із найважливіших критеріїв щастя, багатства духовного. Маю бажання працювати, а це дає мені всі можливості реалізації своїх задумів…

Колись давно, у дитинстві, мені здавалося, що мої плюшеві ведмеді, улюблені ляльки та інші забавки вночі, коли всі сплять, оживають. Я була впевнена, що вони розмовляють між собою. Сьогодні, після відвідин «Зеленої канапи» і знайомства зі скульптурами Ольги Пильник, я пригадала цей момент. І знову, як у дитинстві, здалося, що після закриття галереї всі ангели, ведмедики, рожеві зайці, принцеси, тигри і птахи покидають свої звиклі місця на стелажах, всідаються на зеленій плюшевій канапі і розпочинають якесь дійство. А, можливо, перебиваючи один одного, на всі лади зізнаються в коханні і згадують Ольгу Пильник, яка вдихнула в них життя, як колись Пігмаліон у свою Галатею…