Онук «Вічного революціонера» Роланд Франко: «Дід міг годинами ловити рибу … руками...»

…Якось при зустрічі з потомком Миколи Гоголя й Олександра Пушкіна, полтавчанкою Оленою Савченко, завбачила, як хтось із гостей підбіг до неї і голосно вигукнув: «Дозвольте доторкнутися до вас, бо це ж як до самого Гоголя!» «А й направду, – подумалося тоді, – це ж така непересічна людина…» Тож коли зустрілася з прямий нащадком відомого українського письменника і громадського діяча Івана Франка, емоції заполонили, відтак не просто «доторкнулася», а міцно обійняла 79-річного Роланда Тарасовича. Бо коли ще трапиться така нагода?!

 Як відомо, у Києві проживають спадкоємці видатного класика, діти його сина Тараса, – Роланд і Дарина. Старший син Івана Франка, Андрій, помер у молодому віці від серцевого нападу, у другого сина, Петра, що здобув фах інженера-хіміка, але особливо відзначився в лавах Січових Стрільців, де став першим українським пілотом, народилося дві доньки, що замужем змінили прізвища. Єдина і наймолодша дитина Франка, донька Ганна за чоловіком – Ключко. Свого часу вона емігрувала до Канади, де щасливо прожила до 96-річного віку. Діти Ганни Франко вже померли. У Тараса, батька Роланда, котрий теж був в усусах, відтак утрапив у російський полон і перебував у Харкові у в’язниці на знаменитій Холодній горі, повернувшись у Галичину, одружився й у нього, окрім Роланда, народилося ще дві доньки Зіновія і Дарина. Зіновія, що була блискучим мовознавцем, досліджувала творчість діда, померла 65-річною від раку. Її сини, теж онуки Франка по батькові, Ірачківські. А Дарина Тарасівна й нині живе у центрі Києва, і теж носить прізвище Франко, бо не виходила заміж... Ні Рональду, ні Дарині не судилося мати дітей… Вони – єдині нащадки знаменитого прізвища…

П’ятирічним знав напам'ять «Вічного революцйонера», «Каменярі»…

– Роланде Тарасовичу, повідавши про зустріч із вами, багато друзів та знайомих були неймовірно вражені, мовляв, невже спілкуватимешся з внуком самого Франка?.. Як гадаєте, чому так? Ви настільки не любите, чи то пак уникаєте публічності?

– Просто так склалося, бо я закінчив політехнічний інститут і все життя працював науковцем. Ще коли вибирав, ким стати, мама сказала: «У літературі Іван Франко попрацював за вас всіх, тому про письменство й не думай! Ставай інженером, нормальним чоловіком…» Відтак закінчив Київський політехнічний інститут, пропрацював в Інституті автоматики. Крім цього, на чотири роки мене запросили на дипломатичну працю в Лондон, де був радником посла з питань науки… Між іншим, завдяки моїм старанням 1996-го Британія безкоштовно (хоча збиралася продавати) передала Україні Антарктичну станцію Фарадея, що її перейменували в Академіка Вернадського. Нині чимало дипломатів туди їздять…

– Готуючись до інтерв’ю, переконалася: ви так багато знаєте про свої легендарні корені! Скажіть, а що передусім зринає в голові, коли чуєте ім’я Івана Франка?

– Я прочитав майже всю його прозу, а поезії в діда так багато, що одній людині всю й осилити годі. Батько мій, Тарас, що завідував Фондом Франка і бібліотекою, десять літ обробляв документи, але однаково не зміг усього довести до пуття… Я задоволений, що маю можливість доторкнутися до скарбів цієї людини більше, ніж хтось із українців. Франко це унікальне явище, що таких немає у світі. Так, можливо, його вірші гірші, ніж у Шекспіра чи Байрона, проза не така сильна, як у Толстого, але в комплексі знанння, якими володів, їх різнорідність і, головне, правдивість та глибока впевненість у них, бо все досліджував, роблять його єдиним і неповторним. За 60 років написати понад шість тисяч творів: на понад сто томів… Більше за Франка ніхто не написав… 

 – Знаю, школярем за програмою ви вже вивчали творчість Івана Яковича… Як почувалися тоді? Усвідомлювали, чий ви потомок?

– Та я завше перебував під непростими поглядами... Щоправда, натоді добре не розумів, що і як. Захоплювався спортом, грав у футбол, але десь у п’ять років уже знав на пам'ять «Вічного революціонера», «Каменярі»… Тоді пам'ять була добра, не те що тепер... Бо, бачте, я на 18 років уже пережив Франка, от-от вісімдесят мені виповниться... Так от у школі у нас такий директор був Борковський, військовий, капітан, на фронті воював, математику вчив, ще й надзвичайний патріот України… Ото прийде в клас: «Ковальчук, іди до дошки, задачу розв’язуй, а Франко нам «Каменярів почитає…» Ми його дуже любили…

 Останні дев’ять літ Франко не міг писати, тож диктував свої творіння синам...

– Якось ви жалілися, що мало розпитували батька про діда...

– Авжеж, було таке…

– А якби нагода, то про що передусім поцікавилися б?

– Головне, як він себе поводив удома! Бо сестра Зиновія багато писала, як він її вчив чогось, однак більше про себе розповіла... А мені так хотілося б дізнатися, як оце чудо світове поводило себе в побуті… Відомо, що захоплювався рибалкою, збирав гриби, це ще його дитячі захоплення… Він до всього був надзвичайно допитливий, збирав приповідки, фольклор, книжки унікальні, що нині раритетні… Це відомо, але яким він був удома?..

– …і чим для нього були сім’я і дім?..

– Зі споминів доньки Ганни, то він таки направду для своїх дітей писав казки «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» та інші байки, що згодом пішли у народ… Він дійсно перевіряв уроки молодших дітей, бо Тарас і Андрій натоді вже були самостійними і досить успішно просувалися в науках. Мій батько Тарас мав найвищу стипендію у …польському університеті, що надати її синові Франка, який конфліктував із поляками, то, знай, треба мати величезні успіхи в навчанні…

Андрія, на жаль, хвороба, здолала. За три роки до смерті батька 27-річний хлопець прийшов із спортивних занять, повечеряв, ліг спати, а вранці його знайшли мертвим. Можливо, причина тому, що раніше під час гри хтось із товаришів ненароком кинув йому в голову камінь, після чого у Андрія було кілька приступів епілепсії… Але саме він був помічником Івана Яковича, записував надиктовані ним творіння, адже останні дев’ять років Франка мучила недуга. У нього було ревматичне враження суглобів, яке викликало параліч правої руки… Тарас і Петро теж писали під диктовку, але менше…

 – Життя у холодному помешканні далося взнаки?

– Так, у тому двохповерховому будинку, що його Франко багато літ зводив у Львові, ще я народився… Помешкання було вельми холодним, продувалося зусібіч, та ще й грунт під ним сповзав… Дяка Богу, що до святкування 150-річчя від дня народження Франка змінили фундамент, підсилили стіну, то нині будинок-музей, як лялечка… До цього дід із дружиною Ольгою Федорівною жили у холодних квартирах, що їх винаймали за недорого… Й оті холодні ріки, де руками рибу ловив, годинами міг бродити, – все це й вплинуло на ревматичну хворобу... До речі, Ольга Федорівна грала на фортепіано, чудово володіла англійською, французькою та німецькою мовами, бо свого часу закінчила інститут шляхетних дівиць у Харкові і вищі дворічні курси у Києві. Чудово вишивала… 

 – Але і її недуга скосила…

–У будинку було чотири кімнати внизу і дві зверху, де жила бабця. Я її ще добре пам’ятаю. Ольга Федорівна була дуже усамітнена, трималася віддаленою, після смерті сина Андрія у неї почала розвиватися психічна хвороба. Стала неоднозначно реагувала на дітей, дуже від усіх цуралася, єдину матір мою признавала…

 – Так полюбила невістку?!

– Бо невістка була унікальною. Мати була надзвичайно комунікабельною, доброю і розумною. Вміла жити з людьми… Щоправда й батько був урівноваженим, ніколи не обурювався, мав дуже специфічний гумор, що його, на жаль, мало хто розумів. Якось згадував: «Ми, діти, сидимо, робимо шкільні уроки, а батько ходить-ходить кімнатою, а Петро каже: «Ой, заходився батько ходити, йому б – Сибір несходиму…» І книжку написав «Український гумор»…

Так от щодо бабусі, то навіть, коли помер Франко, вона перебувала в лікарні для душевно хворих. Щоправда, прожила до літа 1941 року… Подібні якості хворобливої бабусі передалися й моїй сестрі Дарині, що її змалку називаємо Любою. Не можу сказати, що вона хвора, просто часом дивно чинить, живе сама, зізнаюся, свого часу ми з дружиною Аллою просто втекли від неї, так нестерпно нам зажилося...

– Ви згадали про свою дружину…

– Алла Петрівна була чудовим фахівцем із французької мови, викладала в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка і в Київській дипломатичній академії. Вона була надзвичайною людиною, моїм ангелом-хранителем, ми розуміли одне одного з-пів слова… Тому я кажу, що щасливий, ба таку добру мав дружину… На жаль, вона раптово померла через інфаркт, майже два роки, як нема... Я ніяк не можу з цим змиритися, постійно на кладовище ходжу, навідаюся до неї і легше стає… У нас дитинка при народженні померла, хлопчик був… Чого так сталося, ніби ж нормально все протікало?.. А по тому ми побоялися заводити дітей, я беріг дружину… Так уже, видно, треба…

 P.S. 

Роланд – про діда Івана Франка:

– Дід бувзростом метр, сімдесят чотири сантиметри, мав рудувате волосся, завше носив вуса. Дуже любив риболовлю, сам навіть умів плести сітку, залюбки збирав гриби. Гарно співав. Деякі народні пісні з його голосом записав композитор Микола Лисенко. Повсякчас носив вишиванку. Навіть коли треба було одягтися у фрак, під ним була вишита сорочка. Не палив, не зловживав спиртним. Безперечним авторитетом для нього був Тарас Шевченко, що його деякі найвідоміші твори переклав німецькою. Дуже бідкався, що український народ ніяк не може вибороти гідного для себе місця. Але твердо вірив у силу і щасливу долю українців.

 Коли тому бути?..  

P.S.S Чому внука Франка назвали таким специфічним іменем «Роланд»? Так захотів батько Тарас Іванович. У франко-іспанському епосі є «Пісня про Роланда». Іменем легендарного лицаря і нарекли внука видатного письменника. Щоправда, під час хрещення, хлопцеві дали ще одне ім’я – Олександр.