Остап Ступка: «Хочу вийти на російський ринок, бо в Україні не знімаюся»

«Я жодного разу не прийшла на виставу, де в складі грав Остап, бо вважала, що для нього у житті все робить батько,» – згадує дружина актора, народного артиста України Остапа Ступки Ірина. Лише згодом, познайомившись ближче, Ірина змінила свою думку, а Остап не роздумуючи, без квітково-цукеркових залицянь, запропонував Ірині одружитися. Нині Остап та Ірина виховують дев’ятирічну доньку Устину та дворічного сина Богдана. «Зі старшим сином Дмитром Остап, як товариші, ходить на тусовки, веселиться, а я на них сварюся,» – сміється Ірина. Розділив із сином Остап Ступка і знімальний майданчик. Наприклад, у роботі над фільмом «Ми з майбутнього-2», який, попри те, що прем’єра стрічки лише попереду, вже встиг наробити багато шуму.

– На 18 лютого запланована прем’єра нового російського пригодницько-фантастичного фільму «Ми з майбутнього-2». Уперше за роки незалежності України назріває скандал міжнаціонального виміру –  стрічку можуть заборонити – через образу національних почуттів українців.  На рівні держави уже лунають заяви про те, що суперечливе трактування історії і тенденційне зображення українців російськими кінотворцями може спровокувати судовий процес на найвищому рівні – Україна-Росія…

– Я фільму не бачив, звідки ці скандали – не знаю, – каже Остап Ступка. – Треба зрозуміти, що у Росії вісімдесят відсотків фільмів робиться на замовлення, і, якщо ми з приводу кожного виходу фільму робитимемо з мухи слона, то я би пропонував українцям не нарікати, а робити своє кіно. Українське кіно знищили, люди на нього грошей не дають. Багатії роздають касу на різні інші речі, при цьому не розуміючи, що кіно – це ідеологія держави і бізнес, на якому можна заробляти гроші. А щодо нарікань, мовляв, буде скандал… Ну і нехай собі буде, мені що з того? Я – актор і роблю свою справу. Я дійсно хочу вийти на російський ринок, бо в Україні не знімаюся, бо в нас нема ринку кіно. А всі закиди і скандали тільки ще більше підігріють цікавість до фільму.

– У пресі бурхливо обговорюється сцена, де ви наливаєте героєві самогонку, а він відмовляється, тоді ви його іронічно запитуєте «То може ти ще й сала не їси?»…

– Дивно, що обговорюються сало і самогон, тому що ці продукти рятували людей під час війни. Рідний брат моєї мами, який пройшов всю війну, ні разу не був поранений і дійшов до Берліну, його самогонка і сало врятували від смерті взимку. Можливо, саме ці продукти ототожнюються з  народом і країною, але, ви мені вибачте, вони ж не шоколад їли і мінеральною водою запивали! Хіба це погано їсти сало і пити самогонку?

– Ви сказали, що хотіли б вийти на російський кіноринок... Ситуація українського кіно настільки безнадійна?

– В лютому на екрани вийде україномовний серіал, зроблений силами студії «1+1» лише з нашими україномовними акторами. Зараз знімається фільм за п’єсою Олексія Коломійця «Дикий ангел», колись вистава ця йшла в нашому театрі, теж виключно з нашими україномовними акторами. Тобто кроки певні є, але їх дуже мало. Все, що знімається на території України, знімається на замовлення нашого північного сусіда. Він дає гроші, тут дешево знімати, а наших акторів там задіюють тільки в невеличких ролях. Ситуація складна, а люди в цей час починають обсмоктувати якійсь незрозумілі речі, не звертаючи увагу на те, що діється в них під носом. Ви дивилися українські канали в новорічну ніч? Ви бачили, що робиться? Про це треба говорити, а не кататися по фільму, який знятий взагалі у іншій державі. Зрештою, згадаймо фрагмент з «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, коли хлопці садовлять на трактор російського офіцера, якого грав Леонід Бакштаєв, прив’язують і підпалюють. Як на мене, ці люди явно не займалися благодійністю. Що ж стосується мого героя, то це були жорсткі воєнні часи, люди боролися за свободу, жили в землянках, а будь-яку підозрілу особу знищували без зайвих запитань… Не думаю, що там є настільки страшні репліки, які могли б когось образити.

– Всі уже переконалися, що ви і батько – дві незалежні творчі одиниці. Та, все ж, чи не полегшує кар’єрний шлях сам факт, що ви син легендарного Богдана Ступки?

– Звісно, через батька я можу вийти на якісь контакти, але батько ж не гратиме замість мене в кадрі. Це ж я маю довести, що я гідний зніматися в того чи іншого режисера.  

– Так, але прізвище Ступка – це апріорі очікування високого рівня майстерності. Не страшно, що можете  розчарувати?

– Ні. Не думаю, що я здатен розчарувати режисера. Актор може сумніватися у собі, але не дозволити собі такого стану, щоб розчарувати режисера.

– Ви в собі не сумніваєтеся?

– Можу сумніватися в конкретній роботі, епізоді, сцені... Актор завжди повинен бути впевнений у собі. Якщо він не впевнений, то нічого не зробить ні на сцені, ні на екрані. Це як ваги – водночас треба вміти у собі і сумніватися, і бути впевненим.

– Вимогливі до себе?

– Не знаю, чи це можна так назвати, але якщо я вже працюю, то працюю. І так повинно бути. Віддаватися треба на всі сто.  

– Чому ви вибрали акторську справу, адже є стільки інших цікавих професій?

– В дитинстві я мріяв стати пожежником. У Львові недалеко від дому була пожежна частина. Коли я малим проходив повз неї з батьками, там сиділи пожежники і начищали свої каски до блиску. Мені так це подобалося, що я хотів стати пожежником. Згодом в школі у класі четвертому нам задали написати твір на тему: «Ким би ви хотіли стати?». Тут любов до музики зробила своє діло, і я написав, що хотів би бути рок-музикантом. А ще через кілька років зрозумів, що окрім як лицедійствувати, більше нічого в цьому світі і не вмію. Тоді ж і почав випробовувати себе на теренах театральних.

– Ви вправніші у ролі актора чи сім’янина?

– Не знаю, це питання до дружини. Бо в мене все якось перемішалося (Сміється). Треба якось це поєднувати, а не завжди виходить,  як би хотілося. Все банально впирається в час…   

– З роками у Остапа все краще виходить грати і роль батька, і сім’янина, – приєднується до розмови дружина Остапа Ірина.

– Старший син Остапа Дмитро продовжив акторську династію. Донька Устина теж піде театральною стежкою?  

– Вона любить і хоче співати, а я цим користаюся, ставлячи їй ряд умов, що вона повинна робити, щоб співати, – відкриває секрети виховання Ірина. –  Я вже бачу, що точні науки дитині не підуть і навантажувати її в цьому напрямку не буду. Натомість навантажуватиму в плані мови української і мов узагалі, бо без цього не обійтися. Я їй кажу – ти не зможеш співати, якщо не знатимеш чистої української і англійської мов. Такий собі маленький шантаж. Вона хоче співати, а я натискаю на точки, аби був стимул. Ще Устина малює. Вже цілий зошит змалювала проектами моделей одягу. Настільки фантастичні роботи, що я захопилася ідеєю їх реалізувати.

А щодо акторства, то у нас в театрі І. Франка поставили казочку «Хоробрий півник», і вона з двох до п’яти років, щодень, особливо в Різдвяний період працювала по дві казки. Їй це так відклалося в пам’яті, що зараз вона категорично відмовляється бути актрисою. А співати – це її. Вона сама пише чудові вірші. Фантазує на ходу. Це їй легко дається і подобається. Батьки часто роблять помилку, коли починають направляти дитину в ту сферу, яку б їм хотілося. Потім ж ці діти виростають, ніби чимось та й займаються, але їх переслідує почуття нереалізованості.

– Діти мають самі вибирати, чим займатися по життю, – продовжує Остап.-  Якщо в неї душа лежить до співу, то я не буду її вмовляти піти на економічний факультет. Пам’ятаю у Львові була мода, кого не спитаєш, куди вступає, всі кричали: «Як куди? – В мед!». Всі йшли вчитися в медінститут, треба чи не треба,  всі прагнули бути зубними лікарями, бо це модно і престижно. 

 – Ви шоумен по життю, вам комфортно у світських тусовках?

 – Вважаю себе драматичним актором, бо працюю в театрі і займаюся серйозною драматургією, але я люблю шумне товариство, тому при нагоді радо відвідую вечірки і спілкуюся з людьми.

– Тобто прийти, наприклад, на vip-відкриття експозиції до ПінчукАртЦентру посвітити обличчям – в порядку речей?

– Останнім часом відмовляю у інтерв’ю на камеру. І хвороби пильнувати за камерами, щоб засвітитися у мене немає.  Щодо ПінчукАртЦентру, то я там ніразу не був. Не тому, що не цікавлюся візуальним мистецтвом, а тому що не складалося якось. Єдине місце, де я був у тій будівлі – це Sky Cafe на останньому  поверсі. Насправді ж наші друзі є власниками галерей, тому ми не нехтуємо запрошеннями відвідати виставки. Та й узагалі намагаємося стежити не лише за подіями у мистецькому житті, а й за виходом нових книг, кіношних чи музичних новинок. З останніх достойних, зокрема, романів, що мені потрапив до рук – «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар.

– Якось по телебаченню ви так смачно і з таким запалом розповідали про те, як купували модні сорочки…

– А як інакше?  Коли я виїжджаю за кордон, у мене складається враження, що у мене все є. А коли ретельніше приглянуся до вітрин, розумію, що мені треба ще оте, і тамте, і отаке… Шопінг мусить бути раз на якийсь час обов’язково, бо без нього я погано почуваюся. А так пішов, витратив гроші, придбав собі щось гарненьке – і вже легше. Такий простий психологічний хід, легкий метод зняття стресів.

– Як воно – повернутися у місто дитинства?

– Цікаво пройтися коридорами Львівської опери, де колись була мамина гримерка, де я годинами сидів за кулісами, де виріс… В пам’яті ще ті старі картинки, де люди в гримах, костюмах, помічники режисерів, балетмейстери, освітлювачі. Все це вирувало. Найбільше емоцій в мене викликали  персонажі бородаті, в гримі. Я з мамою об’їздив пів-Радянського союзу з гастролями. А щодо Львова, то був період, коли я сюди приїздив і не міг витримати більше двох-трьох днів. Все було жахливо. Востаннє був тут улітку, то місто почало якось оживати. Хоча роботи ще багато. Наприклад, дивлячись на будову театру ім. М. Заньковецької, складається враження, що вчора війна закінчилася. Як можна так запустити місто?  Можливо, комусь нарешті підкрутить хвоста той факт, що Львів прийматиме чемпіонат Європи з футболу. Бо як ні, то хай їм грець!