Овлякулі Ходжакулі: «Краще вирощувати сад, ніж ставити поверхові спектаклі»
Знаний у світі узбецький режисер-експериментатор – про потребу театральної клятви Гіппократа, про виправданість великої жертви, про театр і наркотики
Постановки узбецького режисера (туркмена за національністю) Овлякулі Ходжакулі здобували нагороди на міжнародних театральних фестивалях у Німеччині, Італії, Франції, Японії, Туркменії, Узбекистані, Вірменії, Польщі, Україні, Росії тощо. Знаний у світі режисер понад 50 спектаклів у різних країнах (серед них і постановки «Джерело святих» у львівському театрі «Воскресіння)» і трьох резонансних фільмів не надто відомий в Україні.
Однак саме вистава «Медея» театру-студії «Стара мечеть» з міста Карши у постановці Овлякулі Ходжакулі була одним з одкровень для львівської театральної публіки.
Спектакль, під час якого глядачі, попри відсутність синхронного перекладу, співпереживали на глибинному рівні, вслухаючись у протяжну мелодику мови, у голосові варіації, що нагадували зміїне сичання, у притуплені звуки ступок; спостерігаючи за виразними, сповненими драматизму танцювальними рухами східних народів; проймаючись еротично-драматичним напруженням (те, що і жіночі, і чоловічі ролі у спектаклі виконують чоловіки, за словами режисера, поглиблює й ускладнює палітру еротичних відчуттів, закладених у текст «Медеї»).
Традиційно у драмі Медеї, античної знахарки та ворожбитки, зрадженої дружини Ясона, наголошують на трагедії дітовбивства. Особливість «Медеї» від Овлякулі Ходжакулі не тільки в його незвичному трактуванні образу Медеї, жертву якої режисер виправдовує, а й у більш глибинному рівні впливу на глядача. Це трагедія викликає не сльози, а внутрішнє зворушення й значно сильніше відчуття безмежної драми жінки, матері, ніж у класичному трактуванні.
Про жертвоприношення Медеї, доцільність великої жертви сьогодні, а також про театр і музику – у розмові з режисером. 
«Якщо заради справедливості потрібно пролити останню краплю крові, то потрібно її віддати»
– Ви виправдовуєте жертвоприношення Медеї. Наскільки нині така велика жертва може дати очікуваний результат?
– Мені здається, що насилля, несправедливі вчинки щодо людини, безконечне її приниження, позбавлення свободи не мають тривати безконечно. Справедливість рано чи пізно має перемогти. Навіть якщо для цього потрібні такі жертви. Звісно, жертва Медеї – дуже велика, вона жертвує найдорожчим – дітьми. Жертвує заради справедливості, щоб зупинити беззаконня.
Як на мене, нині такий вчинок потрібен. Ми стільки всього допустили, щоб, зрештою, розплачуватися такими великими жертвами, такими значними втратами. Аби не було надто пізно, щоб не сталося загальнолюдської катастрофи. Наразі ще не пізно, і якщо потрібно останню краплю крові пролити заради справедливості, потрібно її віддати. Щоб не сталося незворотного, коли всі люди перетворяться на звірів.
– Чи є нині люди, готові на таку жертву?
– Мені здається, є. Ще не все втрачено. Але в нас упродовж багатьох років забирали віру, в радянський час забороняли ходити в мечеть, у церкву, і люди віддалилися від духовності. Нині до церкви повертаються, але, на жаль, дуже багато поверхового. Нема глибинних почуттів. Не хочу ображати людей, які, не розуміючи цього, ходять у церкви й мечеті. Якщо налагоджено шлях до духовності, люди повертаються. Думаю, з часом справедливість відновиться. 
– Однак іноді жертва – марна…
– Жертва Медеї не була марною. Попри те, що думка пожертвувати дітьми в неї з’явилася від початку, Медея довго чинила їй спротив. Однак коли зрозуміла, що це останній шанс, то коли зрозуміла, що іншого виходу нема, зробила це. Адже знала, що її життя приречене. А якщо залишить дітей живими, то не допоможе їм, а тільки продовжить насилля, агресію – її дітей виховуватимуть у насильницькому способі життя. Діти будуть такими самими, як Креонт, Ясон…
Старі люди розповідали мені, як деякі туркмени захищали свою честь, свою територію в часи завоювань російськими військами Східної Азії. Якщо залишилася тільки одна незахоплена фортеця, вони заходили туди разом із сім’ями, і чоловіки та батьки самі вбивали дружин і дочок. Я постійно згадую цю історичну ситуацію. І я це виправдовую. Це краще, ніж дати змогу розтоптати свою честь, совість і постійно відчувати своє приниження. Це священна смерть, яка захищає твою честь і гідність.
«Я пишу музику – через гру акторів… А слово в театрі для мене – на другому плані»
– Чи можна сказати, що ви як режисер – родом із дитинства?
– У дитинстві батько розповідав мені різні історії, пригодницькі епоси, і розповідаючи, він ще й співав, грав, це був наче театр одного актора. Напевно, звідти – моє бачення образів. Я дуже хотів бути музикантом, але музиканта з мене не вийшло. Згодом відчув, що й актора з мене не буде, бо прагну організовувати, відкривати щось своє – свій театральний витвір.
– Яке мистецтво для вас найважливіше, найбільше впливає на вас?
– Музика. Я не став музикантом, але в глибині душі я музикант, композитор, і творю як музикант, роблю музичні спектаклі. Мені часто кажуть, що я працюю як композитор, що пишу музику – через гру акторів.
– Ви привезли спектакль, який, навіть не знаючи мови, можна відчути. Наскільки для вас важливе слово в театрі?
– Слово в театрі для мене – на другому плані. У багатьох моїх спектаклях на першому плані – мелодичність. Мені важлива музикальність мовлення. В одній виставі можуть брати участь різномовні актори, але важливо, щоб вони відчули мелодику мовлення, щоб через неї енергетика передавалася глядачу.
– Ви працюєте і з європейськими, і зі східними акторами. Наскільки легко європейським акторам опанувати, наприклад, східні танці?
– Трохи важко. Але я не прагну з європейським актором працювати в такому ж стилі, як зі східним. Намагаюся керуватися старовиною кожного народу. Наприклад, з того, що є у фольклорі східних народів, вибираю в роботі зі східними акторами те, що розуміють усі народи. Те саме з європейськими акторами – звертаюся спершу до їхнього фольклору. Через багате народне мистецтво, яке є в кожного народу і рідне для нього. Завдяки такому підходу спектаклі є універсальними для сприйняття будь-якого глядача.
– Якою мірою на розвиток театру впливають економічні, політичні процеси? У якій ситуації творити продуктивніше – коли завдяки чи всупереч?
– Коли бракує грошей – погано. Не знаєш, як реалізувати свої плани. Моєму мистецтву усе це заважає – коли бракує грошей, коли є політичні заборони, цензура. Я не створюю спектаклів, які б втручалися у політику. Однак завжди є щось про свободу особистості, і починають говорити, що це теж політичне.
– Ваш театр-студія не має стаціонарного приміщення. Якби в якійсь іншій країні вам запропонували приміщення, ви погодилися б переїхати?
– Так, я охоче погодився б, спокійно міг би переїхати. Моєю для мене є будь-яка країна, де є театр, мистецтво, де я можу працювати у своїй професії.
– Тобто вас цілком обґрунтовано називають людиною світу…
– Не знаю, хто мене так назвав, але так уже усталилося. Я людина універсальна, не маю якихось національних чи релігійних обмежень – щоб не сприймав якоїсь релігії чи якоїсь нації. Сприймаю всіх з такою самою повагою, як і свою націю. Тому, напевно, мене називають людиною світу. Але це надто голосно сказано. Я хотів би в будь-якій країні жити комфортно, і спокійно заходжу в будь-який храм – навіть якщо не молюся, то почуваюся комфортно.
«Показувати вистави низького мистецького рівня – те саме, що давати молоді наркотики»
– Нині багато театрів орієнтуються на те, щоб наблизитися до рівня глядача, щоб він залишався задоволений. Яка шкода від цього глядачам, театру?
– Театр стає бездуховним і втрачає свій сенс. Адже це живе мистецтво. Це такий самий храм, як християнський, мусульманський чи буддійський. Універсальний храм, у який будь-хто може заходити і молитися, духовно збагачуватися. Якщо театр стає бездуховним, поверховим, то ліпше в такий театр не заходити. Розумію, що театри роблять це не просто так – грошей нема…
– Але часто вони відверто про це кажуть…
– Тоді треба займатися іншою справою. Комерцією, або щось винаходити. Краще вирощувати сад і продавати урожай, або квіти. Це дасть більше естетичної користі, ніж бездуховні, бездушні, низького мистецького рівня спектаклі. Це отруєння душ, святотатство, зрада, коли в такий спосіб заробляють гроші, отруюючи дух дітей, молоді. Це те саме, що наркотики. Цікаво, красиво, але робить людину поверховою, бездушною. Як на мене, варто було б придумати для людей театру своєрідну клятву Гіппократа...
Розмовляла Наталя ДУДКО
