Павло Гірник: «Біленька хата під соломою – рай на Україні»

Президент Віктор Ющенко вручив нагороди лауреатам Національної премії України ім. Т. Шевченка. Серед п’ятірки митців, яку цьогоріч відзначив Шеченквівський  Комітет, нагороду у галузі літератури, що зросла зі 130 тисяч до 160 тисяч гривень, отримав хмельницький поет Павло Гірник – за книгу віршів «Посвітається». Про життя творче і побутове ми з Грицем розпитували нового шевченківського лауреата, подільського козака, відомого українського поета, спадкоємця шевченківської інтонації Павла Гірника.  

- Що означає бути поетом з Хмельниччини?

- Подолянина впізнаєш по мові, прадавньому синтаксису. Там збереглися острівці, уламки айсбергів, по яких «титанік» Києва чи Львова не пройде. Там зберігся природний оберіг мови.  На Хмельниччині - не князівська і не міська, а низова, народна, природна мова. 90 відсотків класиків, які існують поза мною, так чи інакше десь зачіпали подільську мову, її синтаксис. Київщина зараз по розмові – це Шевченко. Хоч цього синтаксису уже й немає, але мова ще жива.

...Я живу серед своїх людей, саджу і сапаю бараболю, допомагаю бабі старенькій носити воду. І це не від того, що мушу. Так само, як баба, коли тільки світає, несе мені банку молока, хоч ходить не може. То не від віддяки, а тому, що ми там рідні. Хоч село мені чуже, не маю там родини... Просто інакше, якщо не будемо триматися у колі, не виживеш. Це те, що роз’єднало місто. Тут кола нема...  

Важко писати серед сучасної духовної й мовної пустки, але я живу думкою, що завтра має бути нова Україна, яка починається із малих справ сьогодні. Йдеться про Україну свою, яка є так само своєю, як віра в Бога. Йдеться про те, аби бути козаком духу серед кріпаччини. Намає доброї влади й держави. Поети не винні в тому, що є управління культури. Не знаю, як управління культури може керувати мною, хоча я також часточка культури? Мова – жіночого роду. Але жіноча поезія неможлива. Писати має чоловік. Леся Українка й Ліна Костенко – то поезія чоловічим голосом. Мої ж вірші на очі, а не на голос...

- Вас називають одним з небагатьох, якщо не єдиним продовжувачем шевченківських традицій в українській літературі...

- З тих кого  знаю і до сьогодні відкриваю, хто є моїми духовними вчителями, по тому як жити, і «жити як писати», – то це спершу Сковорода. Його, не стиль життя, вибачте, бо це дурна мова, і навіть не спосіб. А його – життя. Далі – той, що списував у бур’янах листочками Сковороду, – його прізвище Шевченко. Шевченко волею-неволею взяв на себе долю Сковороди і його шлях. А головне, що взяв – не брехати і не каятись, визнавати помилки. Це були кришталево чисті люди, попри всі їхні помилки. Також завжди важливим був Плужник. Після Шевченка, якщо мова про традиції, то це ранній Тичина. Здавалося б, нічого тотожного в мові, але дух... І трішки «львівського Шевченка» - Богдана-Ігоря Антонича... 

- Знаю, що ваш побут і життя відрізняється від того, як живуть сучасні письменники...

- Мій побут такий, що мені вистачає кромки хліба і дрібки солі. Не заздрю тим, хто має дві кромки хліба і четверо дрібок солі. Часом любив би з’їсти тої червоної ікри, але... Треба ставити гроші за ніщо - і не буде ніколи показного їдла. Все, що в мене є, - воно завжди на столі. А в мене є те, що я своїми руками вирощу, – мої огірки, бараболя. Хіба сала ще вкуплю. І цього досить. А як живуть інші – то, думаю, вони половину їдять, а половину таблетками запивають. І я їм не заздрю. Не хочу бути у їхньому побуті, він мені чужий. Людині потрібно стільки, щоб вона не заважала іншим людям, щоб не використовувала ні запаси землі, ні енергію інших, щоб жила так, аби її було не помітно – і по слові, і по ділі, і по їжі. Там, де комусь не хватає екскаватора, мені вистачає велосипеда, а як ровер зламався, то вистачить і ніг. В мене побут козацький. А козакові в дорогу треба було два відра сала, крепкого соленого, діжку сухарів, діжку води. Так вони виїжджали в бій на чайці і не знали, коли вернуться. І їм вистачало, ще й додому привозили. Треба обмежити свої прагнення. Біленька хата під соломою – рай на Україні, і ніхто не вигадає кращого. Я б на поверсі «з євроремонтом» не зміг жити. Мушу бути біля землі...  

Мій батько був письменником.  А бути сином письменника, у хаті якого гостювали Андрій Малишко, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші відомі поети, дуже важко. А мені ж було сім-вісім років, і я хотів одного - цукерки, якої ніколи не бачив... Пам’ятаю, як вони прийшли до мене на день народження і принесли цукерки «Білочка». При другій чарці вже про мене забули, а потім і поснули... А я вночі всі цукерки, їх було із 40, «вмолов». Відтоді я не їв солодкого, але оскому збив... Ми бідно жили. Я збирав копійки у сірникову коробку, а тоді ховав їх під підлогу, не знаючи, що за цими діями спостерігають батьки. Вони запитували, навіщо я ховаю гроші, а я жив у передчутті, що настане зла часина...

- На що витратите премію?

- Не маю ілюзій щодо грошей і не думаю про них. Здавна так  ведеться, що людина має три випробування – вогонь, вода і мідні труби. Ці гроші і звання лауреата – це мої мідні труби. Бо мушу залишитися тим Павлом, яким був, а до мене ставляться, наче я Павлом був, а тепер лауреат. Десятину від тої суми віддам на добудову церкви в Берегелях. Це не від того, що я страшенно віруючий чоловік. А тому, що такий закон, – десятину від того, що заробляєш треба віддати. Якщо ж  цю суму перевести у долари, то не така вже й купа, тож їм я раду дам. За них нічого не купиш, але за них можуть забити... Хотілося б розширити хату хоч на підвіконня, аби було де сидіти і курити, аби жінка за те куриво не довбала. Живемо з нею в одній кімнаті, де все разом: і ванна, і туалет, і кухня, і ми удвох, а я ще й там курю... А те, що останеться, а останеться небагато – покладу на жінчине ім’я, хай розпоряджається...  

- Розкажіть про книжку «Посвітається»...

- Знайомий мого знайомого, відомий бізнесмен, виявив бажання видати мою книжку. Сказав, що готовий дати будь-які гроші, тільки аби я поскладав вірші і видав книгу. Тоді я склав під борг книжку, мені її віддрукували, а спонсор зник... На телефонні дзвінки не відповідає... Отак вийшла ця збірка, яку я б ніколи не видавав, бо у мене грошей ніколи нема. Але оце спонсор мені наговорив, я повірив, що так має бути... І Божою волею він мене сподвиг на цю авантюру. Машинки друкарської у мене нема (не люблю я цього), пишу від руки.  Поки пишеться рукою – слово несе в собі енергетику, а коли вже віддруковане, то я вже можу правити, по безвідносному і з новим подихом... Що ж до наповнення книжки, то це збірка  з усієї моєї творчості. У мене не було часу писати нову, і не було охоти. Немає різниці, за що дадуть премію, за велику книгу чи маленьку. Можна за одну поезію дати Шевченківську премію і не мучити людей. На цю нагороду не повинні висувати організації. Поезія в країні є, тож вас там десятки осіб сидить у Комітеті, перегляньте періодику, – це ваша робота... А не я вам маю ходити і носити.  

А повретаючись до книжки, то мені важко було виносити те, що я написав, на люди. Бо воно архаїчне. Було важко писати не так, як Шевченко, якого я страшенно любив. Важко писати й після Шевченка. Він - різний. Можна щось узяти, а щось – забути. Але залишається дивовижа мови. Вона є поезією. Шевченко вважав батьком Сковороду, хоч той писав наполовину латиною, наполовину старослов’янською, але він зберіг синтаксис, спосіб передання думок. Він мовний поет. У нас мова творить поезію. Тільки не треба до неї лізти, треба її слухати...

- Хто заслуговує бути наступним Шевченківським лауреатом у галузі літератури?

- Важко  сказати, бо маю мало зв’язку з сучасною молодою літературою. Комп’ютера не маю, від телебачення мало користі, а бібліотека районна базується на класиці з радянського часу. Але наступними лауреатами повинні бути не маститі письменники, а молоді люди, які працювали б у Шевченковій мовній традиції. Не треба озиратися на минуле, доки не маємо сталого сучасного і майбутнього. Премію давати треба мовним поетам, яких в Україні - один Шевченко, один Плужник, один - ранній Тичина, один - Голобородько, якому премію вже дали, і останній козак Гірник. Це продовження традиції мовної поезії. З тих, кого знаю, то Шевченківську заслуговує майже нікому не відома поетеса з Поділля Оля Ткач. Вона є провідницею Шевченкової інтонації... 

 Фото Павла Паламарчука