Постгоголівські бесіди. Дмитро Ярошенко.

Лаштунки Гоголь-фесту ніколи не пахнуть нафталіном та косметичною пудрою. Їх тут просто немає. Тут все відкрито, відверто, невимушено. Мабуть, це й включає в себе слово «сучасний». Фестиваль це ж бо сучасного мистецтва, друзі. Фестиваль виносять на своїх плечах ДАХівці. А ще вони грають на сцені. Це ми черговий раз беремо до уваги вже після спільного театрального перформенсу ДАХу з пітерським театром АХЕ. Ця робота в червоному кольорі відкриває фестиваль. А після вистав «Смерть Гоголя» та «Едіп. Софокл. Епізод ІІ» виникає спокуса  дістатися до тіла Гоголя та Едіпа. Нахабно підходимо, зриваємо маску – «Здраствуйте, Дмитре!» У відповідь – інтелігентність та глибокий, зацікавлений погляд. О, це він – Дмитро Ярошенко!

Знаю, що репетиції перформенсу «З Днем народження», який відкрив Гоголь-фест, тривали всього тиждень. Не віриться. Таке враження, що рік.

Так, це тривало тиждень. Навіть великі вистави сьогодні готуються за місяць-два. Рік –  так довго репетиції не тривають, хіба якщо це довготривалий проект.

Як працювалося з пітерським інженерним театром АХЕ?

Театр АХЕ – дуже відкриті і щирі люди. З ними легко співпрацювати, пропонувати свої ідеї. Увесь тиждень роботи в мене був дуже легкий настрій. Максим Ісаєв і Павло Семченко (вони ж і режисери і актори, тобто театр складається з двох людей – надзвичайні!

Допоможи пролити світло на сам перформенс. Знаєш, і в мене, і в багатьох інших виникало багато фантазій з приводу побаченого: жорстокість на майданчику проектувалася на жорстокість сучасного світу, на історичні, соціальні, політичні процеси. Але, коли прийшов час несподіваного хеппі-енду з шампанським, в мене взагалі сталося замикання, пішов дим з вух... Я перестала будь-що розуміти… Але то було вражаюче!

Не потрібно нічого вигадувати і домислювати. Ти бачиш те, що бачиш. Треба сприймати це як стихію. А чому «З Днем народження»? Так вирішили режисери, бо цього року Гоголю – 200 років від народження, АХЕ – 20.

Як працювалося в близьких контактах зі свинячими головами, вогнем, водою і всіма можливими стихіями? Це було взагалі безпечно для життя?

Це було жорстоко і жорстко. Дійсно, залишились опіки, подряпини, синці та сині зуби після принтерної фарби. (синьозубо посміхається)

Тепер про ще одну прем’єру Гоголь-фесту – виставу театру ДАХ «Едіп. Софокл. Епізод ІІ», де ти граєш головну роль Едіпа. Опиши, як тобі  Едіп, в порівнянні з попередніми його епізодами?

Десь рік тому ми задумали цей проект як довготривалу подорож у світ цієї вистави в багатьох епізодах, які представлятимуть один й той самий сюжет, але кожен раз ніби в іншому баченні. Перший «Едіп. Пролог» поставили на позаминулих Шешорах. Був взятий сам сюжет міфу, майже без будь-якого авторського трактування (Софокла чи будь-кого іншого). Другий епізод був в Галереї Лавра. Готували його місяць. В Лаврі важко грати технічно, дуже складна акустика. Доводилося говорити по 2-3 слова, щоб глядачам можна було щось розібрати. У цьогорічній виставі в  Мистецькому арсеналі (через півроку) з’явилося вже більше ясності та глибини, хоча не менше роботи. Здається, що «відпало» все надумане й несправжнє.

Це – амбітні заявки і для режисера, і для актора – грати визнані та випробувані часом речі такі, як Едіп...

Так, сьогодні публіка на «Едіпа» чи «Гамлета» йде дивитися, як саме зіграно і як поставлено, бо сюжет вже давно всім відомий. Це велика відповідальність  – правильно зіграти. У випадку з Едіпом – це ще й складно зіграти. З самого початку все проходить через нього:  одразу монолог, діалог, монолог, діалог. Тут необхідна велика внутрішня швидкість, щоб відповідно реагувати на зміни. А в реальному житті так не буває. В цьому і складність. Також, граючи в Едіпі, треба вміти сприймати своїх друзів і колег по театру, як підданих, яких ти можеш вбити, тут, зараз, на сцені, бо ти цар! І ти маєш змусити повірити їх в свою всемогутність. Це повинні бути реальні почуття. Тільки тоді буде справжній театр!

Як ти «видобуваєш» такі реальні почуття?

Це необхідно постійно в собі виховувати заради години чи двох вистави. Це  мусить в тобі зійтися в одну точку і зажити. Це все, чим займається актор у вільний час. Цим зайняті всі його думки і тіло. Я колись ходив вулицями і уявляв, що я – володар цього міста, головний мафіозі або президент. Ну, я ж бачив живого президента і от уявляв, як би він йшов по вулиці. Необхідно повністю очистити свої думки, душу, пам’ять аби втілити і зіграти виставу. Тоді можна вийти на сцену і повністю віддати своє тіло іншій істоті. Едіпу, наприклад. Все змінюється: тіло, голос, погляд – нова людина виникає. В такому «іншому» тілі можна чудеса робити. От чому на сцені бігають швидше, ніж в реальності, або виконують речі, які актор в житті ніколи  не зробить. В театрі актор – це провідник, який може втілювати душі інших людей. Не даремно КЛІМ каже, що театр – це храм, тільки перевернутий.

Ти говорив, що головна роль Гоголя у виставі «Смерть Гоголя» – одна з твоїх найбільш улюблених…

Дійсно, одна з найулюбленіших ролей поряд з найскладнішими, така, яку нікому не хочеш віддвавати. У мене поки таких три: Гоголь в «Смерті Гоголя», «Ідіот» (моя моно-вистава) і «Едіп». Це ролі, які «беруться» з часом, які завжди з тобою, навіть, коли ти про них забуваєш, вони з тобою в голові. З Ідіотом я вже 4 роки, з Едіпом більше року, з Гоголем 2 роки. Увесь час монолог-молитва Гоголя крутиться в голові, ти над ним роздумуєш...

А на психіку це не впливає? Це ж зразки важких життєвих доль, які трапляються рідко.

Хто його знає? Мабуть, впливає. Але така акторська професія.

Кажуть, треба вміти відмежовувати життя від сцени. Тобі це легко вдається – не вносити роль в повсякденне життя?

Звичайно, це важливо – тримати лінію між реальним життям та сценою. Ніби вдається, ніби з глузду не з'їжджаю (з сумнівом) і не буяню (з упевненістю).

Отже, Гоголь. Це ж круто – його грати га Гоголь-фесті, мабуть! Почесна місія, я б сказала.

Ну-у-у... Береш і граєш. Знаєш, мій Гоголь без якихось особливих зовнішніх ознак. Я, звісно, читав про ньоого і про те, яким він був. Але в роботі над виставою ми не ставили за мету показати Гоголя, яким він був, з усіма деталями реалістичного театру. Все умовніше. Тим більше, що всі у виставі грають Гоголя. Просто я, на відміну від решти, без маски. Найголовніший та найскладніший момент для мене – молитва, яку написав сам Микола Васильович... Правда у виставі – це коли ти ніби постаєш оголеним, читаючи цей текст. Коли ти пробиваєшся через молитву до Бога, нехай навіть не отримавши відповіді...

Скажи, будь ласка, сучасний театр має відображати національні особливості, чи у нинішньому глобалізованому, динамічному та інтерактивному світі національні особливості злилися в єдиний актуальний театр, сучасний, експериментальний?

Звичайно має вплив місце народження. А що таке національний чи національні особливості? Це ж не лише етнічне вбрання. Скажімо, якщо один і той самий режисер поставить одну й ту ж виставу в Росії і Україні (навіть якщо це буде однією мовою), – це все одно будуть дві різні вистави. Земля, на якій живеш, люди, з якими спілкуєшся, енергетика – мають велике значення.

З огляду на вищесказане, в якому театрі за кордоном  ти  хотів би себе спробувати і  проявити?

В Росії хотілося б попрацювати з пітерським АХЕ та з Борисом Юханановим (вчитель Влада Троїцького). З ними я особисто знайомий, бачив їхні вистави. Про інші театри й режисерів поки сказати складно.

Отже, російський сучасний театр тобі подобається найбільше?

Ой, російський сучасний театр – це дуже широке поняття. І не все так добре, насправді. В Москві або Пітері є сотні театрів, але далеко не все можна назвати сучасним театром – це одиниці.

Що тобі заважає там грати?

Важке запитання. Точно знаю, що хотілося б завжди повертатися до Києва!

До Києва чи в ДАХ?

В ДАХ, у першу чергу.

Театр – це най головніше у твоєму житті?

Так.

Подяка Марисі Нікітюк (teatre.com.ua) за надані фото. І, звісно, фотографам Андрію Божку та Олі Закревській.