«Реквієм за мрією»: культова нотація

Зняти кіно про наркозалежність просто. Набагато складніше зробити це так, щоб глядач подивився, повірив, вжахнувся, добряче подумав над тим, що побачив і пообіцяв собі: «Зі мною такого не станеться». Ароновськи справився із цією задачею якнайкраще. Хоча цьому фільму вже виповнилося вісім років, своєї актуальності він не втрачає. Адже нічого так і не змінилось за ці вісім років. Наркотики як ламали, так і ламають життя мільйонам людей. І досвід інших нікого нічому не вчить.

Втім, фільм теж не вчить. Він не читає моралі, не розповідає, як це погано. Він просто показує, як це буває. Без зайвого ліризму і трагічності. Просто і жорстоко. Метод «кувалди в обличчя» діє в даному випадку безвідмовно. І кувалду Ароновськи підбирає майстерно. Так, щоб ти на жодну хвилину не смів подумати, що вимкнеш телевізор - і все це закінчиться.

Сюжет простий – бо він завжди однаковий. Стрічка розповідає про життя чотирьох людей: молодого хлопця Гарольда, його дівчину Меріон, друга Тайрона та його самотню підстаркувату матір Сару. Всі вони стають залежними від наркотиків – хто від амфетамінів за необізнаністю, а хто від героїну за впевненістю у власній можливості «зіскочити у будь-який момент». Всі вони мають плани та мрії, нібито такі реальні - простягни руку і торкнись. Але у руку натомість втикається голка.

Актори підібрані відмінно. Джаред Лето доводить, що талановита людина талановита у всьому – адже наркомана грає він аж ніяк не гірше, ніж співає. Особливої поваги за гру заслуговує Еллен Берстін – її роль, на мою думку, була найскладнішою. Всім, цей факт оцінила Американська кіноакадемія – Берстін була номінована на «Оскар» за найкращу жіночу роль.

У стрічці немає ані пафосної «чорнухи», ані звичних американських стандартів. Меріон, яку грає Дженіфер Конеллі зовсім не є еталоном краси, Гарольд з Тайлером тікають від наркомафії без допомоги поліцейських гелікоптерів і живуть герої хоч і в Нью-Йорку, але у задрипаному єврейському районі. Все це робить глядача ближчим до того, що відбувається на екрані.

Саундтрек заслуговує окремої похвали. Він майже не змінюється протягом всього фільму, але пробирати до кісток не перестає.

У ідеї пір року – присутній прозорий символізм. Події відбуваються протягом літа, осені та зими. Весна, як бачите, відсутня. І для героїв вона навряд чи колись настане.

Цей фільм змушує задуматись. Задуматись над тим, чи можна у світі токсичної ейфорії знайти справжні почуття, справжні цілі та мрії. Що можна принести з собою із героїнового раю і чи він може дати більше, ніж можна взяти без нього.

Меріон, лежачи під кайфом, каже Гарольду, що кохає і від того відчуває себе людиною. Нюхнувши коксу, вона шиє геніальне ганчір’я. Сара отримує сенс життя із банки з таблетками. Гарольд із Тайроном зароблять на наркоті гроші. Проситься питання: то чим погано? Всі ж щасливі.

Цей фільм змушує задуматись про те, чи можна отримати щастя, синтезувавши хімічні речовини. Про те, що це щастя таке ж нестійке, як і стан наркотичного оп’яніння.

Це одна із тих стрічок, на перегляд якої вдруге ти не одразу наважуєшся. Ти дивишся кінець, затуливши очі руками. І крізь пальці ти все одно бачиш ту безвихідь. І розумієш, що з кінцем фільму це не закінчиться. На escape героям вже ніколи не натиснути. Всі мали мрії. За всіма відіграли реквієм.

Це фільм, який потрібно дивитися. Адже виховна робота, якій надали культовості, дає подвійні результати.