«Сині носи»: «Перформанс не має викликати оргазму»

Мистецтво, яке пропонує публіці сучасна російська група «Сині носи» (В’ячеслав Мізін та Олександр Шабуров), на тлі «традиційного» актуального мистецтва вирізняється. Їхню сповнену іронії та арт-провокацій творчість сприймають по-різному, від визнання до асоціацій із цирком чи «кавееном». Водночас самі «Сині носи», які брали участь у Венеційському бієнале та Московському бієнале сучасного мистецтва, іронізують з «класичних» перформансів. Художники кажуть, що їхнє мистецтво, адресоване «піонерам і пенсіонерам», є демократичним за формою і змістом, а свою технологію називають «тяп-ляп-арт».

Їхні арт-провокації викликали скандали, їх затримувала митниця, вони були об’єктами судових позовів. Зокрема робота «Ера милосердя» з міліціонерами, які цілуються на тлі беріз, обурила тодішнього міністра культури Росії Олександра Соколова, який назвав її «порнографією» і «ганьбою Росії». Пропонуємо розмову з одним із учасників арт-групи – Олександром Шабуровим (на фото – зліва).

— Ви «працюєте» зі стереотипами. Які у Вас стереотипи щодо України?

— У своєму мистецтві намагаємося зобразити стереотипи й водночас розуміємо, що в реальності все зовсім інакше, що візуалізуємо якісь абстракції, а є ще життя, до якого можемо доторкнутися руками, яке до цього не має жодного стосунку. Хоча, звісно, у Львові є і сало, і дівчата красиві, і майки з портретами націоналістів. Скажімо, у Польщі брудно, люди похмурі, грошей нема. Тут якось усе добре, усі задоволені, очі в усіх блищать.

— Ваше мистецтво, яке Ви декларуєте як демократичне, зрозуміле глядачам?

— Образотворче мистецтво, на відміну від, скажімо, музики й літератури, — одиничне, хоча й має якісь тиражні форми, як от: фото, відео. Тому образотворче мистецтво для досить вузького кола. Щобільше, воно має тенденцію замкнутися в тому вузькому колі й бути незрозумілим для навколишніх. Ми, навпаки, як художники – демократичніші, намагаємося зробити народницьке, більш зрозуміле.

— Ви свідомо це робите, аби розірвати оте коло?

— Не так свідомо, як інстинктивно, оскільки виховані в провінції. Коли я приїжджаю до Москви, у велике місто, то з’ясовую, що там усі поділені на дрібні тусовки й між собою фактично не спілкуються. І всі живуть замкнуто, тобто одні художники незрозумілі іншим художникам. А ми, люди з провінції, звикли робити щось таке, що сприймуть наші друзі десь на Уралі або в Сибіру, які не є художниками. Художники — не мислителі, вони інтуїтивно творять. Тому переоцінювати їхні розумові здібності не треба. 

— Якщо порівняти сприйняття актуального мистецтва в Україні, в Росії та в Європі…

— Скажімо, коли львів’яни займаються якимись перформансами та інсталяціями, і в них від цього мало не відбувається ерекція чи оргазм – це смішно. За кордоном усе це сучасне мистецтво поділено на два поверхи: маленький поверх займають зірки, які їздять, творять об’єкти для колекціонерів, а все решта — такий собі «собез», ніша для лузерів, асоціальних типів, щоб вони не ставали злочинцями, наркоманами. Їм дають майстерні, щоб вони займалися якимись дурницями і не чіпали суспільство. А ми в Радянському Союзі дивилися і думали: як це цікаво! Ах, будемо займатися цими перформансами! А за кордоном нема жодних перформансів, розкрию вам таємницю. Розумієте, про що я? Бо для них це – звичайні вистави, вони не перекладають, як ми, з англійської. А ми надаємо якогось надзвичайного сенсу… Через 10 років раптом з’ясувалося, що неважливо, яким мистецтвом займаєшся, традиційним чи актуальним. Адже 99% перформансів — така сама нісенітниця, як коли малюють пейзажі чи натюрморти.

Тому розуміють чи ні — не те питання. Бо якщо він нічого не хоче сказати, то що його розуміти? Він щось там рохкає. І чого рохкає? Ненормальний якийсь. Але нехай краще повзають у палацах мистецтв, ніж торгувати наркотиками або когось у підворіттях рубати сокирою.

Свого часу була ідеологічна війна, так сталося, що на Заході народжувалися нові форми. І ми в Радянському Союзі всі хотіли бути західними художниками, займатися перформансами й інсталяціями, а потім раптом приїжджаєш і розумієш, що там своїх таких художників повно. І думаєш: а що в тебе унікального, які твої традиції за спиною? А традиції ті самі, тут я не ділю їх на українські та російські, бо вони однакові: візантійський іконопис, так званий російський авангард початку століття (я не ділю Малевича чи Шагала за національністю) і соціалістичний реалізм.

У вас, в Україні, ще більш романтичний період, а в нас уже неважливо, картини ти малюєш чи в інших жанрах працюєш, а має значення, що сказати хочеш. Бо тільки за те, що ти робиш перформанси, тобі медаль не дадуть і автоматично в історію мистецтв ти не потрапиш.