Олександр Сухоліт: «У будь-якому випадку в центрі скульптури повинна стояти людина»

Вплив київського скульптора Олександра Сухоліта на художнє середовище як столиці, так і загалом України важко переоцінити. Самостійно або з групами однодумців він створював цілі стилі у скульптурі, поєднував найрізноманітнішу техніку й жанри, отримуючи парадоксальні, проте незмінно талановиті результати; його статус культового художника всього покоління 1990-х — цілком заслужений. Пропоноване інтерв’ю увійде до каталогу масштабної персональної виставки Олександра Сухоліта, яка відкриється восени в київській галереї «Ательє Карась». Також нещодавно із творами художника можна було ознайомитися в Українському домі, де минулого тижня завершився Великий скульптурний салон у рамках проекту «Арт-Київ».

— Коли ти зрозумів, що будеш скульптором?

— Ніколи. Так само, як я не мав наміру в цей світ народжуватися або заводити дітей. Усе це відбувається з нами. Зі мною сталося те, що я став скульптором.

— А була така мить, що ти зрозумів, хто ти?

— Період, коли я зрадів, що хорошу професію собі обрав, — початок навчання в нашому Художньому інституті. І це не тому, що я туди вступив, а тому, що на моєму шляху зустрівся Олександр Кривоніс — людина, в малюванні дуже глибока. Це співпало з моїм переїздом із Закарпаття до Києва 1979 року. Тоді я відкрив очі на мистецтво малювання Відродження. Точкою відліку був Мікеланджело. Як він мислив, як бачив світ, і те, що побачити не можна, як це невидиме виражалося в символах зримого світу — цією естетикою він мене заразив. Я відкрив, що бачити світ очима художника — це чудово, і намагався навчитися так само малювати.

— Що тобі дало формальне навчання?

— Я не зустрічав художника, який би не вчився. Все-таки освіта дає особистості побачити, що відбувалося у світі, дає своє благословення. Навіть коли тебе нічого не вчать — достатньо в цих стінах посидів і вже все знаєш. Можна багато розповісти про те, як місце впливає на людину. Ось наш Художній інститут знаходиться в хорошому місці, хороші майстерні, й тим більше на території колишньої семінарії — там комфортно. А ось 1984 року, коли мене на диплом не хотіли пускати, я поїхав до Москви. Відразу не сподобалися ці стелі низькі. Мілкість у просторі трансформується у мілкість мислення.

— І ти повернувся?

— Я не знав, чи візьме мене Олександр Лопухов, тогочасний ректор, він особисто «ганяв відьом», міг вигнати людину за куріння в туалеті. Такий собі Ніцше... Я потрапив під роздачу як ідеологічний ворог. Але кілька місяців по тому прийшов новий ректор.

— Виходить, період підпілля тобі не довелося пройти?

— А я не підпільник... Я хлебнув від Відродження, мені подобається, коли все гармонійне й вільне. Тому я не вважаю себе цілковито сучасним художником у загальноприйнятому значенні. Навіть можу сказати, що я постмодерніст у якомусь сенсі слова.

— Звучить доволі несподівано.

— Мої речі поза часом. Це, звісно, моє трактування: постмодерністи показують, що час скінчився, міфологія вмирає, а рефлексія естетична лишилася, і потрібні образи, ідеали.

— Що тоді залишається художнику?

— Він стає постмодерністом, іде у книгу. Згадує, що було в Італії або в якусь іншу епоху, й робить це. Я пішов до палеоліту, взяв той матеріал, і в міру свого академічного виховання його окультурив — усе одно що приручив дику тварину. Я відділив давнє мистецтво від тих релігійних переконань, для мене це було грою та філософією. Я збагнув, що, малюючи тварину й людину, зображаю символічно художника як пастуха, а мистецтво — як тварину. Її потрібно випасти, щоб не зруйнувати цю живу стихію, щоб мистецтво не перетворилося на схоластику, щоб воно дало, зрештою, молоко, дало радість. Де утворюється молоко?

— Де?

— У глядача в душі. Він дивиться — і йому добре. Зиск такий йому від цього, щастя відкривається. І це повинно дати саме мистецтво. Не направити людину, щоб вона щось зробила — ні, радість треба задарма дати, навіть тому, хто не здатен зрозуміти — просто щоб він відчувати не розучився. Це єдиний критерій. Таким чином, можна сказати, що я той постмодерніст, який хоче зробити сучасною архаїчну, первісну, стихію, коли мистецтво було сильне, барвисте й багате.

— Давай про пізніший час. Один із найбільш знаменитих, певно, твоїх проектів — «Азбука». Не міг би ти розповісти про це?

— Окрема тема... Ми товаришували в той час із Сашею Рідним із Харкова. Скульптор дуже цікавий і людина хороша, м’яка. Ми один одному дуже симпатизували, обидва Олександри, обидва кмітливі. «Азбуку» ми задумали з ним. Пізніше знайшли гроші на камінь і на стипендії для скульпторів. Зібрав я всіх у себе на ділянці, всі молоді, весело почали щось робити. Щодня обговорювали, з чого складається світ. Хотілося зрозуміти структуру простору, в чому його вплив, що є верх, що є низ, що є світова лінія, яка відповідає лінії горизонту, що є вертикальна вісь, яка є живим символом сходження вниз і вгору. Така суто наукова робота вийшла, не позбавлена, втім, співчуття до серця: поняття веселили душу, тішили чистотою ідеальних сфер, відкритих нами. Ми «Азбуку» назвали семінаром — певним тренуванням розуму, естетичної уяви, зосередженим на первозданних сутностях, із яких, власне кажучи, потім склалися цивілізації.

— І де виставилися?

— У галереї «Київ», 1992-го. Ввечері внесли «Перший день» — у нас усе було, як у езотериків. Перший день — день світла. Повісили модульні об’єкти, які світилися, для нас це була початкова точка, пластичне рішення світла у просторі; пітьма була Матір’ю всього, а світло — виміром, початком світу. Світло давало одну вагову категорію, пітьма — іншу. Коли дивишся на пітьму, вона не має виміру, це ніч, нескінченність. Світло кінцеве, воно працює. Ось коли ти встановлюєш, припустімо, лампочку з конусом-абажуром, і внизу з’являється яскравий шмат світла, то достатньо у темряві й цього кружальця. Світло поставили — а ще каміння є, і зараз ми його туди вноситимемо. Все таке театральне... Другого дня було творення простору, третього — землі, четвертого — неба, п’ятого — людини, шостого — будинку, сьомого — безлічі. Кожен мав своє тлумачення. Приходили люди, всім дуже подобалося. Ми втягнули великі блоки; вечір, зима, рано темніло, лампочки жовті, синій колір, біле каміння, камінчики маленькі, модульні об’єкти, вертикальна лінія посеред залу — все дуже живописне. Модульний зріз у вигляді відколеного стального кубика розміром із сірникову коробку на рівні плечей, скажімо. Всі ці рівні ми відмірювали, встановили не суб’єктивно, як будь-який інсталятор робить, ми зробили реконструкцію тієї інсталяції, яка нас вела давно: адже насправді вона породила всі культури, починаючи з Єгипту — все підкорялося цим закономірностям. Композитор відбиває такт, але коли ми слухаємо музику, ми цього не бачимо. Точнісінько так само у скульптурі — все є. Скульптор зробить, припустімо, лежачу фігуру — і навряд чи хтось помітить там нижню, верхню лінію, навряд чи хтось шукатиме, куди повернута вісь світобудови. Тому ми говорили, що все, зроблене в «Азбуці», не має авторства, що це природа, ми як Ньютон — відкрили щось, що є у природі, але не винайшли. І роботи не були підписані. А потім минуло багато років, і я вирішив, що ця «Азбука» — моя, бо ніхто більше на неї не хворів.

— І що потім?

— Щойно закінчилася наша школа, ми розбіглися, я лишився з іконами, потрапив до Візантії. У мене було те, що називалося кризою в мистецтвознавчих колах.

— Чому?

— Вирішили, що у мене поїхав дах, що я пішов до церкви. До мене прийшла мить покаяння. Я збагнув, що щось вигадувати треба, лише маючи здатність потім це все привести в безпечне місце, одягнути у притчу, щоб ніхто не бачив: відкрив, але нікому цього не показав. Адже зрозуміють, що це є рушійна сила природи і застосують її вульгарно. Цей період був для мене лікувальним. Для мене було божевільним відкриттям після вивчення церковного розуму, що космос не має розуму, що все працює за якимсь принципом, але принцип мертвий сам по собі, а розум може бути тільки у духовних сутностей. Сталося розділення: сфера інтелектуальна перестала змішуватися зі сферою тілесною або емоційною. Шість років я нічого не робив. Різав ікони, їздив до Єрусалима. Ось це християнство зі мною трапилося як велика милість.

— Чи відбилося це на скульптурній діяльності?

— Я став художником, який із палеоліту розумом переселився до Візантії. Бачиш, як легко. Але щоб пережити це, треба себе приготувати. Я в цей час ні м’яса не їв, ні молока, ні сиру. Я боявся. Я закопав свою «Азбуку» в яру, весь тираж, зрікся цього окультизму доморослого. Зі мною через це розійшлися Саша Рідний, Рома Кухар, Паша Маков; чи, можливо, так потрібно було... І взагалі, всі друзі чомусь різко перестали зі мною спілкуватися, я лишився один.

— Але потім все ж повернувся?

— 2001 року відбулися історичні зрушення, паралельно й у мене щось сталося. Я почав ліпити скульптуру. Це моє повернення в той стан, із якого я починав. Зараз я міг би сказати, що не маю кумирів, що хоч куди б я подивився, мені здається, що мені легше дивитися на свої роботи, бо вони недороблені, вони мене підштовхують їх переробляти, поліпшувати. Як китайці ієрогліфи пишуть по тисячі разів, аби відпрацювати щось. І в такий спосіб, мені здається, можна наблизитися до головних світових досягнень. Але ці роки, коли я повернувся до скульптури, я не працюю з натурою. Мені здається, що людина, яка пройшла школу, розуміє, що лінія у просторі працює, бо ти туди вклав душу. А навіщо вкладати душу в якусь Інну чи у Василя? Ти пишеш те, що душа твоя знає про людину. І хіба не може душа через тіло, в якому прожила багато років, намалювати своє ідеальне як індивідуальне? Коли тобі сниться щось — хіба воно не живе? Все це відбувається всередині твоєї душі й ніде інде. За сильної уяви та розуміння того, що ти сам із себе, любов’ю народжуєш цей образ, — хіба він не є тобі як блага галюцинація, і хіба ти не дотримуєшся чуттєвості образу? І тому я працюю без натури. Зараз у мене епоха, коли без натури набагато живіше й краще виходить.

— Це і є твоя філософія форми?

— Моя філософія форми у скульптурі постає з моєї релігійної основи, а вона не безособистісна. Моє пізнання божества — суто антропоморфне. Я можу з упевненістю сказати, що Бог приходить до нас олюдненим. Хоча я вивчав божество як божество, а не як особистість, це все одно привело мене до антропоморфного сприйняття божественної природи. Божественна природа зосереджена для людини в людині. Святий Дух не схильний до тих виявів, де немає людського модусу. Тож під скульптурою я маю на увазі саме людську діяльність. Для мене форма антропоморфна. У моєї скульптури повинна бути обов’язково голова, повинен бути живіт, повинні бути діяльні елементи — руки, повинна бути можливість пересування у просторі — тобто ноги. Я визнаю також форми, що мають аналогії у тваринному або рослинному світі. Абстрактні образи у скульптурі також мають своє звучання та призначення, але, в будь-якому випадку, в центрі повинна стояти людина. Будь-яка абстракція, якщо вона має декоративно-прикладне значення за своїм фізично-просторовим завданням і допоміжне значення за моральністю, і свою естетику співвідносить із людським буттям, — для мене існує, вона не фальшива. Тема розлога... Для мене форма складна й адекватна життю. Іншими словами, форма і життя для мене — це одне й те саме. Я люблю, коли форма дихає — як людина дихає. Коли у неї є розширення, є вдих і видих. Така форма, мені здається, завжди буде духовна. Бо коли є дихання — є дух.

— Залишається тільки запитати: що ж таке скульптура?

— Один із Богом даних нам способів естетично виразити духовний стан людства як певну життєву іпостась часу. Художник виражає свій час, він мов такий собі жрець, здатний почути трубу ангела цієї історії, він мовою фізичної субстанційності показує стан духовний. Мені цікавий простір, який сама скульптура народжує в моєму серці як духовне розширення.

— Але те, що ти робиш, ліпиш, — це не суперництво з Богом?

— Змагання похвальне. Бог дав нам покерувати, і свобода саме в тому, що не сказав — куди керувати. Богу дуже хочеться, щоб ми Його не наслідували, а змагалися у творчості — як Він світ створив і відпочивав від справ своїх, а решта — ну ось, бачите, світ створений, продовжуйте далі в тому ж дусі. Дав нам свою силу все самостійно робити. Не просто «магання», а «з», а з ким «з»? З ким разом? Із Духом Святим допомагає несину божому стати наче Син Божий, тобто всиновитися через справи. Ніхто без творчості не може всиновитися. Щоб Бог твою територію прийняв, треба, щоб ти її подібно до Нього зробив. Тобто треба змагатися. Як Він. Тому я й кажу — якщо голова, руки, ноги є, навряд чи Бог не прийме таке мистецтво. А якщо немає — як Бог зайде туди, де немає душі, де немає голови?