Василь Махно: «Нью-Йорк - світ, але все ж не Всесвіт»

Василь Махно добре знаний в Україні та зарубіжжі як поет, есеїст, літературний критик та вчений. Зараз він мешкає в Нью-Йорку, тому наша розмова про нове поетичне світобачення, успіх за кордоном, кризу української драматургії та молоде покоління в літературі відбулася так, як і все в наші часи – віртуально.

Василю, після переїзду до Нью-Йорка чи якимось чином реформувалося в тебе поетичне світобачення – чи змінилися теми, метафори, список улюблених письменників?

Це цікаве питання. Я багато разів на подібні питання уже відповідав, однак тепер хотів би дещо розширити тему. Так склалося, що мій переїзд до США збігся із моїм внутрішнім бажанням дещо змінити у своїй поетичній творчості (формально і тематично). Я уважаю, що кожен поет, якщо він серйозно ставиться до свого ремесла, обдумуючи свою творчість, - бунтує супроти себе, щоби увиразнити, або упорядкувати структуру своєї мови, поетичної форми etc. Звичайно, що творчість взагалі, а поетична зокрема, – це поєднання раціональних та ірраціональних елементів у різних комбінаціях. Отож, починаючи формувати свою книжку «Плавник риби», я відчув певну в’язкість мови та опір форми. На той час, я мав доволі широке уявлення про сучасну европейську літературу завдяки, в першу чергу, можливості протягом року жити у Кракові.

У середині 90-х польські книжкові крамниці рясніли виданнями сучасної польської та іноземної літератури, котрих в Україні попросту не було.

Переїзд до США безпосередньо вплинув на зміну моїх віршів.

Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе. В якийсь момент, особливо, мабуть, це помітно у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші.

Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо по-перше гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості – стала дещо іншою. Пам’ятаю як на нью-йоркській презентації моєї, перекладеної на польську мову збірки Богданом Задурою, її ведуча Анна Фрайліх відзначила свіжість моїх нью-йорських візій, додавши, що вони цінні тим, що це погляд неофіта. Свіжака. По-друге – усе-таки Нью-Йорк - світ, але все ж не Всесвіт.

Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстаркції і влилось більше конкретики, живого матеріялу. Хоча, зрештою, збоку видніше.

Під час твого останнього поетичного вечора в Тернополі ти зауважив, що культурне життя в країні і місті наче завмерло. Це враження викликане контрастом із галасливим Нью-Йоркським культурним життям?

Річ у тім, що мій виступ у барі «Коза» у Тернополі відбувся саме після двох міжнародних фестивалів у Німеччині та Румунії, в яких мені довелося брати участь. Тому так я висловився конкретно щодо Тернополя, а не цілої країни. Принаймні, у Тернополі я не побачив за 10-12 днів того, що сьогодні уважаю за культурне життя - радше все це мене розчарувало. Я не маю ніяких претензій щодо свого читання у «Козі» (читав я 2,5 години при виповненій публікою залі і, що особливо потішило, більшість із пристуніх - це молоді люди). Але також я побачив чи відчув якийсь занепад, підміну понять, певен сюрреалізм...

Без сумніву, що «галасливий Нью-Йорк» впливає на мої оцінки і симпатії.

Хто з українських авторів найбільш приємно вразив тебе у 2008 році?

Я не так докладно стежу за українською літературою, хоча не можу сказати, що мені цілком байдуже, що там відбувається. В Нью-Йорку українські книжки потрібно замовляти через посередницькі фірми. Звичайно, що виручає інтернет, а також особисті контакти.

Я з цікавістю читав новий роман Аскольда Мельничука, есеїстику Андруховича, книжку про Лесю Українку Оксани Забужко, поезію Наталки Білоцерківець, Мар’яни Савки та Івана Андрусяка, нові вірші (ще не друковані) Бориса Щавурського. Когось одного виділити важко...

Петро Мідянка каже: «Все менше стає патріархів і їх відхід, Немов хресний хід, як вчорашній хіт...». Як сприймаєш Великі втрати України у 2008 – відхід Римарука, Кожелянка, Покальчука? Чи вдасться літературі оговтатися і заповнити цю нішу новими якісними продуктами у 2009 році?

Це втрати, яких нічим і ніким не компенсуєш.

Блискучий поетичний голос Римарука, цікава наративна пропозиція Кожелянка і багатогранність Покальчука – це уже історія. Але про їхню актуалізацію у культурному просторі мусять подбати живі.

Сьогодні в Україні відчутно потужнішим став молодіжний літературний рух. Як до цього ставишся і які імена б виділив?

Це просто чудесно, що це у нас є.

Мені подобаються вірші Богдани Матіяш, Любки, Лазуткіна, Горобчука, Коцарєва, стронґовського...

Знаєш, єдине в чому я заздрю вашому поколінню, це вашому відчуттю свободи.

Ти часто брав участь у всіляких літературних гепенінгах у різних країнах, багато перекладаєш. На фоні літератури інших країн – як виглядає література українська?

У кожній літературі є з десяток-два імен, котрі і складають її потенціал для світу. Українська література такий потенціал має, тому з цим більш-менш усе гаразд. Інша справа внутрішня ситуація в українській літературі – інколи мені видається, що дрімуче неонародництво в парі із пострадянською моделлю літератури, як не парадоксально, ще живучі.

А як трапилося з Індією?

Несподівано малаямський поет та прозаїк Тахом Раджеван зі штату Керала надіслав запрошення на Фестиваль і я подумав, що побувати в Індії на літературних читаннях - така нагода випадає нечасто, тому радо прийняв це запрошення - і поїхав. Такої екзотики і такого поєднання минулого із сучасним я ще не бачив у жодній країні. Індію я пізнавав через запахи і також через роман Арундаті Рой, котра походить з цього штату. Потім, уже у Нью-Йорку, ще раз перечитуючи її «Бога в дрібницях», я порівнював її візії зі своїми. В чомусь вони збігалися, а десь не перетиналися. Ця поїздка якось по-інакшому дала можливість погллянути на світ. Почалися індійські вірші та есе.

Яка твоя найбожевільніша літературна мрія?

Заробити на поезії мільйон доларів.

У Нью-Йорку мешкав і помер Іосіф Бродський. Знаю, що для вісімдесят- і дев’яностників він був знаковою фігурою. Чи відчувається для тебе його «присутність» там, чи все ж більший зв’язок є з баченням Нью-Йорка Лоркою?

До речі, я саме пишу есей про Бродського, в якому спробую частково відповісти і на це твоє питання і на деякі інші. Я багато думав про це, між іншим зустрічався і з людьми, які знали особисто Бродського у Нью-Йорку, це питання доволі метафізичне, оскільки Бродський досить мало писав про Нью-Йорк. Він уважав, що це місто описати неможливо, себто це надзавдання –«перенести» його на віршовану чи прозову мову. Бродський також не з великим пієтетом ставився до Лорки, напротивагу йому ставив вище Антоніо Мачадо.

Для мене Лорка усе-таки перший, мабуть, іноземець, котрий концептуально й поетично промаркував Нью-Йорк, тому він присутній у Нью-Йорку завжди. Богдан Рубчак у передмові до моєї книжки нових та вибраних віршів виводить «етимологію» деяких моїх віршів від Лорки. Мені попросту було цікаво накласти свої відчуття від Америки на Лорчин досвід, який, сподіваюся, дещо інакший.

Ти написав дві драми, що спонукало?

Це, мабуть, вийшло із цікавості. А також з усвідомлення тупикового періоду в сучасній українській драматургії. Я знову ж таки не можу похвалитися, що читаю і знаю всю драматургійну продукцію чи всі театральні постановки в Україні, але те, що це найбільш голімий жанр в нашій літературі – це точно.

Перша річ - це драма-оперета про життя українців у Нью-Йорку, у бруклінській дільниці Coney Island. Ну яке це життя? Це історія опущених алкоголіків Вані та Колі, з якими вештається мексиканець Педро, - це одна лінія сюжету - горизонтальна, а інша- вертикальна, збори двох хвиль української еміґрації – повоєнної і пострадянської. Трагікомедія. До речі, спершу опублікована у перекладі Богдана Задури у польському журналі «Krasnogruda», потім було записано моє читаттня цього тексту на DVD, а тоді аж - видрук у «Кур’єрі Кривбасу».

Друга драма - з «ніжною» назвою «Bitch/Beach Generation», назву котрої я перекладаю як СучоПляжне Покоління значно складніша за структурою, в якій поєднано античний, шекспірівський та абсурдистський топоси, які приправлені ще й недавньою радянською минувшиною. Ця п’єса була надрукована e Київській Русі з прекрасними ілюстраціями та гарним дизайном.

А як з постановками?

З цим сутужніше. Хоча якісь перпективи існуюють - і це гріє душу. «Coney Island» читає київський Молодий театр. А «Bitch/Beach Generation» виявив бажання прочитати тернопільський театр.

Чи є ностальгія за Україною, чи хочеш повернутися?

Я міг би відповісти сакраментальною фразою, що Україна там, де я.

Але ні від чого не зарікаюся, поки що мені цікаво у Штатах.