Василь Шкляр: «Як тільки щось українське переходить за межі Поплавського чи Сердючки, українофоби починають вити»

Чому в Указі Віктора Януковича про присудження Шевченківської премії немає прізвища Василя Шкляра, якому Шевченківський комітет присудив премію в галузі літератури за роман «Чорний ворон» («Залишенець»), Віктор Янукович промовчав. Чи це реакція на відкритий лист письменника, в якому він просить Януковича відтермінувати вручення йому премії, доки у владі є Дмитро Табачник, знаний своїми українофобськими висловлюваннями? Чи Віктор Янукович вирішив зігнорувати рішення Шевченківського комітету (який він сам призначив) і не давати Василеві Шкляру премії (нагадаємо, 25 лютого директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький звинуватив роман «Чорний ворон» у ксенофобії)? Зрештою, запитувати Віктора Януковича про причину його рішення немає сенсу, адже дочекатися адекватної відповіді годі. Заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман, відповідаючи на запитання журналістів, чи є шанс у Василя Шкляра отримати Шевченківську премію, сказала: «Звичайно. Він же не відмовився, він попросив відкласти і в Указі це передбачити: щоб зараз не було його прізвище в Указі, а було воно тоді, коли прийде на то час». 
У розмові з Василем Шклярем – про відставку Дмитра Табачника, повстанську армію на сході України та екранізацію «Чорного ворона».

— Як би Ви сформулювали місію свого роману, його важливість, враховуючи всі події, що відбулися нещодавно?

— Я не думав про місію роману. Я написав книжку про дуже важливий період у нашій історії, найбільш замовчуваний, найбільш цікавий для мене. Я від самого початку казав, що це буде книга мого життя. Мені дуже приємно, що реальність перевершила мої сподівання. Книгу прочитали чимало людей, вона мала успіх навіть до цього шуму й не потребувала особливого піару. Її дуже добре продавали і на заході, і на сході: скажімо, українська книгарня в Одесі сплачувала оренду лише завдяки продажу «Чорного ворона».

— Один із важливих аспектів «Чорного ворона» — те, що Ви показуєте, що повстанський рух був не тільки в Західній Україні, на великій Україні теж була визвольна боротьба…

— У нас склався такий стереотип, що повстанська боротьба — галицький феномен, що це УПА. А насправді то тоді, то тоді ця боротьба тривала на всіх теренах України. І в 20-х роках XX ст., навіть тоді, коли вже скрізь була диктатура чужинців, встановилася радянська влада, далі тривала боротьба в лісах. Українська повстанська армія була на сході. Армія УНР уже в 1919 році зазнала поразки, Петлюра навіть зняв із вояків присягу. Сказав: розходьтеся, хто куди хоче. Тоді наші козаки армії УНР сказали: ні, ми продовжимо боротьбу вже як партизани, підемо в запілля ворога. Так почалася історія Української повстанської армії на сході. Потім ця армія пройшла дуже героїчний шлях. Був другий зимовий похід під проводом генерала Тютюнника… Ця армія зазнала краху восени 1921 року. Вже не було надії на визволення, але повстанська боротьба тривала, як і на заході, це ланки однієї боротьби, починаючи з Крут. Росія пішла на Україну (після проголошення УНР) війною, це була українсько-російська війна, яку історики досі називають громадянською війною. Наші вороги в нинішній Україні більш-менш стримано ставляться лише до Крут, мовляв, там були діти, юнаки. Але якщо простежити долю тих, хто вцілів, то побачимо, що Аверкій Гончаренко, який був під Крутами, опинився не в Радянській армії, а в дивізії «Галичина». І повстанський рух УПА в Західній Україні продовжив традицію боротьби на сході України, вояки УПА виховувалися на досвіді повстанської боротьби на сході. І цього ніхто не приховував. Величезне значення мала книжка Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яка вийшла у Львові 1934 року. Мирослав Симчич, сотенний УПА, який досі живе в Коломиї, теж про це казав, що вони і псевдо брали ті, які були на сході, і використовували партизанську тактику боротьби. Не знаю, чому такою великою несподіванкою, навіть відкриттям став мій роман, зокрема для багатьох інтелігентів, інтелектуалів, які кажуть: ми не чули, ми не знали такого! Звісно, вони не знали, бо цю сторінку замовчували, навіть знищували чекістів, які намагалися похвалитися своїми подвигами і згадували сторінки холодноярського повстанства. Мені дуже приємно, я досяг своєї мети. Те, що хотів показати людям, до них дійшло. Роман справляє глибочезне враження на багатьох читачів, на широкі верстви. І саме це так занепокоїло українофобів. Бо вони завжди піднімають свої голоси, коли з’являється якесь яскраве явище, глибоко національне.

— За Вашими відчуттями, директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький (який видає твори Дмитра Табачника), звинувачуючи Вас у ксенофобії, діяв від імені влади чи це його особиста ініціатива?

— Думаю, його нацькували на мене, зробили йому ведмежу послугу. Вважаю, що він став рупором у чиїхось руках. Він — видавець і виявив свою літературну непрофесійність. Не знаю, можливо, сучасним видавцям і не обов’язково розумітися на літературі, він же бізнесмен. Але він городив просто дурниці про ксенофобію, що от, мовляв, слова «жид», «москаль» можна вживати в мові персонажів, але не в авторській мові. Насамперед хочу сказати, що не маю наміру ні перед ким виправдовуватися, але кожен побачить, що мова йде від отамана, а по-друге, навіть авторську мову називають невласне прямою мовою, є такий термін, коли автор свої слова вкраплює в потік свідомості героя. Це вже літературні тонкощі. А без архаїзмів, без тодішніх понять неможливо створити історичний роман, передати колорит епохи, її запахи. Інакше було б штучно. Один із моїх опонентів у програмі Дмитра Кисельова «Велика політика» сказав, що тепер із творів Марка Твена викидають слова «нігер». То це чоловік дуже вульгарно розуміє, ніхто не викидає, хіба що роблять адаптацію класичних текстів для маленьких діток, так само, як адаптують Біблію для діток чи для лесбіянок, чи інших меншин. А в класичних виданнях змінювати слова в текстах Марка Твена — те саме, що зривати хрести з церков, що робили нелюди нещодавнього часу. Ці люди знають, що не мають рації у своїх підходах, але їм треба було зчинити цей галас, як вони завжди роблять. Як тільки щось українське переходить за межі Поплавського чи Сердючки, українофоби починають вити.

— Можливо, влада пошкодувала про те, що проґавила, не проконтролювала присудження Вам Шевченківської премії, і тому напередодні підписання Указу Президента здійняли цей галас…

— Як вони можуть шкодувати чи не шкодувати? Є Шевченківський комітет, до якого входять видатні митці. Шевченківський комітет очолює великий поет і порядна людина Борис Олійник, який створив нормальну атмосферу, без усяких інтриг дозволив людям голосувати по совісті. З 23 учасників (не було Богдана Ступки та Вадима Писарєва) 17 голосів набрав «Чорний ворон», 6 осіб за нього не проголосували, а комітет призначав Президент Янукович. Ніколи в історії не було такого, за всі роки незалежності і в попередні часи, щоб президент чи колись перший секретар ЦК не підписав рішення комітету. Такого не буває. Підпис президента — формальна річ. А те, що вони почали ці крики, то це не тільки на мене. Те саме було, може, не так гучно, із Марічкою Матіос, яку звинувачували в порнографії. Мене теж звинувачували і в порнографії, і в ксенофобії. 

— На Вашу думку, якщо звільнять Табачника, Янукович підпише Указ про надання Вам премії?

— Думаю, що коли Табачник піде, буде виконано мою вимогу, то Янукович підпише, він же — Президент України, він не може зневажити комітет, який він затвердив. Тим більше, що зараз зібралися фактично всі сущі в Україні лауреати Шевченківської премії, насамперед, письменники, а також художники, артисти, театральні діячі, композитори, і вони готові зі мною йти на дуже рішучі кроки. Ми тепер не обмежимося заявами, як колись зверталися до влади: вимагаємо звільнити такого-то. Ці протести тонуть на рівні «Літературної України», на них немає жодної реакції. Тому мусимо рішуче запитати владу іншими методами: чи на нас зважають, чи ні, чи ми потрібні тут, чи нам і далі плюватимуть в обличчя, а ми терпітимемо? Я побачив, що настали часи зневіри, перестали протестувати й студенти. У всіх опустилися руки, тому я, щоб розворушити цю байдужість, зважився на цей непростий для мене крок.

— Чи Ви не вважаєте за доцільне провадити боротьбу і з Януковичем, а не тільки з Табачником?

— Я що, титан, щоб боротися ще й з Президентом? Я ж чітко сказав свої вимоги.

—  Як ставитеся до ініціативи зібрати для Вас кошти, аналогічні до суми Шевченківської премії (250 тис. грн), аби, за словами Юрія Андруховича, у такий спосіб щось довести владі?

— Це добра ідея. Я дуже шаную ідею Юрка Андруховича. Мені було дуже приємно почути про це з уст такого авторитетного письменника. Я ще раз зрозумів, що я не сам, що за мною — багато людей. Я говорив про лауреатів Шевченківської премії, але, окрім них, є не менш авторитетні письменники, такі, як Андрухович, а також Герої України. Я дуже їм вдячний за солідарність у цю годину. Єдиний нюанс — ще раз кажу, не хотів би, щоб зібрали гроші мені: на, мовляв, ти зробив громадянський вчинок, ми тобі за це компенсуємо. Але буду дуже вдячний, якщо справді зберуть якісь кошти — спрямую їх на екранізацію роману «Чорний ворон». 

— Щодо екранізації. Єжи Гофман досить серйозно поставився до ідеї зняти фільм за романом «Чорний ворон», і як режисер він Вас цікавить?

— Єжи Гофман — цікавий режисер, він — митець зі світовим ім’ям. Українці добре сприйняли його фільм «Вогнем і мечем», де він навіть згладив гострі кути роману Генрика Сенкевича. Антиукраїнських мотивів там фактично не лишилося, багато зроблено на українському мелосі, фольклорі. Колись Гофман мав знімати фільм про Тараса Бульбу, йому група «Індустріальний Союз Донбасу» пообіцяла великі гроші. Гофман хотів знімати «Тараса Бульбу» за моїм перекладом першого варіанта цієї повісті, яку потім спотворив сам Гоголь під тиском російських критиків. У першому варіанті не було тих вигуків про «русскую землю», і Тарас Бульба наприкінці не кричить, що «не будєт в міреє сіли, каторая би нє пакарілась русскаму царю». Тобто немає деградації митця до російського самодержавства. Але потім наші бізнесмени побили горшки з поляками, проект зірвався. І, як ви знаєте, фільм зняв Володимир Бортко… 

Спершу я хотів, щоб стрічку за романом «Чорний ворон» робили тільки українці. Але коли ми провели творчий конкурс, побачили, що немає режисера, який би загорівся цією темою. Мені й дотепер приносять диски зі стрічками, але це документальні фільми або короткометражні, за якими важко визначити стилістику великого повнометражного фільму, який претендує на статус блокбастера. Тому я знову вирішив звернутися до Гофмана. Зустрічався з польськими письменниками в Києві, які добре його знають. Вони передзвонили і сказали, що Гофман дуже зацікавився цією тематикою. Вона йому близька, бо він нещодавно зняв фільм про російсько-польські взаємини 20—30-х років. Сказав, щоб надіслати йому синопсис (стислий сюжет книжки).

— Як просувається збір коштів на екранізацію, чи не зголосився хтось із великих меценатів?

— Є багато натяків про готовність надати кошти. Думаю, гроші підуть. Просто люди зараз у стані невизначеності, як і я. Потрібно, щоб була творча група, автор сценарію, головний режисер. Гроші даватимуть під конкретне ім’я, під авторитет. Тому коли ми визначимося остаточно з режисером (я не кажу, що це питання вже вирішено), будемо проводити серйозні акції, аж до аукціонів і, думаю, під серйозний проект підуть головні кошти.

Фото з сайту kyivpost.ua

Розмовляла Наталя ДУДКО, «Ратуша»