категорії: стаття

Весільні звичаї: викрадення та викуп

теґи: Хутір Савки, весілля, весільні звичаї, викрадення нареченої, етнографія

Серія – українські весільні звичаї.

Весілля в українському середовищі здавна сприймається як запальне і зворушливе дійство, насичене драматичними подіями, піснями і веселощами. До нього готувалися, на нього чекали. Це була одна з головних подій в житті людини, тим паче що найчастіше шлюб брали раз і назавжди.

Почувши про весілля багато хто уявляє наречену в білій сукні і з фатою, весільний кортеж, багатий банкет у хорошому ресторані, різноманітні викупи та конкурси. Але чи замислюємось ми у клопоті весільних приготувань над походженням усіх весільних обрядів та їх витоками?

Звідки беруть початок сучасні українські весільні звичаї та яке походження весільних традицій, яких ми так невідступно дотримуємось?

Викрадення – найдавніша форма шлюбу

Весільні звичаї. Викрадення нареченої. Викуп

Володимир Оленберг "Викрадення нареченої"

Правда, за давніх часів, шлюб не був аж надто урочистим, і гучна весільна обрядовість зводилася до того, що хлопець просто викрадав дівчину, яку хотів мати за дружину. Така форма шлюбу була характерна для всіх давніх слов’ян.

Фата – поширений і до наших днів елемент весільного одягу. Походить вона від звичаю накривати дівчину при викраданні шматком тканини, щоб не було чутно її крику.

На нашій землі така форма шлюбу була поширена в IV—VII століттях. Зазвичай хлопець войовничо нападав на дім коханої або викрадав її біля ставка чи річки, куди вона часто ходила набрати води. У давні часи думкою молодої не опікувалися, але згодом хлопці почали узгоджувати це з дівчиною, тобто викрадати кохану з її згоди.

 

Трохи трансформованим, без усілякого насильства звичай викрадення нареченої зберігався дуже довго. І це мало місце не так уже й давно, у XVII столітті такі випадки не були поодинокими.

Відомий французький інженер Гійом Левассер де Боплан у своїй книжці «Опис України» так розповідав про цей звичай:

«Хоча селяни є підданими майже на зразок рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться, під час загального танцю панночку, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби селянин зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося (бо інакше він загине) втекти звідтіля до сусіднього лісу.

Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж дівчина цього не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати».

Француз зазначав, що для вдалого викрадення вкрай важливо було заручитися підтримкою дівчини.

Проте представники церкви в особі місцевих сільських священників виступали категорично проти цього «варварського» звичаю, навіть зі згоди наречених.

За викрадання дівчат часто призначали грошову «кару»: якщо хлопець викрадав дочку великого знатного боярина, то мав сплатити їй «за сором» п’ять гривень золота і стільки ж на церкву; за бідну селянку плата становила одну гривню золотом.

Віно, як прообраз викупу нареченої

Інший різновид давнього шлюбу — шлюб на основі купівлі-продажу. Вдаючись до нього, хлопець про все домовлявся з батьками дівчини, і вони мали зійтися в ціні. Плата нареченого батькам коханої називалася «віно».

Головним тут було умовитися з ними, дівчину часто й не питали про згоду. Куплена жінка вважалася особистою власністю чоловіка. Він, якщо хотів, міг покинути її і купити собі іншу. А жінка ж мала бути вірною своїй «половині», бо в ті часи вона цілковито залежала від чоловіка.

Звичаю купувати наречену за «віно» дотримувалися на тільки прості люди, а й сильні світу цього.

Анна вирушає з Царгороду до Корсуня

Прибуття царівни Анни в Корсунь. Мініатюра з Радзивілівського літопису. кін. XV ст.

Причому у такому випадку, зрозуміло, «віно» було незрівнянно більшим. Так, історія говорить, що Володимир Великий, аби взяти шлюб з царицею Анною, відступив грекам Корсунь і Крим «за віно, задля царівни».

Князь Ярослав віддав сестру за польського князя Казимира і отримав «за віно» вісімсот українських полонених.

Отже, такий звичай був на наших землях, хоч нині він і здається досить диким. Проте, коли говорять про традиційне українське весілля, то мають на увазі зовсім інше.

І викрадання, і купівля-продаж залишилися в ньому тільки як згадка про минуле, а сам шлюб, закріплений громадою і церквою, став великим священним дійством.

Джерела:

Таболкін Д. – «Дитяча енциклопедія: Українські традиції і звичаї», Харків «Фоліо», 2008.

Войтович В. – «Українська міфологія», Київ «Либідь», 2005.

Оригінал статті: Етнографічний музей Хутір Савки.