Влодко Кауфман: «Так, як намалював собор Святого Юра Новаківський, не намалював ніхто»

З нагоди 140-річчя від дня народження Олекси Новаківського, ювілей якого відзначають цього року, – розмова про геніального українського художника з сучасним митцем Влодком Кауфманом. 

…Коли я приїхав до Львова 1974 року, то перше, що мене вразило, — живопис Олекси Новаківського. Неймовірна експресія. Його постать для мене — неперевершений приклад того, чим Україна може пишатися. Закінчив Краківську академію і міг піти шляхом потужного польського художника, але повернувся до Львова і став українським художником. Новаківський — один із найпотужніших європейських живописців того часу. Інтелігентна людина, представник української еліти того часу. Думаю, поляки мали б нам заздрити, що він залишився українським митцем. Але якби він був у поляків, то світ знав би про нього.

Олекса Новаківський, як ніхто, відчував найпотужніші мистецькі віяння в живописі. І зміг стати страшенно самобутнім. Його ні з ким не сплутаєш, із жодним художником Європи, які працювали в сецесії, постсецесії, в модерні. Новаківський є Новаківський. Більше таких малярів нема. Настільки виокремитися з середовища і створити свою стилістику — дуже важко. Треба бути генієм. Були живописці, до яких у мене змінювалося ставлення: когось недолюблюю, когось розумію, когось переоцінював... А Новаківський як колись вразив, так і досі є неперевершеною постаттю, на картини якого дивлюся з диким захопленням. Мені важко пояснити цей феномен, але дуже пишаюся, що в нашій культурі є такий велетень, як Новаківський.

Як художник він знав, що тоді відбувалося в Європі. Можна робити паралелі з французькими художниками. Чомусь хочеться порівнювати його з Тулуз-Лотреком, знаходжу там перегуки. Новаківський — не самоук чи талант від Бога, якому Бог дав відчуття кольору. Він аналітик, інтелектуал, ерудит. Чітко усвідомлював, що робить, зіставляв свої роботи з творами провідних живописців Європи, не тільки Польщі. Мене дуже тішить, що це міг оцінити митрополит Андрей Шептицький. І те, що був контакт між Новаківським і Шептицьким, теж давало йому привід ще глибше усвідомлювати свою роль у суспільстві українському чи європейському. Бо ставлення Шептицького до Новаківського не було як ставлення до свого улюбленця. Шептицький — ще один велетень, який пронизливо відчував потужність постаті художника, який знав, що це дуже глибокий митець.

Якщо досліджувати тільки добу українства в мистецтві, якщо нас хвилює тільки державницька історія, з яскраво вираженими націоналістичними патріотичними рисами, то можемо говорити про багатьох художників, яких зараховуємо до українських у силу історичних, географічних, етнічних тощо обставин, не знаючи внутрішнього мислення цих митців. Тобто я не знаю, наскільки Пінзель міг бути переконаним українцем. А щодо Новаківського я впевнений: це один із найбільших велетнів української культури, який усвідомлював українське. За цим я загалом ставив би його на перше місце. Це надзвичайно важливий фактор. Бо усвідомлення дає подолання комплексу меншовартості. У наш час позбутися цього комплексу надзвичайно важко. У більшості представників культурної еліти він є. Вони щось доводять, навіть у тому, що на виставках обов’язково зазначають, що є українськими художниками.

Мені здається, що на першому місці має бути внутрішня переконаність. Тоді не треба малювати вишиванки і шаровари, щоб усі побачили, що я український художник. Я мислю по-українськи, говорю по-українськи, дотримуюся української іконографії. Це все — у підсвідомості, і цього достатньо, щоб бути українським митцем. А в часи Новаківського це було ще проблематичніше, бо нація існувала достоту на рівні плебейства. І виживати з поглядами на українство було важко. Це — ще один плюс Новаківського, який, на відміну від Франка, нікому нічого не доводив. Він малював, і малював без забав із вишиванками, а творив елітарне мистецтво європейського рівня. І це його внутрішнє усвідомлення — один із найважливіших проривних пунктів тодішньої української еліти.

Він карпатські притчі виводив на кшталт елітарної міфології. Як він подає Довбуша – не як просто собі п’яненького дурника карпатського… Його Довбуш — бог. Може, він чорний бог, чи ще якийсь. Але бог. Це національне міфотворення, і це важливо. Створив низку портретів еліти. Все це засвідчує, що він сприяв зміцненню української еліти.

Так, як намалював собор Святого Юра Новаківський, не намалював ніхто. І думаю, не намалює. Коли дивлюся, не припиняю дивуватися. І завершені твори, і ескізи. Малювати Львів так, як малював його Новаківський, — все одно, що піднімати себе за волосся, бо він міг бачити ззовні те, що мав усередині в крові. Це мало кому дано. Тому поняття «міфотворець» у хорошому розумінні дуже серйозно стосується його. Окрім того, що він форматор національної ідеї на рівні підсвідомості, а не прокламатор. І в тому, що українська культура існує — одна з найбільших заслуг Новаківського.

Велика Україна тільки починає розкривати потужність тієї еліти, яка була на Західній Україні. Пінзеля вже трохи знають. Думаю, з Новаківським буде так само. Він, на превеликий жаль, не посідає, наразі, належного місця в історії України.

Для мене Новаківський — революціонер. Він інженер української культури. Вибудовував, робив конструкцію, досліджував, відчував… Не ділив людей на еліту й нееліту, як Труш, а думав про ідею українства. Мені здається, що між ними не могло бути контакту, вони по-різному дивилися на багато речей…

Розмежування на стилістику мене завжди дуже дратувало. Думаю, Новаківський найменше переймався б тим, куди його зараховуватимуть. Якщо стилістично розумітися в тій добі, у місті, в якому він творив, можна назвати це і модернізмом, і пізньою сецесією, і експресіонізмом, і постекспресіонізмом… Ще один плюс його — в настільки широкому діапазоні. Але кожного окремо поданого з окреслень замало, щоб ґрунтовно обійняти його творчість.

У мистецькому аспекті Новаківський — однозначно бунтар. Усе, що нормально, доступно з погляду мистецької ідеології чи фізіології, йому було замало, він щось шукав, ламав, перекручував. Якщо дослідити від перших творів, «Портрету батька» та кількох сільських пейзажів, до пізніх робіт, то там неймовірний діапазон різниці. В останніх роботах така експресія, він уже був на межі абстракціонізму. Багато дослідників мистецтва вважають, що Новаківський як рисувальник потужніший, ніж як живописець. Я ніколи з цим не погоджувався. Коли він переходив у вимір фарб, то творив інший світ. Не можна порівнювати його рисунок і живопис. Для мене рисунки Новаківського не можуть бути самодостатніми, бо це преамбула, він розмірковує про те, на що треба вийти.

Він не вписується в рамки, виходить у світ абстракціонізму. Його живопис можна розглядати як експресивний абстракціонізм. Його карпатські пейзажі, водоспади можна порівнювати з пейзажами Ван Гога. Таке саме «божевілля», як у Ван Гога, було в Новаківського, коли він малював водоспади, завихрення води. Спостерігаючи за його творчістю, думаю, що Новаківський мучився. Бути спокійним, урівноваженим із таким мисленням було важко...