Володимир Пінігін: «Я — штурман «Летючого голландця»

Серед улюблених монотипій відомого львівського графіка Володимира Пінігіна, виставку творів якого експонує галерея «Прімус», — диптих із зображенням двох монахів: за плечима в одного з них — повна торба гріхів, другий свої вже відмолив... Але домінантна тематика виставки «Fantas marina II» — морська (пейзажі Ялти, Феодосії, Коктебеля). «Я жити без моря не можу, адже народився на Балтиці. А потім часто їздив до Криму, на Азовське море», — розповідає митець.

Представлені на виставці монотипії 2000-х і малюнки кінця 1980-х років характеризують як найромантичніші у творчості художника. Його морські пейзажі — «олюднені», з-за дерева чи каменю проступають жіночі обличчя, зміїні голови...
Про ідеї в мистецтві, про колір і кітч, про творення світу, якого не існує, — в розмові з художником.

— Як Ви тепер ставитеся до своїх ранніх творів?
— Художник щоразу має пропонувати щось нове, не можна дивувати своїми старими забавками. Але є роботи засадничі, з яких починався цикл, нова ідея... Їх я дуже люблю, а всі решта не є для мене надто актуальними тепер. Часто можна почути, що публіка хоче бачити позитивні, симпатичні роботи. Але якщо є якась ідея — позитивна, негативна, протестна тощо, то художник має її відобразити. Не можна, коли навколо такий «чудовий» світ, літати, як метелик-батерфляй, і робити вигляд, що все чудово. Змінився і світ, і я. Мої роботи — моя аплікація на цей світ. І позитивна, і негативна.
— Ви репрезентуєте львівську графіку. Наскільки самі співвідносите себе з львівською школою?
— У тому й річ, що я не відчуваю себе представником львівської графіки. Бо мій репрезентативний фундамент закладено в Санкт-Петербурзі, це моя школа. А згодом додалося львівського впливу, а потім — відразу в Європу.
— За Вашими спостереженнями, чи є окрема категорія тих, хто любить графіку? Що їх характеризує?
— Є така категорія — інтелігенція. Скажімо, замовляють екслібриси, а отже — мають бібліотеку, освічені. У Львові є чудові художники, які малюють екслібриси — Олег Денисенко, Сергій Храпов, Сергій Іванов, Володимир Іванов. А публіка прагне вітального живопису, форматом два на два.
— Власне, Ви натякаєте на кітч, попсу в мистецтві...
— Дуже часто кітч виявляється через колір. Колір-кітч — символ вульгарності. Йдеться про крикливі відтінки: ядуче жовтий, салатно-зелений, рожевий. А якщо рожевий з чорним — то вже коробочка «Ніна Річі». Треба вміти підібрати, можна і жовтий подати не вульгарно... От закінчиться бабине літо, настане жовтень, і почнеться пора параду кольорів: жовтий, органза, червоний, фіолет... Є кольори-вбивці, кольори-синтезатори, акумулятори. Є ті, що заспокоюють, а є еротичні, сексапільні.
— Ви так захоплено говорите про кольори, а самі вибрали «не кольорове» мистецтво...
— Графіка тому чорно-біла, бо вона драматична. Якщо людина має драматичний характер, вона дуже обережно використовує колір.
— Свого часу Ви ілюстрували фантастику — Станіслава Лема, Рея Бредбері...
— Я завжди створював щось надреальне. Те, чого не існує. Щоб наша лінива, незацікавлена людина нарешті здогадалася, що є світ, якого не існує. Бо для чого художник? Щоб показати людині: от ти ходиш, дивишся на все довкола банальне, спокійне, гроші заробляєш. А може, щось там ще є, в іншому світі... Тому люблю американську фантастику. От на Марсі ніхто не був, а я зображав марсіан.
— Водночас ви ілюстрували й поезію...
— І коли ілюстрував, скажімо, вірші Ангеліни Буличової і Романа Лубківського, то бачив, наскільки різна жіноча й чоловіча поезія. Із задоволенням спостерігаю за мистецтвом жінок, бо вони зовсім інші, ніж чоловіки. Досі так і не зрозумів, чому вони такі інші. Більше люблю жіночу поезію — Марину Цвєтаєву, наприклад. А загалом мені близькі поети-самітники. Такий їхній стан — як святий стан монаха, це їхня релігія, внутрішній світ душі. Але не фанатизм. Подобаються вірші Макса Волошина. А поети-підлабузники — нещасні люди, їх потім буде покарано.
— Ви художник-самітник, чи жили богемним життям?
— Колись жив богемним життям, тепер уже 30 років — самітник. Бо шкода часу. Життя коротке. Можна не встигнути зробити всього. Адже не знаємо, що маємо встигнути.  
— Що спонукало Вас створювати колажі?
— Багато художників використовували колаж як основу надреалістичного абсурдного стану. Це була гра — з нічого щось створити. Гра у фантазію. Я використовував колаж як елемент ілюстрації у фантастиці, коли з нічого робив щось. І це вже не гра. Скажімо, беру три теми: море, автомобілі, космос. Спершу добираю матеріал до кожної з них. Його в мене багато, я ще й плюшкін. Тоді — процес підготовки, монтування, акумуляції, комплектування у відсіках. Далі весь матеріал поєдную і створюю колажі. У цій техніці виявляється спонтанність: раптом з’являється щось таке, чого ти не очікував: голівка дівчинки, пташка... У графіці таке теж буває — олівець сам починає водити рукою по паперу. Як-от скажімо, на цих екслібрисах, на одному з яких монах-книжкик долає спокусу, а на іншому — бореться з монстрами.  
— Які спокуси доводилося долати Вам?
— Я — людина на кораблику. Штурман «Летючого голландця». Нікого нема, а я стою і обертаю штурвал. Нема кока, рому, сигар. Нема ні вітрил, ні мотору. Але корабель пливе. І гавань десь є... Але не володію здатністю зупинити його, кинути якір...