Виноградів - місто з королівськими амбіціями

Виноградів, який шокує

       У цьому невеличкому містечку на півдні Закарпаття я прожив левову частку свого молодого життя. І, як це часто буває, за довгі роки майже не помітив його неповторності й шарму, пройшов повз них на відстані простягнутої руки.

        Давньогрецький філософ казав: «Велике видно здалеку». Повернувшись у Виноградів одного разу, я зрозумів, що красу потрібно шукати не на заокеанських курортах та в містечках Старої Європи, а довкола себе, а то й у самому собі. Саме тому мова сьогодні піде саме про центр колишнього Угочанського комітату – Виноградів.

                    Місто, яке мало королівські привілеї

       Севлюш, чи як його по-місцевому називають Сивлюш, - теперішній Виноградів. Місто під Чорною горою, яка колись, напевно, була закарпатською Фудзіямою – діючим вулканом. До сьогодні на схилах гори можна знайти величезні камені – вулканічні бомби – якими вулкан розкодувався у часи найбільших пристрастей. Одразу під горою торує свій шлях вже спокійна, рівнинна течія Тиси.

       З давніх давен Виноградів (а так його «охрестили» совіти лише у 1946 році) оповитий пеленою загадковості, аристократичних інтриг та шляхетної розкоші. Кожен виноградівець пишається тим, що саме його пращури заснували це старовинне місто, бо достеменно не відомо, хто і коли зробив це насправді. Вперше Севлюш згадується у латинських грамотах за 1262 рік – і о доля! – одразу ж як королівське місто.

       Вже в той час місто мало власне самоврядування, свій суд, а громада у цілком демократичний спосіб обирала собі мера – старосту міста. Якщо існує хороше значення слова «комунізм», то тут він розгорнувся у повній силі – в той час у Севлюші можна було вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством, мешканці священників обирали самостійно, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – мовляв, нехай святий отець сам собі збере з неї врожай; можна було вільно переправлятися через Тису і безкоштовно користуватися дорогами, проводити щочетверга міський базар. І за всі ці привілеї королю віддавали невеликий земельний податок, а місто відправляло у королівську армію одного озброєного вояка. Справжня казка.

       Приблизно в цей же час угорський король подарував Виноградів феодалові Беке Боршо, який збудував в околицях міста замок «Канків», руїни якого височать на Чорній горі й донині. Вже після великої монголо-татарської навали кількість тутешнього населення різко зменшилася, тому керівництво держави дозволило німецьким та італійським колоністам зводити тут свої маєтки й села.

       У ті буремні часи на території міста жили слуги дворян і навіть раби, жилярі і кріпаки, вільні громадяни і землевласники, магнати. Жив серед них і легендарний землевласник Юрій Довжа, аферист і пройдисвіт, герой і блазень. Цей неперевершений і наївний чоловік, котрий дивився на світ у рожевих окулярах, свого часу зібрав багацько простих селян, назвав їх гордо – хрестоносцями, а себе проголосив їх королем. Справжня його мета була благородною – Юрій хотів зробити державний переворот на користь простого люду, але час був не той – і «повстання хрестоносців» жорстоко придушили.

        Зіґмунд Перені – барон і революціонер

       Хоч Виноградів раніше від інших закарпатських поселень, таких, зокрема, як Ужгород, Берегово, Мукачево, одержав статус міста, та у своєму розвитку він швидко почав занепадати. І справа, зрештою, була не в проблемах міста, все виявилося значно банальнішим – після розпаду Угорського королівства місто опинилося на кордоні з Трансільванією, а значить -  у центрі кривавих сутичок тамтешніх князів із могутніми Габсбургами.

       Найславетнішим власником Виноградова був барон Зіґмунд Перені – він заснував у місті лікарню, піклувався школами і храмами. Але барон був гоноровим  і свободолюбивим, фармазоном і франкмасоном, тому став одним із героїв революції 1848-1849рр.,за що й був страчений 1849 року.

       У самому центрі міста, на теперішній вулиці Миру, знаходився будинок комітатського управління і суду, поруч – середньовічна в’язниця. В її казематах мучилися учасники селянського повстання вже відомого нам Юрія Довжі, учасники визвольної боротьби 1703-1711 років, а ще пізніше – революціонери 48-49рр позаминулого століття. Останніми тут перебували представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники – патріоти Карпатської України, що боролися за рідний край з гортистськими окупантами. В наші дні на місці колишньої катівні розташувався …продовольчий магазин. 

       Севлюш здавна славився своїм субтропічним кліматом, котрий дає можливість вирощувати різноманітні сорти винограду. Аж до кінця ХІХ століття зберігалася традиція: у перший день винобрання влаштовували святковий похід від центру міста на Чорну гору. Попереду колони йшов найстаріший сторож, який ніс герб міста, за ним – двоє хлопчиків вели маленького баранчика за допомогою двох червоних стрічок. На шиї баранчика дзеленчав невеличкий дзвіночок та гойдався невеликий вінок із польових квітів. Далі йшла циганська капела, що вигравала марші, за нею – представники міської знаті, староста з присяжними, а в самому кінці – винобральники.

       …Одного разу в такий день після святкової промови робітники розійшлися по виноградникам, а слуги заходилися коло приготування свіжої баранини. В цей час двоє хлопчаків гралися рушницею. Пролунав постріл – куля влучила в голову підлітка, який неподалік саме збирав виноград. Кожне таке свято закінчувалося міським балом, але в той день нічого такого не відбулося – городяни були в жалобі…

       А далі на місто очікували буремні часи – Перша і Друга світові війни, короткий час чехословацького панування та пов’язане з ним піднесення соціально-економічного розвитку й благоустрою, румунська, угорська та совєтська окупації.

       Моторошна легенда зниклої печери

        …У давні часи при комітатах діяли суди першої інстанції. На подвір’ї коло такого суду в Угочанському комітаті знаходилася похмура середньовічна тюрма. У ній катували захоплених у полон міщан і селян, а ті з повстанців загону Юрія Довжі, котрим удалося втекти, поселилися в печері під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом і їх переловили, крім одного. Він поставив хрест у середині печери на пам’ять про полеглих і полонених побратимів по боротьбі та й подався в чужі краї.

       А про цю печеру ще довго існував переказ, що в ній буцімто жили якісь грабіжники, котрі награбували незліченні скарби, які заховали десь всередині самої печери. Одного дня біля неї випасав кози місцевий бідняк, аж раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: «Винеси з печери хреста – і я дам тобі мішок золота!». Бідняк вагався, але коли нечистий показав йому справжнісіньке золото в мішку, яке переливалося і виблискувало на сонці, неімущий дав свою згоду. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю зачинилися за ним, що прибило чоловікові п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинився в печері, в котрій він потім завжди перебував коли Люцифер посилав його на землю творити зло.

       Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про все своє майно – дві кози. Прийшов додому і каже жінці: «Подивися, небого, на цей мішок, він повен золота! Подай велике корито, нехай висиплю гроші і порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей – черепки побитих горщечків. Згадав  тоді чоловік про своїх кіз, побіг у ліс, та вже їх не знайшов – вовки з’їли. Залишилися старому лише «ріжки та ніжки». А вхід у печеру з часом засипався. Зараз уже ніхто й не знає, де вона знаходиться і чи була така печера взагалі. 

                 «Попід Чорною горою Тиса хвилями шумить…»

             І сьогодні Виноградів не втратив ознак колишнього шляхетного життя. Нині тут мешкає понад 35 тисяч людей, місто активно розвивається й пробує знайти свою іпостась на туристичній мапі Європи. Бо й справді – є на що самим подивитися та й іншим не гріх би показати.

       У самісінькому центрі міста розташувався древній собор францисканців ХVІ століття(напевно, єдиний в області), поруч – реформатська церква та православний храм, який колись збудували греко-католики, а тепер він чомусь Московського патріархату. Трохи далі – центральна площа перед будинками влади, навпроти яких - пам’ятний ансамбль полеглим у Другій світовій. Одразу за центром заховався міський парк ім.Перені – унікальна пам’ятка садово-паркової культури ХІХ ст., де ростуть такі дерева, яких і в ботанічних садах не знайдеш. При вході в парк височіє маєстатична будова минулих віків – родинний палац Перені. В історичній частині міста збереглося чимало архітектурних пам’яток, за доброю старою традицією вулиці міста вимощені бруківкою. Не обійшлося й без «совка» - зодчі композиції історичної частини Севлюша обтяжені всілякими універмагами і будинками побуту, поштами і банками, спланованими, мабуть, нетверезою рукою.

       З містом пов’язана доля всесвітньовідомого угорського музиканта і композитора Белли Бартока: тут у музичній школі він вчився і давав свій перший учнівський концерт. Жив і працював у Виноградові видатний художник Імре Ревес, один із учителів Бокшая. Саме тут Імре Ревес провів останні дні свого життя – на теперішній вулиці Пушкіна. Досі живе у місті брат Василя Ґренджі-Донського.

       Славиться сучасний Виноградів власним фестивалем естрадної пісні та танцю «Кришталеві грона», який відкрив слухачам талант Аґнети Гриценко та Ірини Ярини, фестивалем виноградарів і виноробів.

       А ще місто відоме тим, що під час подій 2004 року дало один з найкращих результатів в області по підтримці Віктора Ющенка. До цього мабуть спричинився ще один провінційний феномен – в місті три (!) власні газети, працює місцеве радіо та телерадіокомпанія. А ще те, що мешканці Виноградова щирі патріоти своєї держави, і завжди підтверджують це – так було у 1939 під час виборів Українського Національного Об’єднання о.Авґустина Волошина, так само було і в недалекому 2004 році.

       ***

       Закінчуючи розповідь про одне з найстаріших та найславетніших міст Закарпаття, дозволю собі зауважити, що сьогодні ми як ніколи потребуємо міфологізації і популяризації закарпатських містечок і сіл, ландшафтів і зон відпочинку. Край з такою драматичною історією має дозволити собі видавати дорогі і ошатні фотоальбоми, витрачати гроші на реконструкцію та реставрацію пам’яток, на рекламу в Україні та принаймні найближчому зарубіжжі. Але, насамперед, перед тим, як запрошувати сюди туристів, потрібно самим дбайливо охороняти те, що нам подарували віки, досліджувати  і відкривати нові грані карпатики, чи навіть просто – озирнутися довкола і сказати, що кращої й красивішої землі на світі просто не існує. І тоді всі до нас самі «потягнуться».

       А наразі запрошую Вас у найкоштовнішу перлину Закарпаття – Виноградів.