Юрій Андрухович: «Ліпше, щоб ідеальних жінок не було»

Політики нам уже достатньо, кризи, суперечок і негативу – також... Ліпше говорити, скажімо, про жінок. Дуже приємно на цю тему було говорити з письменником Юрієм Андруховичем.
 
«У ЖІНЦІ ЦІНУЄШ ТЕ, ЗАВДЯКИ ЧОМУ ВОНА НЕ ЧОЛОВІК»

– Юрій Андрухович, гадаю, погодиться, що хоч він і дідусь, проте шанувальниць у нього не меншає. У слабкої статі ви маєте шалену популярність. Як реагує на це ваша дружина? 

– Найлегше почати з останнього запитання: дружина періодично змушена на нього відповідати, тож можу лишень процитувати її. Вона каже, що було б сумніше, якби її чоловік не мав прихильниць. Ну, та що… По-філософсько-житейському, це якийсь бік того, до чого на своєму віку прагне, мабуть, кожна людина, – така собі повнота буття. Вона, безумовно, впирається в основоположні речі. Приміром, у чоловічому варіанті – це, як би то не брутально висловитися, пізнати якомога більше жінок у цьому світі.

– А доводилося їх, грубо кажучи, відшивати?

– Ой, ну це справді грубо, нащо так говорити (сміється. – Ж. К.)?

– То їх багато?

– А що таке багато в цьому сенсі? Для когось дві або три – хтозна-скільки, а для когось і сотні – замало. Тобто йдеться, мабуть, про якісь внутрішні настанови.

– Гаразд, отже, вам таки вдалося пізнати багатьох жінок. Скажіть, що є найбільшою вадою сучасної жінки?

– Із вад почнемо?

– Так, адже ми хочемо стати кращими...

– Знаєте, я не брався б розмірковувати про вади. Тобто на загал, безумовно, ми начебто належимо до одного біологічного виду, щоправда, усе ж, надзвичайно серйозно відрізняємося, і слава Богу! Мабуть, об’єктивно цінуєш власне оці відмінності, себто в жінці цінуєш те, завдяки чому вона не чоловік, завдяки чому вона жінка. От і тому, напевно, я маю певні чоловічі застереження, якщо вже говорити про вади (ви вжили цей термін, бо я кажу «застереження»), що значна частина жінок у наш час прагнуть до якоїсь уніфікації, до унісексу, тобто до чоловічності, яка раптом починає про себе дуже голосно заявляти. Банально кажучи, саме жіночність – те, чого найбільше хочеш.

– Отже, жінкам не треба бути сильними?

– Це просто інший вияв сили, адже насправді я нічого нового не відкрию, якщо скажу, що жінка сильніша за чоловіка. Але ж не у м’язовому вияві.

– А що скажете про ідеальних жінок?

– Ліпше, аби їх не було. Я не вірю в ідеальних.

– Такі чоловікам не подобаються?

– Ні-і-і! Хоча я не можу говорити за всіх чоловіків, але ідеал… хай він десь там уявляється. Адже цікаво все те, що є відступом від ідеалу, якась особливість, що її ідеал не може мати. Зрештою, що можна сказати про ідеал? Нічого, крім одного слова, – чудово.

«ЧОЛОВІКА БЕЗ СЛАБКОСТЕЙ МОЖНА ХІБА СКОНСТРУЮВАТИ»

– А чоловіків на сильних і слабких поділяєте?

– Такий поділ можливий, звичайно.

– До яких належите ви?

– Та хочеться думати, що таки до сильних. Ну як це так – себе слабким назвати? Це буде не по-чоловічому!

– А в слабких яка мораль?

– У чоловічому варіанті багато важить уже фізичний вимір сили. Значною мірою м’язова сила тут визначає внутрішній заряд, через що, власне, чоловіча стать об’єктивно слабша від жіночої, тому що вона все уявлення про силу сконцентровує у фізику, у м’язи.

– Але насправді…

– …сила – це, безумовно, здатність захистити, і не обов’язково грудьми, спромога більше думати не про себе, а про цю близьку істоту.

– А чи є слабкості у вас і чи знає про них оточення?

– Звичайно, є, і про них знають. Та я не хотів би їх називати (сміється. – Ж. К.). Як без цього? Істоту без слабкостей можна хіба що сконструювати. Але насправді такої бути не може.

– Скажіть, чого ви не могли б зробити навіть за величезні гроші?

– Вчинити насильства над іншою людиною, себто в радикальному вияві – вбивство.

– Якби можна було усе повернути, що змінили б у своєму житті?

– Став би вчитися грати на якомусь музичному інструменті, може, й не на одному. Або вивчив би кілька бальних танців, щоб це виглядало красиво.

«IS SHEVCHENKO OK?»

– Багатьом відомо, що Андрухович пише під музику. Ще не відмовилися від такого супроводу?

– Найпростіше згадати роман «Перверзія». Тоді в Україні не було можливості слухати компакт-диски, а це початок 1995-го, такі програвачі були хіба на заході. Я слухав вінілові платівки із власної колекції, що налічувала кілька сотень записів старовинної музики. Саме вона дуже лягала мені до теми Венеції: давня архітектура, культура, померла Європа. Ота колекція, яку почав збирати у студентські роки, що в ній платівок тільки Вівальді, може, сотня, дає добрий запас потужності для того, щоб писати, не відриваючись. Бо ти знаєш, що в тебе достатньо музики і можеш постійно змінювати платівку.

– А що, коли вони закінчаться?

– Не закінчаться. Бо коли ти прослухаєш п’ятсот платівок, то знову захочеш почати з першої.

– Якось ви перевіряли, як довго можете не писати. Що з того вийшло? До роботи взялися?

– Авжеж. Тоді це було цікавим досвідом, бо мені не хотілося писати.

– А як довго тривала ця пауза в письменництві?

– Недовго. Може, з півроку.

– Ви багато подорожуєте, живете за кордоном. Коли вирішуєте повертатися до України?

– Тут не йдеться про моє рішення, оскільки, виїжджаючи за кордон, знаю, скільки це триватиме. Я їду завжди на такі запрошення, що передбачають неминуче повернення.

– Пане Юрію, ширяться легенди про історію в нью-йоркській кав’ярні, де кремезний чорношкірий чолов’яга сказав вам, що Шевченко – то його улюблений письменник?

– Це трапилося восени 1998-го, у нью-йоркському клубі поетів, де щоп’ятниці відбувалися поетичні змагання. Не буде перебільшенням, якщо скажу, що всі в тому клубі падають на коліна перед Шевченком, утім сенсація для мене полягала в іншому – хтось цілком правильно асоціював мене з країною, з якої я приїхав. Подібне я чув лише в юності, коли вчився у Львові. Один літератор зауважив, що ми маємо обмежене уявлення про Шевченка, на відміну від того, як його знають поза Україною, а надто – африканці, що сприймали Кобзареві тексти, наче йшлося про них, їм імпонувала здатність людини чинити опір і перемагати.

– Чи нині в нас настільки добре з постаттю Шевченка?

– На мій погляд, відбулася така собі ритуалізація цієї фігури. Ми звикли до того, що ця постать – ідеологічна догма. Гадаю, ми маємо вдовольнитися, що Шевченко – не ідеолог, не історик, не філософ, а, слава Богу, видатний поет і, що ще важливіше, надзвичайно харизматична постать. Нам сьогодні треба максимально його олюднювати, себто позбавляти ритуалізації та ідолізації.