Неля Шейко-Медведєва: «Життя неможливе без сліпучих катастроф»

Доля покерувала так, що Неля Шейко-Медведєва не стала ані лікарем, ані хіміком. Тепер, озираючись на свій життєвий шлях, пані Неля вдячна за те, що не вступила до Львівського медичного інституту і що не прижилася на хімічному факультеті Львівської політехніки. Вона знайшла себе. У писанні детективних романів і дитячих п’єс, складанні «зоїлок» і лемківських поезій. Вона каже, що пише не тільки тому, що їй це подобається, а й тому, що цього вимагає її зболена душа. Про Шейко-Медведєву знають не всі, але ті, хто знайомий із її творчістю, люблять знаходити на книжкових полицях книгарень її новинки і поважають саму авторку.

— Пані Нелю, свій письменницький шлях ви розпочали як авторка п’єс для дітей та юнацтва, а тепер пишете романи, вірші. Чому ви зрадили театр?
— Театр неможливо зрадити. Людина, що надихалася театральним повітрям, чи бодай раз брала участь у народженні вистави, вже ніколи його не відсахнеться. Я ж полюбила театр ще не знаючи цього слова. У мене в дитинстві не було жодної купованої (крамної) ляльки. Я сама їх майструвала – з вати, клаптиків тканини, з жолудів і каштанів, витинала з картону, наділяла іменами, вигадувала їм маленькі історії і розігрувала їх. Перед школою мама повела мене на виставу, яку привіз у Борислав Львівський ТЮГ (як називалася та вистава — не пам’ятаю, мабуть, «Котигорошко»), але вона справила на мене неподолане враження. Там велетенський, напрочуд життєподібний (правдивий) Змій, з пащі якого бухало справжнє полум’я, насувався на маленького русявого хлопчика. Той розмахував булавою, але також невеликою. Мені не вірилося, що він зможе перемогти, і я страх як уболівала за нього. Проте він усе таки змусив Змія впасти й сконати. Спершу я зраділа, а згодом, повертаючись додому, плакала за тим Змієм — таким розкішним він був. Відтоді, вимовляючи слово «театр», я несамохіть згадувала той двобій. У ньому — суть театру — змія-спокусника, що вміє створювати ілюзії, від яких мало не тріскає серце. Я писала для театру, допоки в мені жила ця нажахано-щаслива дитина. Писала в надії, що і моєю казкою перейметься якась дитина й надовго увірує, що добро, навіть з маленькою булавою, є непереможним.
— Скільки тих казок склалося?
— Понад тридцять. Більшість опубліковані і поставлені в театрах. Але пробивалися вони в театри нелегко, оскільки більшість театрів для дітей працювали російською мовою: зрощені в лоні російської культури, режисери не хотіли та й не вміли ставити українські казки.
— Для кого складніше писати: для дітей чи дорослих?
— Звичайно, для дітей, бо щоб цікаво написати для дитини, треба бути в душі рівною їй, бодай той час, коли пишеш, а це до снаги лише тим авторам, які не покривдили в собі дитину, не принизили її, сповнившись дорослої мудрості.
— Розкажіть про дитинство. Що найбільше пам’ятаєте з тих років?
— Дитинство — це час, що визначає долю людини. Розповісти про дитинство — це з головою «викрити» себе. Моє дитинство позірно було благополучним: я мала добрих, турботливих батьків і численну родину, але я не можу назвати його щасливим, бо зростала серед людей, чиє життя скалічили і війна, і мир.
Найбільше мені запам’яталася їхня повсякчасна туга за своїм «домом». Батько був з тих українців-русинів, яких прозвали лемками і викоренили після війни з рідних теренів, а мати — донеччанкою із козацьким корінням. Родина батька оплакувала свої полишені домівки й могили, а бабуся-східнячка тужила за своїм степом-морем, дітьми, вигубленими голодомором, синами, що полягли на війні. Приїхали вони в Борислав бідними аж синіми і замешкали серед бідних, розорених війною людей — бойків, поляків.
Але було й позитивне: вуха мої повнилися різними бесідками, а я набиралася досвіду. Можна сказати, що я із пелюшок зростала в дійсно соборній Україні й ніколи навіть подумки не поділяла її на Захід і Схід. Люблю живу, різнобарвну, не дистильовану українську мову. Час від часу, сумуючи за своїм Підкарпаттям, пишу вірші лемківською говіркою.
— І друкуєте?
— Так. У газеті «Нафтовик Борислава» збереглася лемківська сторінка. В газеті українців Польщі «Наше слово». Декілька років тому частина з них була оприлюднена в моїй книжці «Незгасні вогні».
Стоїть мені перед очима і старий, майже франковий Борислав: нафтові вежі на схилах гір, качалки в парку, райдужні пасмуги нафти, що пливуть потоками, нічне небо в червоних загравах (горить газ, що вихопився із надр землі), дерев’яні, зачовгані хідники в центрі міста, що чвиркають масною тванню, вбогі крамнички зі залізними гофрованими завісами, чорно-сірі постаті людей. А також відчуття таємничості, незбагненності життя і повсякчасне прагнення чогось яскравого, недосяжного, що чудово відтворено в «Цинамонових крамницях» геніальним дрогобиччанином Бруно Шульцом.
— Ваше студентське життя — як сприймався Львів тоді і яким він є для вас тепер, коли ви приїздите сюди з Києва? Чи змінив вас Київ?
— Львів бачився мені грандіозним і дуже пишним театром під відкритим небом. У першому листі до подруги, що мешкала в іншому місті, я передала це так: «Між кольорових декорацій і фольгових зірок холодних, нанизаних на готику палаців, живу сьогодні». Власне готики у Львові мало, проте тоді все зроджувало у мені відчуття готичності — поривання каменю до неба. Інколи, у хвилини щастя, я почувала себе примою в цьому театрі, а частіше — маленькою людиною, не гідною його пишності, не потрібною йому. Лише у Львові я збагнула, що таке Час, його плинність і водночас непорушність, відчула, як він спресовує, злютовує в одне ціле короткі людські часи.
Але загалом мої спогади про студентське життя є приємними. Вирували пристрасті. Хотілося пізнати себе, не проминути жодної цікавинки, жодної вартісної книжки.
Я мала хороших викладачів, кожний із яких був знавцем своєї справи, яскравою особистістю. Мала друзів, хоча і не багато, проте мала. І нам було добре разом ходити в театри, на виставки, концерти, обговорювати новинки літератури, мистецтва, «балювати» як на свята, так і в будні. Ми не особливо переймалися соціальними проблемами, жили, передовсім, своїми драмами і сподівалися, що найкраще — попереду, позаяк ще тривала «відлига».
Ці проблеми наздогнали мене аж у столиці. Приїхавши до Києва, я вжахнулася: столиця була геть російськомовною, а відтак чужою, навіть ворожою всьому, чим я жила, що любила. Тоді я написала собі: «Києве, як же ти схожий на Ліра, що, розділивши своє королівство, кукає, наче зозуля у хащах під вікнами чад і марно погрожує їм тінню свого берла» і ще багато чого невеселого, навіть жорстокого…
Київ дуже змінив мене. Навчив ходити на всі мітинги, але не довіряти красномовцям. Триматися свого. Не боятися самоти. Навчив думати, шукати Бога і покладатися лише на Нього.
— Які зміни Ви помічаєте у Львові?
— Львів також змінився. Колись він був, як на мене, духовнішим, інтелігентнішим, стриманішим. Зараз став демократичнішим і в хорошому, і в кепському сенсі цього слова. Надмір російського «чтива», під упливом російських серіалів і попси псується мова, деформується свідомість. Так само як і в Києві, тут не поціновується належним чином талант, розум, порядність. Людина вартує рівно стільки, скільки має у кишені чи на банківському рахунку, що дуже прикро. Львів поповнюється не інтелігентами, а скоробагатьками різних національностей, яким слід було замешкувати не в місті королів, а в тайзі чи пустелі.
— Кілька слів про львів’ян.
— Шанувала і шаную їх за те, що родинні та дружні зв’язки важать для них більше, ніж для киян. За непоступливість, навіть затятість, коли йдеться про неподільність України, її державність, а також за те, що вони, попри все, не втрачають оптимізму і сподіваються кращого.
— Розкажіть про улюблені львівські місцинки, що найбільше зачаровують і приваблюють.
— Зачарована довіку старим містом. Приваблює мене кожний мистецький, культурний заклад й, звісно, ті «клітинки» Львова, де замешкують рідні мені люди: родина брата, друзі. Зокрема, одна дуже тепла квартира на вулиці, що прилягає до Цитаделі, де мешкає моя подруга, в якої ми «празникували» свою молодість. А також Личаківське кладовище. В студентські роки я квартирувала неподалеку. Сім’я, що мене прихистила, була ворохобною, то ж під час літньої сесії я готувалася до іспитів здебільшого на Личакові. Сідала на лавку біля якоїсь доглянутої могили і вчилася, а притомившись, блукала алейками, читала епітафії і намагалася вгадати, якими були пошановані небіжчики. Якось прочитала напис на одному занедбаному склепі: «Марія Конопніцька», і мені перехопило подих: та, що написала мою улюблену казку «Про карликів і сирітку Марисю», замешкувала не десь далеко, в Польщі, а тут, у майже моєму місті. Довгенько я стояла перед могилою, серцем дякуючи письменниці за радість, якою вона мене обдарувала… І несміливо мріючи про те, що, можливо, і я колись напишу щось таке, що переживе мене. Відтоді я завжди, буваючи на Личакові, провідувала могилу Конопніцької.
— Героїні ваших романів («Альфонс», «Баламутка», «Кохана…») дуже критично ставляться до чоловіків. Чому?
— Названі вами романи - це, власне кажучи, авантюрна трилогія, героїнею якої є сучасна жінка, освічена, енергійна, а, крім того, ще й наділена даром необмеженого впливу на людей. Але навіть їй, майже всеможній, не вдалося домогтися сповнення своїх планів і мрій, оскільки ми продовжуємо жити в глибоко патріархальному суспільстві, яке пропонує жінці або роль сумлінної домогосподарки, або розбещеної ляльки, або поглинутої зароблянням грошей бізнесвумен. А в своєму «театрі» я хотіла бачити її мудрою і вмілою рожаницею найсвітліших поривань, натхненницею і наставницею чоловіка.
— А з чого ви почерпуєте натхнення? Що вам його дає?
— Натхнення, як на мене, - це вибух почуттів, радісний чи печальний зойк душі, що прагне аби її почули, прагне порозуміння зі світом і співчуття. Хтось спізнає натхнення в ейфорії, хтось розкривається лише тоді, коли самота і розпач здушують горло…
Колись я ховалася від світу цього в теплих обіймах казки, а тепер пишу, коли мені болить і несила самій терпіти той біль.
— Який свій твір уважаєте найвдалішим? Чому саме?
— Дилогію «Ніч остання». Про Сина Людського, званого Христом, та його учнів, яку я писала, фактично, п’ятнадцять років. Завершила її в 2003-му і довго шукала їй видавництво, позаяк українських видавців куди більше цікавлять оповіді про повій і наркоманів, ніж роздуми про Того, в Кого вони, начебто, вірують. Сподіваюся, що першу книжку невдовзі видасть львівська «Піраміда».
— Що можете сказати про сучасну українську літературу. Чи не вважаєте, що література примітивізується через невибагливість читача (розрекламована книжка письменника із відомим ім’ям розкуповується незалежно від свого наповнення, змісту, цінності).
— Я вболіваю за нашу літературу. Передовсім за прозу, бо поезія у нас була і залишається мудрішою і сильнішою, оскільки не боїться зазирати в глибокі криниці свідомості й бачити там щось більше, ніж відбиток власного обличчя. Це по-перше. А по-друге, є працею неприбутковою, яка не може розраховувати на гучну, блискавичну славу. Відтак поети творять некорисливо, від щирого серця. Мої улюблені новочасні поети — Тарас Федюк, Василь Герасим’юк, Віктор Неборак, Ігор Римарук — не лише талановиті, але й порядні люди. Подобаються мені також вірші молодих поетів Маріанни Кіяновської та Івана Андрусяка, цікавим є Сергій Жадан.
А щодо прози.. Навіть не знаю, що вам сказати. У нас чимало обдарованих письменників, які пишуть прозу, але… Мій улюблений прозаїк — полька з русинів — Ольга Токарчук. Наша проза все ще, як на мене, зосереджена на пошуках стилю і, звісно, «слизьких» тем. Вона не шукає глибин, а розпливається, здебільшого, як крапля олії по поверхні води.
— Чому так відбувається? Хто у цьому винен?
— Я не ризикну звинувачувати в цьому лише читачів, відлучених від читання бідністю, оглуплених російським маскультом. Їх треба розумним, правдивим словом навертати до мудрих книжок. А нема кому. Критики помічають лише твори «розкручених» авторів. Видавцеві, якщо він не меценат, а звичайний бізнесмен, геть байдуже, що видавати і рекламувати: твір генія чи сороміцький швидкопис. Аби купували. Як не крути, а відповідальним і за дар від Бога, і за якість своїх творів, і навіть за недобросовісну, неадекватну рекламу є сам автор. Він мусить пам’ятати, що гонитва за гучною, незаслуженою популярністю підточує талант, а то й убиває його.
— Якби була можливість, чи «переписали» б ви щось у своєму житті?
— Гадаю, що нема людини, яка не хотіла б відредагувати своє життя, викинути з нього найглупіші, найболючіші кавалки. Шкода мені, що я не рухалася до своєї мети — саморозкриття і самопізнання — так, як стріла летить з лука, — швидко і прямо, а раз за разом збивалася на манівці. Не знаю, чи змогла би щось змінити, бо вдача, кажуть, — це доля. А я дуже пристрасна людина, то ж навряд чи мені вдалося б уникнути численних «сліпучих катастроф». «Сліпуча катастрофа» — це назва моєї нової книжки.


P.S. Зовсім недавно у книгарнях з’явилася нова книга Нелі Шейко-Медвєдєвої «Ніч остання. Апокрифи про зачаєних».