до речі передивлявся нещодавно "Inglorious Basterds" та помітив що зймки проходили на схожих (або на тих самих) фортах

Може організуємось на автобус з Житомира , мій знайомий має 30 місне Ісузі і хоче їхати якби ми набрали 30 людей і скинулись на соляру по 50 грн. Пишіт foore@gmail.com

я от собі міркую, що от і в мені десь дзенькнула пружинка "ну як так можна?", хоча мозком тверезо розумію, що зображення мертвих є ледь не одним з архетипів людського єства. прагнення зберегти, увіковічнити задні числом.
так хто ж цю пружинку завів то? в дитинстві постійно старші говорили не дивись на калік, не дивись на травмованих, на понівечених, бо це не скромно, безсоромно і має бути страшно? раніше не задумувався звідки у цього табу лапи то ростуть? чому арканиться інтерес до смерті, і в той же час примушують дітей цілувати мертвих дідусів і бабусь на похоронах, хоча особисто мені це завжди гидко було, оскільки я не бачив жодного зв'язку між живою особистістю і затхлим шматком у труні.
аби дати відповідь на це питання тре поритися ще в дохристиянських віруваннях. але те що інтерес до смерті є питанням лицемірно контраверсійним, і що точки зору на нього ґрунтуються радше на безсвідомо інтуїтивних емоціях, аніж на тверезих аргументах, це факт, який проте, не всі наважуються визнати. Давить, видать, соціокультурне біополе, що існує радше як туман, а не ґрунт. І тому скоріше заважає розуму дихати та бачити, аніж дозволяє на щось спертись.
Існує ще один нюанс, як право на персональну трагедію. Але в даному випадку фото всі ці висіли на чільному місці, або стояли на каміні у вітальні, і були засобом увіковічування краси в її трагічному ореолі не тільки засобом фотографії в чистому вигляді, скільки саме засобом її споглядання все існуючими і прийдешніми поколіннями. І те що ми це зараз бачимо і є реалізацією побажання вічної пам'яті.

А фотографам за майстерність особливий респект. Світло, ракурси дійсно можуть оживити.

Постараємось бути