 Дивні ми, люди, створіння – змалку, коли нас батьки беруть з собою на весілля, аби ми отримували задоволення від замученої нареченої, втомленого нареченого, та п'яного дядька в третіх, який на п'яну голову б'є пику дружбі, ми обіцяємо собі ніколи в житті не зв'язуватись з шлюбом або, в кращому випадку, ніколи не робити власне весілля таким же, а навпаки – тихим, скромним з кількома найближчими друзями.
Але варто нам вирости, як більшість забуває про ці обіцянки або просто піддається тиску батьків, починає мріяти про шикарну сукню, екстравагантне весілля на конях чи під водою, і зрештою таки опиняється набитою пикою в салаті. Єдині, хто виграє від цього шалу – представники весільного бізнесу, від модельних агентств і контор з прокату лімузинів до ювелірних крамничок та фотографів. Ці пани гребуть гроші лопатою майже весь рік, а восени просто купаються в грошах, викинутих на нікому не потрібні подарунки та безглузді вбрання. Так думаю я, так думав і репортер Кевін Дойл доти, доки доля не перетнула його шлях з життєвою дорогою професійної дружки Джейн Ніколс, після чого йому, в кращому стилі жіночих романів, довелось змінити свою думку і побігти вибирати обручку.
 Чого очікувати від фільму, сценаристом якого виступила Елайн Брош МакКенна, яка надзвичайним чином познущалась над книжкою «Диявол носить Прада», а режисером – професійний хореограф Енн Флетчер? Враховуючи стиль режисерського дебюту Енн під назвою «Крок вперед» та невміло припасоване закінчення найгучнішого фільму Елайн – чогось такого стереотипно-жіночого, рожевого, трішки слізного але з хепі-ендом, яким, за тими ж стереотипами, для кожної жінки має стати весілля. Так воно і є – «27 весіль» схожі на стандартний жіночий журнал в плівці, такий собі «Кінокосмополітен» з рекламою косметичних засобів та новинами шоу-бізнесу на початку, порадами щодо покращення стосунків та психологічним тестом посередині і простеньким оповіданнячком та гороскопом, де усім знакам провіщується щастя і багатство, в кінці.
 Звісно, у фільму були усі передумови стати не банальним целулоїдним «глянцем», а непоганою сатирою на комерціалізацію суспільства в цілому і стосунків між людьми зокрема, але кожного разу, коли паростки цієї сатири пробиваються крізь асфальт стереотипів, гарно укладений на протязі усіх ста годин фільму, їх тут же дбайливо загортають назад штампами про суперництво сестер, самопожертву старшої дитини в сім'ї, на яку розпещені молодші відповідають чорною невдячністю, тупих босів, котрі не помічають закоханих в них співробітниць, котрі в свою чергу мовчки чекають, доки їх почуття буде помічено і гідно оцінено. Набір ситуацій на зразок використання когось в якості матеріалу для своєї журналістської кар'єри з наступним викриттям та пробаченням виступає в якості потужного котка, який цей асфальт банальностей вирівнює.
 В такій задушливій обстановці зазвичай не росте нічого корисного – акторський букет цілком відповідає фільму: завжди нещасна і не так давно «трішки вагітна» Кетрін Хейгл, кілька подружок на других ролях і герой-коханець Джеймс Мерсден. Що робить в стрічці останній – невідомо, оскільки ця роль для якогось новачка, тоді як Джеймс дуже непогано показав себе і в «Людях Х», і в «Зачарованій» та «Лаку для волосся», де йому вдалось продемонструвати не лише акторський талант, а й співочий та танцювальний. Відповідно цинічний, іронічний та дотепний Мерсден виглядає абсолютно неприродно, оскільки надто вже вибивається своїм рівнем з одноманітного сірого фону, серед якого йому доводиться грати. В усьому ж іншому фільм повністю виправдовує своє призначення глянцевого кіножурналу – його можна, як паперові аналоги, котрі зазвичай гортають в черзі до перукаря чи лікаря, використати для вбивання часу і забути, щойно покладеш його назад на журнальний столик або ж вийдеш з кінотеатру. На жаль, у МакКенни та Флетчер виявилось забагато бажать відповідати стереотипам, аніж їх порушувати.
Постійна адреса сторінки:
http://sumno.com/content/view/2456/28/
Only registered users can write comments.
Please login or register.
|
DeadRooster