«Записки…» Ліни Костенко: 1001 спосіб прочитання

Роман письменниці під час обговорення у Львові назвали провалом з літературного погляду, але важливим як соціальне явище

теґи: „Записки українського самашедшого”, Ігор Котик, Віктор Неборак, Ліна Костенко, Юрій Кучерявий

ZAPYSKY«Записки українського самашедшого», перший прозовий твір 80-річної письменниці-шістдесятниці Ліни Костенко, мають шанс бути чи не найбільш читаною книгою в сучасній Україні. Про цей прозовий дебют багато пишуть (у форматі рецензій, відгуків в інтернет-блогах), його критикують (м’яко чи і нищівно) і хвалять (захоплено-замилувано чи тверезо-оцінно). Ажіотаж довкола книжки перевищує хіба що прагнення потрапити на зустріч із письменницею в рамках її туру містами України — місць катастрофічно бракує, письменниця спроможна зібрати стадіони…

Минулого тижня в «Кабінеті» у Львові письменник Віктор Неборак, літературознавець Ігор Котик та поет Юрій Кучерявий обговорювали «Записки українського самашедшого». 

«Ліна Костенко в масці».. У процесі масового поглинання книжки сформувалося кілька способів читати «Записки…». Зокрема, майже відразу почали виловлювати ляпи й пред’являти претензії. Що головний герой, позиціонований як програміст, насправді не програміст, а системний адміністратор (загалом образ програміста з’явився у творчості Ліни Костенко ще в «Думі про братів Неазовських», зауважив Віктор Неборак). Що образ героя непереконливий (за словами Ігоря Котика, це Ліна Василівна в масці програміста, бо хіба можливо, аби 35-річний чоловік постійно нарікав, що чоловіки в цій країні як явище перевелися; крім того, програміст ніколи не буде прагнути в Силіконову долину, як герой «Записок…», бо програмісти працюють за лептопами у себе вдома, а в Силіконову долину їдуть ті, хто хоче легалізувати ІТ-бізнес, додав Юрій Кучерявий). Що авторка некоректно вживає комп’ютерні терміни. Що текст нагадує блоги. Що це не художній твір, а публіцистика…

«Записки…» не є явищем стилю». Чимало аналогічних закидів пролунало й на згаданому обговоренні. Ігор Котик окреслив жанр твору як «записки, нотатки» й заперечив, що це роман. Віктор Неборак означив головним героєм твору потік інформації (з яким людина, яка цінує свою приватність, намагається боротися в той чи інший спосіб) і сформулював вигадано-уявний шлях трансформації щоденникової форми у форму роману-хроніки, роману-літопису (події відбуваються у 2000 — 2004 роках): «Я уявляю собі це приблизно так. Ліна Василівна переживає міленіум, і в неї є відчуття, що це щось дуже важливе. Вона починає фіксувати, на свій смак і розсуд, вести щоденник, давати свою оцінку подій, щось додавати, щось відкидати. Але згодом, щоб захистити власну приватність, яку вона дуже оберігає, вигадує персонажа — програміста, як своєрідне протиставлення численним образам поетів у сучасній українській прозі».

Зазначивши, що «Записки…» не є явищем стилю, що це літературний провал, Юрій Кучерявий наголосив, що аналізувати цей твір як художній текст — найлегше, бо це поховає його як явище літератури. І запропонував завершити дискусію про цей твір як літературний роман та розглядати його як соціальний памфлет і говорити не про те, ЯК Ліна Костенко сказала, а про те, ЩО вона сказала: «Останньою нікчемністю інтелектуалів буде, якщо вони промовчать на всі закиди авторки. Потрібно реагувати на ті випади, це не означає, що конче не погоджуватися, але реагувати». 

Розбудити сплячих. «Записки…», на думку Ігоря Котика, вирізняються на тлі того, що в сучасній українській літературі дуже мало творів реагує на нинішні суспільно-політичні проблеми. Найвищої поваги гідне те, що Ліна Василівна їздить з турами, вважає Віктор Неборак і додає: «Ліна Костенко не ставить суперестетичних надзавдань, а на першому плані — історія, яка триває досі: «Історія, яка є прокляттям України, — убивство Гії Гонгадзе, його відрубана голова, та сатанинська ситуація, яка справді відгонить чимось демонічним, булгаковським. Тобто в романі є дратівливі виходи, які мусять пробудити нас із сонного чи напівсонного стану. У цьому сенсі роман повертається до традиції класичної української літератури — будити сплячих. Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?.. У цій книзі Ліна Василівна, безумовно, виговорилася. Адже її голосу бракувало всі ці роки. Бо, врешті-решт, навіщо нам цей програміст? Нас цікавить, що думає авторка. І ми цю порцію незаримованих думок Ліни Василівни з приводу нашого часу отримали. Але проблема полягає в тому, що ми це і так знаємо. Що вежі у Нью-Йорку завалилися. Що українські чоловіки не такі мужні, нахраписті. Що наша влада не така, яка би мала бути. Тобто вона просто видала підтвердження того, що ми знаємо. І що, в цьому сила роману?», — закинув Віктор Неборак. Письменник зазначив, що його дратує категоричність авторки, бажання дати рецепт хвороби суспільства одним реченням.

Ігнорування позитиву. «Цікаво також те, що саме Ліна Костенко ігнорує в інформаційному потоці цих років, а ігнорує вона, здебільшого, позитив. Адже за ці 20 все-таки щось доброго було. А так, як подано в книжці, то ситуація в Україні є жахливою. І тут хочеться вступити в дискусію. Бо якщо ситуація аж така жахлива, як її зображено, то, може, справді здійснюють якийсь сценарій, як до цього підводить текст, сценарій знищення цієї людності, нації чи недонації, перетворення цього конгломерату людей на неадекватних, божевільних. З цим я особисто не хочу погоджуватися, тому починаю вибирати якісь інші ситуації, позитивні», — озвучив свою реакцію Віктор Неборак на сказане у творі.  

У всьому винні чоловіки? Кілька прикладів свого ставлення до закидів Ліни Костенко озвучив Юрій Кучерявий: «У тексті йдеться, що «мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом». Я інтраполюю це на себе. Мої предки жили доволі добре. Але вони не були мерзотниками, як випливає з того, що пише Ліна Костенко. Як і багато інших людей з української класичної львівської інтелігенції, якої не стало вже у 40-х роках. Крім того, в романі є постійна алюзія на те, що у всьому винні чоловіки, зокрема в політичних проблемах цілої країни. А як же загальне виборче право? Тоді треба позбавити жінок права голосувати. Також я помітив ксенофобські висловлювання в цьому творі. Ще одна риса «Записок…» — прямі алюзії на конкретні публікації, виставки, постаті… Скажімо, батько головного героя роману — перекладач, шістдесятник образився на статтю «Смерть шістдесятництва» (йдеться про публікацію Олеся Донія у «Дзеркалі тижня»). Натомість я не відчув нічого образливого ні в тоні, ні в темі, ні в тезах, ні в настановах цієї статті, ні в мотивації. Найжорсткішої, як це часто буває в Донія, — в назві».

Плюси «Записок…». Водночас у тексті є багато думок, на які хочеться відреагувати позитивно, наголосив Юрій Кучерявий: «Скажімо, Ліна Костенко шукає для себе базу для примирення борців за незалежність України і ветеранів Радянської армії: «А чого, власне, сваритися? У світовому масштабі, ясно, що світова. А конкретно для кожного — чом би й не Вітчизняна? Що, мій дід захищав хіба не Вітчизну?». Величезний плюс цієї книжки, що вона майже всуціль всипана такими афористичними перлами, як-от: «Мудрість мужчини — промовчати, коли говорять стихії». Мені шкода, що моя реакція на книгу виглядає всуціль критичною, але можна вибрати абсолютно інші цитати, і реакція буде всуціль захопленою», — резюмував Юрій Кучерявий, додавши, що соціальна роль Ліни Костенко та її роману позитивна, важлива, й її образ та роль навіть важливіші, ніж сам твір.

Пізнавальними й цікавими також є умовні тематичні цикли, які Кучерявий виокремив у романі: «де ж таке видано?»; «чого хочуть жінки?»; реакція на політичну дійсність; реакція на різні соціальні явища — від мистецтва до речей, які не є прямо пов’язані з оперативною політикою; дискусія героя з левом, інвертованим на пустелю.

P.S. Ліна Костенко раптово перервала свій творчий тур по Україні, її зустрічі з читачами Кривого Рога та Острога відкладено на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовано, інформує сайт видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».