«Блакитний оксамит» Девіда Лінча: Фільм, який треба пережити

And I still can see blue velvet Through my tears...

Синій, як нічне небо, оксамит затягує екран, приховує, маскує, вабить. І вже нічого за тією синявою неможливо розгледіти, мозок зболено пульсує, а руки тягнуться, аби відчути на дотик шовковисту тканину...
96 місце в сотні кращих американських триллерів, 8 місце в десятці кращих у жанрі «Mystery», а Френк Бут (Деніс Хоппер) посідає 36 місце серед 50 кращих негативних кіноперсонажів усіх часів. Все це –  один з шедеврів неперевершеного майстра психологічного містицизму Девіда Лінча з таємничною і проникливою назвою «Блакитний оксамит».

Хронологічно цей фільм був одним з перших, котрі створив Лінч і саме він став відправною точкою, джерелом усіх режисерських прийомів, котрі проглядаються у значно пізніших схожих за жанром роботах: «Твін Пікс» (аллюзія на маленьке, егоцентричне містечко, де всі про всіх знають, але при цьому кожен залишається таємницею) та «Маллхоланд Драйв» (аллюзія нічого містичного клубу, в котрому співає Валенс, на знаменитий нічний клуб «Сілленсіо»). Наганяє тривогу і отой загадковий вогонь, що мелькає в кадрі, а наприкінці фільму перетворюється на електичну лампочку; і червона штора, яка загрозливо розвівається в квартирі Дороті Валенс (Ізабелла Росселіні) налаштовує на мінорний лад; і навіть перші ідилічні кадри викликають підозру, страх шкребеться на задвірках підсвідомості при вигляді таких «штучних» тюльпанів, такого блакитного неба, таких ідеальних людей... От тільки відірване вухо, котре знаходить головний герой Джефрі Бомон (Кайл Маклахлен), розставляє все на свої місця, знімає з очей полуду. Розпочинається детектив...
Переповідати сюжет немає сенсу, доречніше погодитись із самим режисером, котрий стверджує: «Фільм треба пережити, а не переказати». Скажу лише в загальних фразах, що це кіно про те, як людська цікавість ніколи не залишається без відповідей і краще цих відповідей часом не знати; про те, що немає абсолютного добра і абсолютного зла (таке собі дзеркальне відображення героїв Джефрі та Френка); про те, на що ми готові заради здійснення наших бажань і які вони (ті бажання) бувають...
До кінця фільму (і навіть після перегляду) важко зрозуміти, що саме показав нам режисер: драматичну історію співачки-садистки, бандита-мафіозі та студента, котрий через незвичну знахідку та власну цікавість вляпався у неприємності? А може, це ніщо інше, як сон-фантазія головного героя? У протилежному випадку, чому так мало деталей у фільмі? Чому фактично відсутня масовка... де люди на вулицях, в кафетеріях, де машини? Ми, здається, бачимо «картинку» очима Джефрі, все те, що важливе тільки для нього.
Незвичайний сюжет, оригінальну режисерську роботу доповнюють яскраві образи, втілені акторами:
Дороті Валенс – співачка нічного клубу, демонічно красива жінка з садистськими схильностями. Насправді вона – нещасна мати, котра заради своєї дитини готова на все. Цей образ розкрив Росселіні як потужну драматичну актрису (пізніші її роботи «Сієста», «Круті хлопці не танцюють», «Смерть їй до лиця», «Невинний»).

Френк Бут – психопат, мафіозі, насильник. Жорстокий, холоднокровний, егоїстичний, з явними психічними відхиленнями. Ще одне відкриття Лінча. На час зйомок «Блакитного оксамиту» Деніс Хоппер був вже відомим актором, що знаявся у кількох десятках фільмів («Апокаліпсис сьогодні», «Бійцівська рибка», «Американський друг» ті ін.), однак саме завдяки цій ролі він став по-справжньому знаменитим.

Джефрі Бомон – студент, котрий через проблеми зі здоров'ям у батька змушений на деякий час покинути навчання і переїхати в маленьке, але дуже дивне містечко, навколо котрого і закручується вся історія. Такий собі позитивний хлопчик, що суне носа туди, де його не просять і часом дивиться на світ через рожеві окуляри свого геройства. Мені цей герой видався найбільш неприроднім та картинним, найслабшим з основної трійці. Однак Лінч, мабуть, був би зі мною не згодний... Кайл Маклахлен засвітився ще у «Дюні», потім перекочував у «Твін Пікс» – факт, що однозначно свідчить про симпатії режисера (однак після ролі у провальному фільмі «Шоугерлз» актор перекваліфікувався на серіальні роботи і з'являвся у серіалах «Секс і місто», «Відчайдушні домогосподарки» та ін).

Ще можна багато говорити про глибоко драматичну музику Анджело Бадаламенті і розкішну баладу Боббі Вінтона, котра звучить у вухах ще довго після фінальних титрів.
От тільки мене насторожує занадто вже солодкий happy end (до речі, ще один доказ на користь того, що фільм – це саме сон головного героя), адже, як кожен порядний цинік, знаю, що в ТАКИХ фільмах завжди перемагає зло. Залишається тепер розібратись: хто насправді у цьому фільмі був персонажем негативним ;)