Божевільні «Ляльки» Такесі Кітано

Якби кіно можна було просто намалювати, то для європейських фільмів пасувала б пастельна палітра. Бергман, Лелуш, Кустуріца, Фелліні, Бертолуччі, Вісконті, Ланг... Їх фільми ніжно-бліді, спокійні, подекуди ритмічні... Голлівуд – Коппола, Кемерон, Тарантіно, Коен, Лінч, Содерберг – вони знімають в крикливо-яскравих тонах, що межують з ультра. Азійський кінематограф – Вонг Кар Вай, Кім Кі Дук, Акіра Куросава, Чжан Імоу, а особливо, Такесі Кітано... Їх фільми соковиті, наповнені глибокими кольорами, проникливими відтінками, що здатні висловити найтонші емоції.

Такий він – апогей творчості Такесі Кітано, драматичний фільм «Ляльки». Якщо б мене попросили охарактеризувати цей фільм одним словом, я безсумнівно обрала б епітет «красивий». Можливо, банально, однак чесно. У цьому фільмі красиве все – починаючи від прототипів, сюжету, акторів і закінчуючи музикою, костюмами та пейзажами. Тут навіть смерть – а вона у фільмі головна героїня – особливо красива.      В 2002 році фільм здійняв фурор на кінофестивалі в Венеції, у 2003-му дебютував у Москві. І всюди глядачі дивувались, що Кітано може бути таким різним. Після кривавих фонтанів у «Братів якудзи» та «Сонатіні» саме «Ляльки» продемонстрували, що режисер може бути ще й таким безжалісно-холодним, адже жорстокішого фільму годі пригадати...

Ідею картини навіяв йому, за словами самого Кітано, японський театр «бунраку» – традиційний ляльковий театр, де однією лялькою керує відразу троє акторів. Епізод з п'єси Шикамацу «Посланець пекла», де куртизанка вмовляє свого коханого схаменутись і втекти разом. Вони тікають і сюжет лялькового спектаклю плавно переходить у реальність, де вже зовсім інші герої...

Сцена 1. «Історія вічної провини»

Сам Кітано сказав, що до цієї історії його надихнула пара «зв'язаних жебраків», котрих він побачив в одному містечку... Мацумото та Савако – молода закохана пара. Вони бідні, але щасливі до того моменту, поки під тиском батьків Мацумото вирішує одружитись з донькою великого «босса». В день весілля Мацумото дізнається, що Савако не витримала розлуки і вирішила покінчити життя самогубством. Її врятували, але дівчина залишилась божевільною. Керований почуттям провини, Мацумото забирає Савако з лікарні і вони залишають місто. Деякий час живуть в його машині, однак одного дня, прив'язавшись одне до одного червоною мотузкою, вони вирушають у подорож! Подорож назустріч смерті: в напівбезумному маренні, вічному пошуку, гнані людьми і вітром, вони зриваються за скелі і, зачепившись мотузкою за дерево, звисають над проваллям...  

Сцена 2. «Історія вічного чекання»

Хіро – босс якудзи, впливовий і багатий, однак вже старий і хворий чоловік. Якось, розмовляючи зі своїм молодим охоронцем він розповідає йому історію про себе і дівчину Рьоко. Він був бідним робітником на заводі, коли заявив коханій дівчині, що збирається покинути її, бо його бідність стоїть на заваді їхньому щастю, Рьоко обіцяє чекати його. На тому ж місці, де вони розійшлись, щосуботи, вона сидить з готовим сніданком і чекає його. Минають десятки років і Хіро якось приїздить на те місце і бачить там вірну Рьоко, однак та його не впізнає. Вона по-новому закохується в нього, вже зрілого і багатого і тепер приходить лише до нього. Якось, повертаючись після зустрічі з Рьоко в парку, в Хіро стріляє найманий вбивця...

Сцена 3. «Історія вічної відданості»

Харуна – відома співачка. Вона молода, красива і шалено популярна. Нукуі – бідний регулювальник та відданий фанат Харуни. Після страшної автокатастрофи дівчина втрачає одне око, від безутішності і смутку вона сидить на березі моря на самоті, більше не хоче спілкуватись з фанатами, аби вони не бачили її обличчя таким. Тоді Нукуі осліплює себе, аби навіть тепер бути поруч з Харуною. Вони знайомляться, гуляють, нарешті він досягнув того, чого так палко бажав. Повертаючись після зустрічі з Харуною, Нукуі збиває машина...

Три історії такі різні, але насправді вони тісно переплетені між собою. «Вічно чекаюча» Рьоко є сусідкою Нукуі і підгодовує його тими самими сніданками, котрі готує для свого коханого. А Мацумото та Савако з їх червоною мотузкою лейтмотивом проходять по всіх сюжетах, їх кроки відлунюють то тут, то там...  

Хтось скаже, що це – фільм про любов. Та чи правда це? Скоріше, цей фільм – про те, що є, коли любові нема... почуття провини, вірність, сліпий фанатизм... А як по-іншому назвати двох людей, що сидять у неймовірно красивому саду, повному квітнучих троянд, але одному з них вже ніколи їх не побачити... він осліплений (тепер вже в прямому сенсі цього слова) власним бажанням. Таких символічних моментів у фільмі багато, можливо, він повністю зліплений із символів – риба у кімоно, котру, мабуть, зловили на мандарин; маленький порцеляновий ангелик, забутий на дні машини, королівська червона сукня для жебрачки...

Чотири пори року змінюють одна одну під проникливу музику Дзьо Хісаісі, розкішні костюми Йодзі Ямамото, але головне – це люди зі скляним, пронизливо-сумним поглядом... А чого ще сподіватись від ляльки, хай навіть божественно красивої?..