Харві Мілк: Вбивча політика

«Мілк» для Гаса Ван Сента є першою пробою сил у жанрі політичної кінобіографії. Йдеться про активіста руху за права секс-меншин Харві Мілка (Шон Пенн), котрий, почавши як рядовий бізнесмен, був обраний до адміністративної ради Сан-Франциско, а також став визнаним громадським лідером. Сюжет (автор сценарію - Дастін Ленс Блек) охоплює останні 6 років життя Мілка - з його переїзду до Сан-Франциско у 1972 році і до вбивства Мілка і мера міста Джорджа Москоне одним з їхніх колег по міській адміністрації, Деном Вайтом (Джош Бролін) у 1978 році. З самого початку помітно, що Ван Сента поривали два бажання: з одного боку, зняти драматичну стрічку про легендарну особистість; з іншого - зробити своєрідний кінематографічний гей-маніфест. Незважаючи на тематичну близькість, це доволі різні, якщо не взаємовиключні, завдання. Режисер детально показує всі найважливіші події в житті Мілка: переїзд і заняття бізнесом у Сан-Франциско, знайомства з новими партнерами і розлучення зі старими, початок політичної кар’єри, виборчі кампанії, виступи на мітингах і по телебаченню, словесні дуелі з консервативними супротивниками, особисті трагедії (самогубство одного з коханців), невдачі й тріумфи. Наявні також стандартні прийоми для створення відповідної атмосфери: зачіски і мода постхіппівських 1970-х, численні стилізації під кіно- і телехроніку того-таки десятиліття, звукова доріжка, насичена як повсякденними мелодіями тих років, так, вочевидь, і улюбленою музикою Мілка (опера «Тоска» Джакомо Пуччіні є одним з лейтмотивів). Але дуже швидко стає зрозуміло, що всі ці епізоди потрібні лише для якнайширшого втілення ідеологічних прагнень режисера - тобто для створення того-таки «маніфесту».

Це, звичайно, не знищує фільм - проте цілковито руйнує центральний образ. Лишається враження, що все валиться в купу - і казенні промови, і особисті проблеми. Адже, якщо фільм названо «Мілк», то особисте важливіше за суспільне, чи не так? Але сцени, що мали б пояснити, що за людина Харві Мілк, розкрити його натуру якнайглибше, режисер проходить поспіхом, намагаючись вкласти якнайбільше інформації у свій ідеологічний опус, і єдине, про що не забуває весь час нагадувати - орієнтація Мілка, чого, вочевидь, недостатньо. Що в цієї людини боліло насправді, від чого вона була насправді щаслива, чи сумнівалася колись у вірності свого шляху, яку життєву філософію сповідувала - ми так по-справжньому не дізнаємося. І виходить так, що, наприклад, вищезгаданий епізод самогубства виглядає якоюсь прикрою випадковістю, не є ані страшним, ані болісним - герой кілька секунд поплакав, покричав - і все, побігли далі. Однак будь-який політик як людська істота є глибшим за той імідж - нехай і яскравий, ефектний - котрий він одягає на публіці, перед камерами. На жаль, у Ван Сента на передньому плані саме імідж - і практично нема людини як такої. Тому і Шон Пенн виглядає в цій ролі досить одноманітно, пласко - вочевидь, виконавський діапазон чудового актора різко звузило річище, в котре його спрямував режисер.

У підсумку вийшло найгірше з того, що можна було б очікувати: монотонне виголошення прописних істин, чергове доведення того, що геї такі ж люди, як і решта, що їхня боротьба за свої права була важкою і мала велику ціну тощо. І все добре, тільки накладка з датами - таке кіно було б дуже у нагоді у тому таки 1978; сьогодні ж вистачило б і розгорнутої телепрограми або документальної картини (до речі, навіть це вже зробили - у 1985 році автори неігрових «Часів Харві Мілка» Роб Епштейн і Річард Шмікен отримали «Оскара» у документальній категорії). Нині такий сюжет врятувало б саме повноцінне художнє прочитання, що виходить за рамки ідеології - і саме з цим Гас Ван Сент не впорався.