День Перемоги - День Людської Пам'яті.
Такий тепер час – ми мало що приймаємо на віру - то вже минулося. І напередодні Дня Перемоги, в цей самий день і після нього точаться дискусії про те, хто воював, за що та навіщо...
Історія – не математика. Її перетлумачували і переписували не раз із приходом нової влади, нової епохи чи разів по кілька в одну епоху, залежно від нового світосприйняття. Я не спец у історії, і ні з ким не хочу сперечатися. Я лишень проти того, коли будь–яка влада перетворює людей на "гарматне м'ясо".
Мені, як і раніше, нагортаються на очі сльози від фільмів про війну (хоч і виразніше бачимо сьогодні їхню ідеологічність), від пісень про неї (а надто – у виконанні молодих, взяти хоча б концерт 9 травня на Суперфіналі Фабрики зірок Нового каналу). Досі мурашки йдуть тілом від "Жди меня" Костянтина Симонова. Бо якою б не була тоді і зараз політика – у ту м'ясорубку потрапили прості люди і віддали за перемогу свої життя, на які у кожного з них були геть інші плани.
Уже багато років зранку Дев'ятого травня наша родина, очолювана моїм батьком (якому 80 років, але він ще працює, тримається і підтримує усіх нас) вирушає в село Мощун, що у пригороді Києва. Там, у братській могилі, похований мій дід.
Мабуть, багатьом відомий факт, коли Москва дала команду – "Визволити Київ до 26-ї річниці Жовтневої Революції!" – і, готова була та операція чи ні, людей вкотре кинули вперед: Холодний листопад. Форсування Дніпра північніше міста. Лютіжський плацдарм. І страшенна, невиправдана кількість жертв. Але місто взяте. Відрапортовано.
А потім, зі слів стареньких мешканців Лютіжа, Мощуна, Горенки та інших сіл, колгоспникам було дано рознарядку – ходити щодня лісом і збирати на підводи закляклі тіла загиблих воїнів. Не менше трьох на день кожен мусив привезти і "здати".
В селі Мощун у братській могилі поховано близько чотирьохсот воїнів (населення села сьогодні менше семисот осіб). І щороку їдемо ми туди родиною, і щороку бере мене тривога – «А може, і не буде вже урочистостей? Може, як і багато де в Києві, поставляться формально? Може, вручили школярі восьмирічки, вчительки та клубні працівники пенсіонерам по квіточці непередодні – і гайда до Києва в "Караван" на ковзанку чи в АШАН на закупи?»
Раніше приїздили до меморіалу з інших міст та республік ветерани, родичі загиблих, діти, онуки. Вже впізнавали один одного в обличчя. Все менше ветеранів. Менше й гостей – непросто тепер долати відстані та кордони. Але місцева сільрада, вірна традиції, урочистостей не відміняє. Як і раніше – сходяться сільчани, молодші стоять, старенькі сідають на лавочки біля огорожі меморіалу, грає невеличкий духовий оркестр, роздають цукерки «за упокій»... А далі – батюшка править панахиду по загиблих, голова сільради дякує всім, хто прийшов вшанувати їхню пам'ять, школярі, урочисті й серйозні, читають вірші, покладають квіти. А ще – жіночий ансамбль місцевого клубу так співає народними голосами пісні про війну, що перевертає душу, і вже ніхто не соромиться сліз, і єднають ті сльози людяності багато поколінь, що прийшли сюди не як росіяни чи українці, не як представники різних конфесій, не як "радянські" чи ті, що засудили чиюсь політику – всі зібрались як ЛЮДИ, вшанувати ЛЮДЕЙ, що вчинили так, як мусили тоді вчинити. Хоч і були, на жаль, "гарматним м'ясом".
Сьогодні, сито сидячи вдома, блукаючи в інтернеті, можна копати історію, вигадувати сотні варіантів можливого розвитку подій тих років та високомірно ставити оцінки поколінню дідів та прадідів. Але було, як було. І мене куди більше дивує покладання вінків у Німеччині нашими ветеранами та їхніми нащадками, котрі вирішили комфортно жити там на "пособіє" переможених колись німців, ніж щирий прояв вдячності загиблим радянським воїнам та односельцям від простих людей і виховання поваги до загиблих героїв у дятях та онуках.
А ще – це єдиний день на рік, коли мій батько, сильна, щедра, вольова і загартована життям людина, мовчки витирає долонею сльози з очей, певне, відчуваючи себе знову хлопчиком, якого війна так рано зробила старшим в сім’ї з трьох дітей та старої бабці.
.
Да... В селе праздники душевнее...
Вы прям настоящий писатель. Очень просто и коротко, но в то-же время развернуто и широко отобразили в своей статье то, о чем стоит задуматься в день 9 мая и что значит этот день для многих наших соотечественников. 5+
Дякую. Не знаю, наскільки вже "настоящий". :)
"Я не волшебник, я только учусь!"
А свято, коли не для "галочки", воно завжди душевне. До щему.
А в мене також там захоронений прадід. Теж стараюся щороку приїхати 9-го травня покласти квіти до могили подякувати за ПЕРКМОГУ...