Білорусія - В гості до сусіда
Подорож моя починається поза Броварами, коли периферія дихнула на нас своєю свіжою зеленню, дорожніми знаками на кшталт «тут можуть перебігати дорогу корови» та мозаїкою хат, хатинок і палаців. Невідь скільки їхати, а тим паче йти, але за вікном майнуло ―«Скибин». Хоча населення має всього 511 осіб, через село проходить міжнародного значення траса Е95. Дорога моя часто складається з таких різноманітних номінацій біло-синього кольору, вона може просто звучати «Київ-Гомель», але її можна ще подрібнити на безліч сіл та містечок. Усе зшите з тексту.
Семиполки ― сім полів чи сім полків? Такі на перший погляд звичні речі турбують мене, бо мозок починає дошукуватися, від чого/кого/як/звідки походить назва населеного пункту ще Київської області. Думала я, гадала, а Гул от що мені сказав: в середньовічному переказі йдеться «Біля лісу, в полі, оселився пан, поставив двоповерховий будинок. У нього було п’ять жінок, і вони шили спідниці в сім пілок. До цього заможного пана почали найматись люди. Чимось цей пан надокучив громаді, що наймані люди почали сердитись не так на нього, як на його жінок. Лаяли їх і прозвали семипільцями. Як йдуть вони, то селяни їх так і прозивають». Тепер можна будувати і свої теорії щодо назви села з багатою історією (а не лінчували пана за багатоженство бува?).
На рубежі Київської та Чернігівської областей проїжджали села Калита і Калитянське, але запаху калачів не чутно, бо ж до Володимира ближче, аніж до Андрія.Після Сокирина проїжджали Сираї, можна подумати, що воно в честь японського боксера, але воно традиційно на честь козака на прізвище Сирай. Багато у Сираях фруктів та часнику, бо місцеві жителі жадають поділитися своїм добром, виставляючи його край дороги. Карпоки – та ще назва, враховуючи, що дівоче прізвище мами моєї такиКарп’юк.
Особливо порадувало мене село Єрків, а чи не з нього бува художники Єрко і Єрка? І скільки я не вдивлялася у краєвиди, людей, будинки, не змогла помітити схожості картин ні одного, ні іншого. Що говорити про Носівку, Білейки, Лихолітки, Шалойки, Песоцьке, Патюти, Кіпті, можна лише подивувати фантазії людей, щоб жити в такому от селі з такою от назвою. Спогади забились у голові, коли проїжджали Прогрес, адже і біля Острога є Прогрес. Прогрес є, але його не видно.
А ще мені сподобалися назваЧемер (згадався Валентин Чемерис).Вікіпедія гласить: «Згідно з дослідженнями професора Костянтина Тищенка, «Чемер» древньою кельтською (валлійською) мовою означає «земляк»; подібні назви вже понад дві тисячі років зустрічаються по всій Європі, наприклад — Кемері у Латвії і навіть Кемер у Туреччині. Кажуть, саме на тутешньому спиртозаводі вперше запустили у виробництво горілку чемергас — напій, в який додавалася дурманяча трава чемериця». Так от.
Надинівка, Топчіївка, Серединка, а за ними і Ладинка, і символічне колесо на дорозі загубила «фура». Сам Бог велів полагодитись у такому селі. Не знаю чому, але здається дуже милим і липким село Ягідне. Ну нічого, там Десна близько (широка і повноводна), руки вмити можна. «Існує кілька версій походження назви села:походить від слова «шестак», яким називали шостого сина з боярського роду;взимку шлях позначали «шестами» — жердинами-віхами, щоб подорожні не збилися з нього;у перекладі з давньолитовської мови Шестовиця означає підвищення над болотистою місцевістю; від боярського роду Шестовицькі». Цікаво, яка з них правдива, може Морачевський хоч знав відповідь.
На одній із зупинок писало «Дачі», певне, просто дачі, бо Гугл щось зовсім ніц не показав. Ще мене зацікавила назва Киїнка. Відомо лише, що село налічує 2552 (дивна цифра) осіб та й усе. А далі пішли Старий і Новий Білоуси (неоригінальні люди, і річка тієї ж назви). Хай там гикнеться моєму викладачу давньої літератури Петру Васильовичу .)
Халявин, Рівнопілля, Роїще, от Сибереж теж назва дивна. А в Голубичах диво дивнеє промчалося повз нас ―чоловік на крутезному байку, а позаду ― два хутряні хвости теліпаються. «Жир!» ― подумали ми. І кожному захотілося бути тим добрим молодцем й осідлати такого сталевого жеребчика. Це вам не коників ліпити!
Почалися для нас о Ріпки. Шукала очима, шукала, але так і не вгледіла у кого з ріпчан на городі ріпка-гігант росте, певне, перевелися після Чорнобиля. А далі на північ у лісах потонула Горностаївка ― пункт пропуску. І почалась для мене Білорусія. СтудьонаяГута, Цяруха, Асовіна, Вуць, Паварот («новий па-ва-а рот, і мотор рєвьо-от..»). І пряма дорога до Гомеля.
В’їхавши у місто, відразу запахлорадянщиною від улиці Ілліча, а там і Совєцька не забарилась показатись, ну а площа таки вразила нас здоровенним пам’ятником Лєніну. Кажуть, Гомель друге за чисельністю та величиною місто Білорусії, має широченні вулиці, кілька висоток, багацько скульптур і пам’ятників і зовсім без кіосків. О диво дивнеє, в ньому нема кіосків понад дорогами, не те що в нас – вийшов з метро і втрапив на базар, що й не зна в який бік рухати. За це їм респект і поважуха.
Білоруси зовсім не відрізняються від українців, видивлялась-вдивлялась у риси обличчя, ходу, вбрання, розмови. Нічого не виказує, лише російська. І багато біл-бордів «Я люблю Бєларусь», натомість плакатів з рекламою не видно, от і скажи, що совковістю не тхне? А може це просто патріотизм?Самі гомільчани/гомельчани кажуть, що у місті немає нічого цікавого, тільки велика річка Сож, але ми знайшли чим себе зайняти.
Хоча б палацово-парковим ансамблем князів Румянцевих-Паскевичів.Територія гай-гай, у нас точно нема такого музею із таким парком, та ще й такого «вилизаного». Годували ми там припитанську білку, що не боялася людей і брала їсти з рук, хоча нічим від наших не різниться. Там і сам палац, і башта з годинником, і усипальниця, і літній мисливський будиночок, і фонтан, і хтозна-що сховане ще від наших всюдисущих очей. Вирішили ми хоч у палаці побувати, то й пішли на виставку відомого художника Нікаса, тобто Миколи Сафонова. Заплатили аж 50 тисяч, оце так, не розумію любов білорусів до великих грошей, це і в руках незручно тримати і в паляресі стільки носити. Дешева монета. Але ж рублі вже, а не колишні прийнятного розміру «зайчики»!
Так от Сафонов. Нас добровільно-примусово одягнули в бахіли, і за цю винахідливість їм теж великий респект, адже бережуть давнє майно. Роботи були у трьох залах, не всі його роботи, звичайно, але було на що подивитись. У третьому залі відвідувачі могли переглянути собі фотофільм про художника, але ж найцікавіше, це його картини. Перша зала ― суцільно у портретах олівцем: ДжудЛоу, Софі Марсо, Тільда Суімптон і більше російських осіб. За нею ― зала, де люди-квіти та люди-тварини, ось тут Нікас розійшовся, адже два портрети особливо припали мені до душі ― це портрети людей із собачою головою, а називались один і другий «Олігарх». Багато людей зупинялося з усмішкою біля тих портретів і схвально кивали.
Портрети з котячими чи квітковими головами теж додавали масла у вогонь інквізиції. За такі картини Сафонова могли і спалити у темні роки світової історії. Картини з казково-фантазійними сюжетами у Нікаса виходять дуже й дуже на ура: замок-слон, Американські боги, чоловіки з головами-годинниками, що схоче дечим на Далі (чоловік-хронос, що володіє усім часом), Джоконда в Сибіру, італійський хлопчина, тіло й обличчя якого всуціль італійські різнобарвні будиночки та ін.
Остання зала була людянішою, бо там чоловіки й жінки з німими виразами облич дивились на екран, де чергувалися фото Нікаса зі знаменитостями. Телепні, на картини треба дивитись, а не на фото! Кинулася в очі картина з Джоні Деппом ― нутрощі його, це скоцюрблене дерево, і звідусіль (з-під дерева, з-за спини, з-за плеча і волосся) визирають усі його головні ролі. Майстерно. Улюблений мною КлінтІствуд, спогади про подорожі у вигляді жінок-водопадів, жінок-марев, пустеля з бурунами у формі людських облич. Просте і буденне Сафонов перевтілює у фантазію.
Не сумніваюсь, що багато чого цікавого ще можна було побачити у тому палаці, але за браком часу, коштів та терпіння ми змогли наїстися лише роботами Сафонова, на все інше нам лишалось облизнутися.
На воротях і паркані палацу білоруси втілили цікавий проект, я б його назвала «парканАрт». Люди, що не мають часу чи коштів, аби побачити ту чи іншу виставку можуть безкоштовно побачити її на паркані і знати своїх художників, як то кажуть «в ліцо». Там таки незлецькі роботи були.
А далі і драмтеатр, шпилястий будинок, увінчаний зіркою-п’ятикуткою, магазини. Та є чимало, чого ми не вгледіли, пам’ятник Буратіно та його друзям, наприклад. Пам’ятники Дзержинському, пані Паскевич, Румянцеву, Леніну, весляру, Туровському, двірнику, усипальниця Паскевичів, ну, і звичайно, усі можливі палаци спорту. Зате Гомельський державний університет імені Франциска Скорини у них милий. Як же я могла забути! Ми ж гроші обмінювали у казино білоруському. Ну шо скажу я вам, вперше побачила усі нутрощі казино з його гравцями, фішками і прибамбасами. Добре, що у нас забороняють, а то рука тягнеться до грального апарата.
А потім почався левний дощ і довга дорога назад, і густий ліс, і болітця, і чисті узбіччя, і митний пост, і Горностаївка, Ріпки, Голубичі, Сибереж, Роїще, Рівнопілля, Халявин, Біоуси… і подорожі як не бувало. Вдома. У теплому ліжечку. Але засинаєш з посмішкою, бо ж білоруська згущонка світиться великим сонцем у холодильнику.
