We all live in our yellow submarine
У 1936 році в Києві було розпочато будівництво Північного і Південного тунелів, яким присвоїли найвищу міру секретності, визнавши їх "об'єктами №1". Тому тунелі «сховалися»: Північний – на заливних лугах Оболоні; а Південний – на Осокорках.
Тунелів планувалося побудувати 6 кілометрів – 2 під землею і 4 над землею. "Підводний човен" на Оболоні повинен був зануритися під землю на 30 метрів і там з'єднатися з тунелем, що тягнеться з Вигурівщини, відомої тепер під назвою Троєщина. Південний тунель мав піти через Дніпро під кутом на острів Водників, а звідти на Жуків острів, назва якого, пов'язано з річкою Жуківка.
Щоби ворог не міг простежити пересування радянських військ, придумали проект потягу-обманки. Тобто армія сідає в потяг, він під’їжджає до берега, пірнає під місток і пішов собі уздовж Дніпра. Насправді берегом з-під моста пускали б інший потяг, без військ. А завантажений пірнув під землю.
Усе будівництво було розділене на ділянки, які названі титулами. Кожен із них зводився окремо, всього титулів було як мінімум дев’ять. На кожному працювали від однієї до п’яти тисяч осіб. Це був цілий секретний Вавилон. Північний і Південний тунелі на Лівому березі мали з'єднуватися в районі Дарницького вокзалу, на Правому – недалеко від центру. Для їх спорудження було побудовано величезну кількість допоміжних об’єктів.
Проект було розраховано на 12 років, і до 1951 року перший військовий поїзд мав пройти під Дніпром. Будівельників тунелю евакуювали усього лише за три тижні до приходу німців у Київ. А ту військову техніку, яку не встигли вивезти, згідно з легендою, сховали в тунелі на Жуковому острові під шаром машинного мастила.
Саме на Жуковому острові пірнає під землю найбільша ділянка тунелю – довжиною близько 700 метрів.
Під шаром бетону вже давно вода, що затопила після будівництва Київської ГЕС усі підземні ділянки стратегічних тунелів.
На Жуковому острові в 1939-1941 рр. працювали близько 20 000 осіб, для яких звели гуртожитки, магазини, клуби і цвинтар. Коли будівництво заморозили, все це зрівняли із землею. Зважаючи на специфіку того часу, можна припустити, що будували тунелі зеки.
Діаметр тунелю не менший за метрополітенівський.
Щоб бетонний «підводний човен», подібний до того, який досі прикрашає Оболонські пейзажі, занурився на глибину 30 метрів, під нього закачували під тиском воду, вибираючи її потім вже разом із грунтом. Коли занурення закінчувалося, в «човен» спускали землепрохідний снаряд. За нормативами робоча зміна повинна була тривати 50 хвилин, при цьому за добу продовбували і бетонували 60 см тунелю.
Чутки про те, чи тривало будівництво після війни, різняться. Одні говорять, що ніхто вже не повертався до цього проекту, інші – що будували до 1948 р., і треті – що до 1953 р. Радше за все, мають рацію треті. Оскільки Сталін був людиною цілеспрямованою. Коли в 70-і роки вирішили добудувати тунель, порахували, що за таку суму можна було спорудити три мости. Тунель було законсервовано. І зараз він відноситься до Міноборони, гриф секретності на ньому залишився.
Проте все, що могли зрушити з місця і відвезти, передали метрополітену. Якась частина станцій метро Арсенальна і Театральна та під'їздів до них виконана з матеріалів секретних сталінських тунелів.
Коли радянські війська увійшли до Берліна, то в архівах Абверу, що збереглися, зі здивуванням знайшли детальні креслення суперсекретного об'єкту №1.
Після розпаду СРСР усі документи, що стосуються тунелів під Дніпром, поїхали з Києва в Москву.
Дев'яностометрова споруда південного тунелю відома ще й тим, що тут в одному зі своїх кліпів знімався Віктор Цой.
За матеріалами http://kiev.abyrvalg.com/blog/post/tunneli-pod-dneprom-ili-pryatki-po-vzroslomu.
